Слідкуючи за реляціями деяких медіа про Папу Франциска, можна дістати враження, що ми маємо справу з найбільшим антиклерикалом в історії Церкви, який нарешті взяв за барки духовенство, ласе до високих крісел і каси. Відчуваю в цих донесеннях та вирваних із контексту цитатах черпання дикої приємності. На цьому, власне кажучи, все й закінчується.
Але по церковній стороні також по-різному буває. На відпочинкові я тут і там стрічав священиків, які, дізнавшись, що я єзуїт, одразу ж звертали увагу на жести, рішення та слова нового Папи. Дехто був ним захоплений. Такі відчували повів надії перемін, підтримку та заохочення до ще більшої ревності й скромності. На їхніх обличчях сяяла радість, коли вони говорили про Франциска. Але були й такі, кому стиль Святішого Отця не подобався. З виразною «турботою про долю Церкви» вони переймалися «ексцентричністю» Папи, який своїми реформами принижує авторитет папства. Мовляв, замість того, щоб застерігати від таємних діянь ворогів та відкривати очі на загрози, він занадто «тикає пальцем у ребра» християн та кліру.
Як захоплені деякими аспектами служіння Франциска світські медіа, що вибірково трактують його висловлювання, так і внутрішньоцерковні критики припускаються тієї само помилки: вважають, ніби Папа звертається головно до інших, а не до них самих. Не інакше було за часів Ісуса, який часто закликав до особистого навернення, зосереджувався на серці та нутрі людини, а не тільки на зміні зовнішніх обставин. Натомість чимала група Його слухачів гадала, що проблема полягає в інших…
Вибірково смакуються насмішки з духовенства, яке – на думку лівих медіа – запливло жиром; водночас власні гріхи вони самі собі відпускають, а вуха затуляють від менш вигідної для них суті сказаного Франциском.
Прочитавши кілька промов і проповідей Франциска, виголошених у Ріо-де-Жанейро, я думаю, що цей Папа не дозволить легко розкласти себе по поличках ні першим, ні другим. Він не піддасться захватові світських медіа, коли треба буде конкретно заявити про істину Євангелія. А також не перейматиметься уболіваннями деяких священиків над занепадом папства – бо за цим криється їхній страх перед особистим наверненням.
Вчення Франциска скероване до всіх: до мирян і духовенства, а також до розгублених і поранених людьми Церкви, не кажучи вже про атеїстів, сповідників інших релігій чи гомосексуалістів. Загалом беручи, у певному сенсі його висловлювання можна зрозуміти як антиклерикальні, якщо кожну форму критики поведінки духовенства визнавати за зловорожу атаку на Церкву. Ми бачимо й чуємо від самісінького початку цього понтифікату, що Папа не вділяє священикам і єпископам пільгового тарифу; але це не означає, що він таким чином вступає у змову з антиклерикалами, які відчувають реальну нехіть до священиків.
Папа ставить вимоги. Він нагадує, що покликання – це радість, але також обов’язок. Усіх охрещених він закликає переступити церковне «набуття права власності», такий собі соціалізм, який ґрунтується на тому, що брами пекельні й так нас не подолають, отож нема чого напружуватися. Святіший Отець підкреслює роль особистої зустрічі у переказуванні віри, закликає до більшої активності, до виходу поза мури храмів, противиться надмірній інституціоналізації та бюрократизації Церкви, засуджує легалізм і вигоду, робить чутливими до присутності вбогих та відкинених.
Найбільше мене вражає, що Франциск ніколи не нарікає, який жорстокий та зіпсований наш світ, а нас, бідних, звідусіль заливає хвилями релятивізму, споживацтва, матеріалізму і чого там іще, ну і ми приречені на вимирання. Папа не заплющує очі на зло, але більше нагадує нам про нашу християнську гідність, про те, що добро сильніше від зла, що християнин не повинен бути занудою і песимістом, який постійно ниє та нарікає, як на світі погано і що нічого не можна зробити. Християнин має бути ревним без огляду на труднощі та перешкоди, які постають на його шляху, бо в серці своєму він носить міць Духа.
Зі свого боку, я так думаю, що коли у проголошенні Слова акцент робиться головно на застеріганні перед загрозами (справжніми чи вигаданими), то це свідчить, що віра слабшає. Там, де тільки ганяють чортів та вбачають в усьому їхні капості, – там перестають вірити у Воскреслого Господа. Християнство стає непривабливим, воно відштовхує, воно підтримує радше острах, аніж мужність. Якщо ми маємо тільки захищатися (що в нас і так слабко виходить), то ми покладаємося більше на себе, аніж на міць Божу. Для мене це один із головних уроків, які я вклав собі до серця з усього почутого на сьогодні від Папи Франциска.
Даріуш Пюрковський SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
