«Нашим гербом має бути не Володимирів тризуб, а граблі…»

Данило Яневський, історик, журналіст, – про нашу історію і її уроки, потребу внутрішньої переміни і зростання, про патріотизм і “рагулізацію”.

Ми вкотре підходимо до річниці Незалежності. І знову запитуємо, де наш Мойсей, рахуємо, а скільки ж років нам ще треба ходити по пустелі, проте забуваємо, що з приходом в Землю обітовану поневіряння і біди Божого люду не завершилися.
Кожен раз, коли народ відступав від Бога, неодмінно слідувала кара: не як помста, а як виховання. А ми сидимо і рахуємо… Забуваючи, що метою блукання у пустелі була переміна купки біженців від системи на народ, на Божий народ. Рахуємо, скільки ж то ще років нам терпіти, замість змінювати світ навколо, а почати з себе… 
Про сучасний стан, історію і майбутнє України, про її міфи і героїв розпитуємо доктора історичних наук, знаного журналіста, автора серії книжок “Проект “Україна”, професора Українського католицького університету Данила Яневського.

– На вашу думку, що чекає Україну?
– Вона загине. Ця агонія, яка триває на наших очах, буде довгою і судомною, і на то нема ради. Одиноке, за що молюся, щоб вона загинула якнайскоріше і перестала мучити людей, які в ній живуть. Бо ця Україна – це не та омріяна країна правди, закону і справедливості, а регіональний свинарник, збудований на гнилому комуністичному фундаменті.
Добрий господар мусить завалити цю зогнилу хату, вивівши перед тим всіх, хто там живе, разом з усім, що там є. Зробити новий фундамент і збудувати нову хату. А тоді завести туди свою родину.

– Що має бути в тій хаті фундаментом?
– Це треба запитати в людей, якою має бути Україна, в якій ми хочемо жити, якою би ми пишалися, якою би ми тішилися, в яку би ми хотіли приводити дітей і онуків, запрошувати гостей, в якій би ми хотіли жити в чистоті, спираючись на Божий і людський закон.

Уроки історії

– Чого нас може навчити історія?
– Нічого вона не вчить. І українців спеціально. І тому нашим гербом має бути не Володимирів тризуб, а граблі, на які ми весь час наступаємо. 

– Сьогодні маємо багато варіантів історії. В якому із них її читати?
– За останні 15-17 років в Україні відбулася інтелектуальна революція в царині українознавства. Написані більше п’яти тисяч фундаментальних праць-розвідок в усьому спектрі нашої історії. І по горизонталі – в територіальному розвої і по вертикалі – в сенсі хронології.
Вони малюють принципово відмінну картину від тої, що є в наших головах, що записана в наших підручниках, від тої, яку нам витлумачують зі сторінок і екранів мас-медіа. Це феноменальна історія феноменальної землі, де вселенськість, омріяна поколіннями християн, представлена вповні.

– Які основні точки цього нового прочитання?
– Основні точки я викладаю в Українському католицькому університеті в міждисциплінарному курсі, який називається “Русь-Україна: ґенеза дискретної реальності”. Основні точки: перша –  ми не маємо цілісної історії, бо України не існувало до 1917 року на Правобережній Україні, і тут  її не існувало до листопада 1918, поки не скінчилась Австро-Угорська імперія; друга – “Україна” це умовний термін, за яким стоїть комбінація цивілізаційних надбань.

Наприклад, у Конституції сучасної України є положення, яке вперше було сформульоване ще в Шумерії 10 тисяч років тому. “Україна” – це сума цивілізацій: православної, католицької, іудейської, ісламської, польської, німецької, італійської, нашої руської, норманської, французької… 
Це інтелектуальні і духовні здобутки світової слави, якими би кожен народ пишався, а українці все це злили в помийницю і з криками “Хай живе Степан Бандера” чи “Хай живе Йосиф Сталін” прямують вперед, однак голови їх повернені назад. Далеко не зайдуть.

Про героїв і авторитетів

– Одна з наших національних рис – сваритися за своїх героїв. Хто є вашими героями?
– Їх багато. Митрополит Андрей. Патріарх Йосиф. Микола Прокопович Василенко, наприклад. Він створив всю гуманітарну інфраструктуру для розвит­ку нашого народу. Був найближчим дорадником гетьмана Скоропадського, головою Ради Міністрів, міністром освіти, деякий час міністром зовнішніх справ.
Ця людина за 9 місяців створила з нуля два українські університети – в Кам’янці-Подільському і в Києві,  Академію наук, Археографічну комісію, Національну бібліотеку з нуля до 700 тисяч книжок, систему  захисту дисертацій українською мовою, всю систему вищої, середньої та початкової освіти і всю систему культури. За три роки в Україні було знято більше 300 художніх і документальних фільмів. Весь Голлівуд сьогоднішній – це нащадки тих, хто тоді тут були. 

