Проповідь архиєпископа Мечислава Мокшицького на 70 роковинах Волинської трагедії
Вступ
У грудні 1943 року був убитий о. Людвік Вродарчик, облат. Незважаючи на перестороги, він не став ховатися, не втік, не залишив парафії в Окопах, Луцької дієцезії, де він був настоятелем. Адже допомагав він усім – полякам, українцям, євреям. Нічого злого не вчинив і не мав чого таїти, але не хотів залишати Пресвятого Таїнства самого у своєму храмі. Забрали його під час молитви й жорстоко катували. У місці, де його було вбито, на хатній стіні в Карпилівці, залишилася чітка пляма крові, яку неможливо змити чи зафарбувати. Світлина з того місця була передана на вступний беатифікаційний процес, що розпочався за ініціативи єпископів Римсько-Католицької Церкви в Україні.
Таких плям в Україні та Польщі є чимало. Вони стали символами слідів різанини, яку неможливо забути. Ними затавровані спогади багатьох тих, котрі, будучи дітьми, стали свідками ненависті, яка призвела до злочину. Такі плями не можна прикрити мовчанням чи зафарбувати брехнею. Вони й надалі є дуже болючими, й надалі свіжими в багатьох домах жертв чи то польських, чи українських, єврейський чи вірменських. Чи ж можна забути?
Ми зібралися тут, у кафедральному соборі в Луцьку, щоби наново перед Богом згадати і свою пам’ять жертвувати Богові.
Церква – це спільнота, де, як у світлиці Тайної Вечері, можна зустріти таких як св. Петро чи св. Йоан, але й також таких як Іуда. Святість у Церкві розпочинається від примирення з Богом та ближніми, і веде до визволення людини від гріха. Християнин має визнати самодостатність примарною і змиритися з правдою про свою неміч, лише тоді, з допомогою Божої благодаті, він зможе підвестися після падіння. Можливість повернення на шлях до святості – це найбільший дар у посіданні Церкви. Це – шлях примирення, будування нової дійсності, навіть на залишках зруйнованого раніше добра.
1. Іспит совісті
Першою, а водночас фундаментальною умовою примирення є іспит совісті, здійснюючи який ми маємо відповідно окреслити власне минуле, стати в правді і подивитися на те, що ми зробили з мірилом власної совісті – Божим в нас голосом.
Іспит совісті необхідний також для того, щоби в черговий раз подивитися на себе й на інших, щоби перевірити своє бачення, його вправність, а іноді й виконати деякі «корективи», щоб ВІДНОВИТИ ВТРАЧЕНИЙ КОНТАКТ З СОБОЮ САМИМ ТА БЛИЖНІМИ. ЦЕ НЕОБХІДНЕ ДЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ СВОБОДИ, ЩО ЇЇ МИ БУЛИ ВТРАТИЛИ З-ПРИВОДУ ГРІХА.
Проповіді Отців Церкви у багатьох аспектах провадили до заклику, щоби завжди робити іспит совісті перед Богом і з огляду власне спасіння. Це не лише духовні вправи, піклування про ревність чи власну досконалість. Святий Йоан Златоуст дуже часто висловлювався на тему іспиту совісті, порівнюючи його до керування розважним управителем своїми благами. До такої тематики – пізнання самого себе – можна також спровадити притчу про блудного сина. Повернення до батька він розпочав з усвідомлення свого падіння, від іспиту совісті та оцінки своєї ситуації (відчуття різниці між його теперішнім становищем та ситуацією батькових наймитів). Згадав він батька і зродилася в ньому думка про повернення. Це привело його до рішення: «Встану й піду», що добре віддає грецьке слово «анастас» – «підвівшись». Він упав на саме дно, але підвівся завдяки тому, що хотів побачити себе правдивого і визнав цю правду про себе, що стало початком його відродження.
Війна характерна тим, що визволяє в людях найпримітивніші інстинкти. І тоді з легкістю надгробними пам’ятниками ворогів брукується дорога, їхні будинки і храми замінюється на стайні, а старовинні предмети побуту трактується як непотріб. Потрібно надзвичайної мудрості та зрілості, аби зуміти побачити красу і добро людини незалежно від ворожих емоцій натовпу. Аби зберегти чесне бачення світу попри крики юрби, і зберегти спокій у серці, незважаючи на те, що політика помножує прокляття і оскарження. Ідеологія та політичні системи не полегшують іспиту совісті, а політики роблять минуле знаряддям пропаганди, фальшу, суперечок і маніпуляції. А історія статистику жертв заокруглює скелети до нуля: тисяча і один – це все ще тисяча… Забувається про сумління усіх тих, хто якимось чином були причетними до злочину. Але як жити, коли хтось відібрав життя своїм сусідам, дітям, жінкам, палив житло чи грабував? Хотілося б робити вигляд, що нічого не сталося, вірячи, що замовкли могили, згарища заросли зіллям і бур’янами, і що свідки зникають. Однак не можна жити з воланням сумління, яке допоминається і оскаржує за будь-яке заподіяне зло.
Лише людина, кожен особисто і в рамках різних спільнот, у яких він живе, підтримуваний благодаттю Божого примирення, є у змозі підвестися з дна свого існування, встати й попрямувати до свого відродження – до Бога, до самого себе і до інших.
2. Жаль за гріхи
Лише людина сумління здатна до етичної самокритики, яка проявляється у жалю та соромі перед самим собою з-приводу заподіяного зла. Зверхність і самовпевненість у сфері самооцінки – це риси того, хто втратив уже здібність розрізнення добра і зла, задушив сумління і заглушив його голос. Але сумління оцінює навіть тоді, коли ніхто не бачив, як здійснювався гріх, коли інші вже забули, а свідки повмирали. Гріх бо мій мене знає і я знаю свій гріх (пор. Пс 51, 5б; 1 Йн 1, 8). Свідомість зла і схильність до нього проявляються в людині незалежно від кількості прочитаних книжок чи кількості проведених публічних дебатів, які мали виправдати гріх і злочин.
Світ «без Бога» атакує усе те, що Йому належить, а тому й хоче приймати рішення про життя і смерть; про те, хто матиме право зростати на цьому світі, і хто його не матиме. Ця війна проти Бога дуже швидко переростає у війну проти людини.
Викинути Бога з власного життя, а потім нападати на людей, котрі Йому належать, – це можливе лише за умови знищення цінностей. Нездатність або небажання бачити зло призводить до невразливості на беззаконня, до браку відваги для протидії буденним гріхам та до агресії відносно інших, до легкості у виправданні корупції, до зради, до злодійства та брехні, а також до виправдання важкого злочину. З байдужістю ми погоджуємося з різними війнами і «чистками», які завжди пов’язані з неможливими до уникнення втратами серед цивільного населення. Чергові вбивства жінок і дітей виправдовуємо запровадженням гармонії в світі. Згодом же все частіше під захистом опиняється добре самопочуття катів, а не правда і пам’ять про загиблих, вигнаних і скривджених. Опам’ятання та жаль у катах зароджується занадто пізно для жертв, часто після багатьох років брехні, іноді над зруйнованими вже могилами. Але для Бога ці вирази сорому, жалю та визнання власної гріховності, слабкості й безпорадності мають дуже велике значення, бо це – прояв навернення і туги за знищеним добром.
3. Тверде рішення виправитись
Рішення блудного сина – з євангельської притчі – про повернення до батька замінилося в дію. Батько ж увесь час очікував сина, виглядав його. Той, хто вибирає шлях примирення, може бути завше певним у Божій при ньому присутності, адже такою є Його любов і спосіб виховання людини до дедалі кращого життя.
Ісус Христос сказав: «Нову заповідь даю вам: любіть один одного! Як Я полюбив вас» (Йн 13, 34). Він вимовив ці слова в контексті Останньої Вечері до найближчих Йому учнів, вибраних апостолів. Це – остання Ісусова заповідь, свого роду заповіт, у якому кожне слово набирає виняткового значення, стаючи підсумком усього Його вчення і життя. Любов Бога і перебування з Ним вимагають перебування в любові з ближніми.
Інші можуть пізнати Бога завдяки нашому свідченню любові. Проте, легко любити когось анонімного і нічого не коштує визнавання такої любові чи оказіональне її виявлення. Найважче любити людей, котрі живуть поруч, розділяють із нами буденність, знають слабкості наші та дратують своїми власними. Але Бог хоче бачити своїх улюблених дітей разом, у спільноті. Така єдність із іншими є найважчою, але це – одна з основ християнства. І ця істина стосується всіх сфер життя, зокрема справ, що пов’язані з сусідським співіснуванням народів.
У сьогоднішній молитві про примирення варто пригадати принцип, що керує цією сферою суспільного життя (сформульований ще св. Пієм Х, Папою), у якому стверджується, що можна любити свій народ міцніше і більше від інших народів, але не можна жодного ненавидіти! В апостольському посланні від 11 квітня 1909 року Папа нагадував також про порядок любові, який будує істинний патріотизм: «Патріотизм не є ненавистю до інших народів, а любов’ю, яка забезпечує в нашому серці перше місце нашій країні та нашим співвітчизникам, оскільки саме такий порядок установило Боже Провидіння. Проте ця любов не виключає любові до інших людей».
Трагедією сучасного християнства є розбіжність між заповіддю любові до Бога і заповіддю любові до ближнього. Коли ми любимо Бога, не люблячи ближнього чи любимо ближнього, не люблячи Бога, ми зраджуємо Христове вчення: слово любові, слова про примирення, справедливість і добро ми не втілюємо в дію. Ми говоримо, проте не чинимо і себе, і світ кращими. Ми втікаємо від виправлення того, що розбиває нашу єдність і наше братерство як дітей одного Отця.
4. Щира сповідь
Марнотратний син, зробивши іспит совісті і вирішивши виправитися, подумки укладав звернення до батька. Він хотів стати перед ним у смиренні і визнати все: визнати свою нікчемність, дурість, невдячність, пиху, визнати гріх, поразку і просити про вибачення.
Людина дуже швидко звикає до зла і з часом їй стає важко помічати навіть тяжкі гріхи. Ці гріхи вже не лякають людину, бо світ їх толерує, вони стають постійним елементом життя – і навіть настільки, що їх більше не називають злом. Надзвичайно важко жити в Істині як поодинокій людині, так і всьому суспільству. Святий апостол Йоан у своєму Посланні писав, що Христовий учень готовий «жити в істині», тобто у простоті життя на взірець Господа, перебуваючи в Його істині. «Коли кажемо, що маємо спільність з Ним, а ходимо в темряві, то говоримо неправду і правди не робимо.» (1 Йн 1, 6).
Церква багаторазово застерігала перед т.зв. структуральним гріхом або ж перед «структурами гріха», тобто таким злом, яким усі в даному середовищі якимось чином уражені і тому приймають його без докорів сумління. Так ми погоджуємося на дрібні крадіжки, хабарі, зради, «розуміємо» пияцтво, непорядність роботодавця, брехню політиків. Проте кожен гріх має свої наслідки – як індивідуальні, так і суспільні. Накопичення індивідуальних гріхів у різних інституціях впродовж тривалого часу призводить до того, що неможливо вияснити, хто у них винний…
У серці кожної людини, який піддасться впливові Святого Духа, дрімає величезна сила, надзвичайна здатність перемінити своє життя. Пророк Ісая, прославляючи велич Бога, писав: «Він дає змореному силу, він знеможеному додає міць. (…) Ті, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Іс 40, 29, 31).
Той, хто дійсно вірить, не буде перебувати в гріху. І недостатньо лише покликатися на Христа. Треба шукати справедливості, істини та миру. Треба вміти визнати свої провини, щоб мати частку в радості повернення до отця.
5. Відшкодування
Складається таке враження, що часто людська поведінка керується повною гордині впевненістю, що ніхто і ніколи з людини не спитає.
Хоча тисячі літ минули від часів, коли Хаммурапі сформулював принцип «око за око, зуб за зуб», люди продовжують жити за цим правилом. Помста постійно керує мисленням і діяльністю людини. Саме тому ми постійно оцінюємо інших у категоріях: «друг – ворог» і дивимося на життя ближніх через призму провини і невинності, покарання і нагороди. Ми живемо тільки за цими двома протилежними категоріями. А у цьому «чорно-білому» світі немає місця великодушності, братерству, почуттю солідарності з іншими, на толерантність. Християнське пробачення дає шанс все розпочати наново, бо воно нікого не відкидає, не знає помсти, вчить пошани до інших, вчить приймати людину з її нікчемністю і помилками. Прощення є суттю християнства, оскільки воно є сенсом спасіння грішної людини милосердним Богом. Проте кожне зло вимагає компенсації, відшкодування, виправлення того, що можливе.
Тож чи формою відшкодування не повинно бути увіковічення жертв різанини 1943 року? Вони ж бо і надалі очікують на справжні могили, на увіковічення, на спорудження хрестів у місцях страти, на пошук слідів їхнього життя, на відновлення прізвищ та імен. Вони мають право на нашу повної пам’ять про них і мають право на нашу молитву.
Закінчення
Попри мізерність та лахміття Отець одразу впізнав свого блудного сина. Він зреагував зворушенням, яке Євангеліє неодноразово приписувала Ісусові, коли той бачив людські сльози і горе (напр. Мт 9, 36; Мк 1, 41). Це почуття викликало особливу реакцію: батько біжить назустріч синові і – не зважаючи на його відразливий вигляд – кидається йому на шию. І одразу ж наново возносить його до гідності сина: «найкращий одяг» (який одягався тільки на свята), «перстень на руку» (який вказує на гідність спадкоємця і правителя), «сандалі на ноги» (які відрізняли вільного громадянина від наймита) і виняткова трапеза (годоване теля, музика і танці). Батько марнотратного неслуха називає своєю дитиною, нагадує йому про щастя перебування разом. Це сцена відображає радість від перемінення – метаної, яка є постійним елементом життя Церкви.
Бог не передбачав для людини розчарування, зневіри, падіння, блукань, погибелі. Це все плоди людської втечі від Бога у світ зла, це – ефект самітної дороги, дороги без Христа.
А зло здобуває людські серця різними способами. До них належать також політичні утопії та ідеології, обітниці свободи, в тому числі й будування власної держави будь-якою ціною, навіть коштом інших. Але тільки Бог знає вину політичних демагогів, які закликали до злочину в ім’я щастя, примарної свободи і патріотизму. Однак за їхніми гаслами пішли на скоєння злочинів, підсичувані інстинктами, беззаконням і помстою, натовпи тих, що забули про покликання бути Божою дитиною, бути братом і сестрою для ближніх. Вони послухали демона гордині, який провокує «боротьбу за існування», війни, злочини, чистки і геноциди.
Сьогодні ми перепрошуємо Бога за їхнє зло. Молімося про спасіння невинних жертв, про благодать розкаяння і навернення для засліплених, про дав правди для зневірених і обманутих. Також благаймо про примирення, щоби ніколи людина не стала для людини злочинцем. Просімо, щоби переміг Христос, який за нас помер і воскрес, щоби ми «мали життя і щоб над міру мали» (Йн 10, 10), у спільноті братів і сестер.
Луцьк, 14 липня 2013 року
фінансово.
Щиро дякуємо!