– Чому ми про нього не знаємо?
– Бо від 1772 року живемо в умовах окупації, єдиний щасливий виняток для народу – це Габсбурги.

– Що нам заважає на шляху поступу?
– Росія, Російська православна церква і бульба – це фактори, які нам не дають жити, не дають розвиватися. Замість піти до музею, кудись поїхати в Європу, десять днів двічі на рік будуть пити горілку і саджати чи збирати свою бульбу. Як тільки приїжджають до Америки – нема Росії, РПЦ, комуністів і бульби – цивілізуються на очах, вже наступна генерація цілком інша. 
Внаслідок радянських окупацій територій сучасної України лише у 1918-1948 роках – це життя одного покоління – тут фізично винищено (як на мене, краще пасує російське “истреблено”) 20 мільйонів людей. Це унікальний випадок в історії Європи за тисячу років. Тут, на Галичині, при другій окупації косили, як комбайн солому.

Ми сьогодні як народ, якщо робити порівняння, є зґвалтована голодна дитина, яку били, тримали в погребі, не вчили ні писати, ні читати, а тоді в один день відкрилися двері і їй сказали: “Йди в світ”. І ми почали жерти. І не можемо зупинитись. І помремо від обжерливості.
Це абсолютне матеріальне споживання, Бога нема в такому способі життя. Треба зупинитись. Бог дає людині від народження всі інструменти для того, щоби ми могли розвиватися в усіх іпостасях – гендерній, соціальній і в інших. Хтось візьме, хтось ні. Хтось навчиться, хтось загине.

– Кого із наших сучасників вважаєте за авторитет?
– Для мене такою людиною вже багато років є Блаженніший Любомир Гузар. Я щодня дякую Богові, що в житті бачив цю людину. Я дуже уважно слухаю, читаю, передумую, переживаю те, що він говорить.
Нещодавно він мене вкотре в позитивному сенсі зруйнував, повернувши мою  голову в цілком інший напрямок. Він представляв у Києві свою книжку “Три дороги” і сказав там серед іншого: “Свобода – це можливість творити добро”. Не сміття кидати, а творити добро. І одного такого авторитета досить. Очевидно я слухаю уважно і читаю все, що говорить діючий Патріарх Святослав, владика Борис Ґудзяк, наші єпископи і священики. Це серед духовних осіб.

Фото: Прес-служба УКУ

Щодо світських, то їх багато, якщо говорити про Львів, я дуже уважно читаю речі Василя Расевича, Володимира Павліва, Тараса Возняка, Мирослава Мариновича, Олега Турія, Мар’яна Мудрого, Олександра Зайцева, Володимира Єшкілєва, Остапа Дроздова, інших розумних людей. Реальних інтелектуалів, які говорять про змістовні речі, що мають вселенський, вічний характер. 

Про патріотизм

– На противагу “Русскому миру” Патріарх Святослав пропонує будувати український світ, як його збудувати для себе і яке місце в ньому посідає Церква?
– Фундаментальне. Я цілком погоджуюсь з Патріархом. Для мене як історика ми є частиною не стільки “європейського”, скільки польсько-литовсько-руського світу. Органічною частиною, яка була окупована в XVIII столітті. В стані цієї окупації юридичної, ментальної, духовної ми перебуваємо до сьогодні.
Ми належали до центральноєвропейського світу, бо впродовж 500 років ми жили в державі, в якій католики і православні були рівні. Ані мова, ані належність до тої чи іншої деномінації не були маркером. 

Визначальною була належність до цієї землі. І в цьому сенсі ми повернемось до своєї громадянської, цивільної ідентичності тільки тоді, коли повернемось до спільного русько-польсько-литовського насліддя. Так само, як ви є християнином не тому, що ходите до церкви, а тому, що звертаєтесь до інтелектуального і духовного насліддя Христа, отців Церкви.

– Гасло “Бог і Україна” нерідко проголошувалося, але втілити в життя його не вдалося. Наскільки воно актуальне сьогодні
– Чи можна займатися фізикою, не знаючи законів фізики? Абсурд. Чи можна їздити автівкою, не знаючи правил дорожнього руху. Можна, але недовго.
Чи можна побудувати державу, в якій відсутній Божий завіт? Відповідь, на мою думку, очевидна. Бог дав нам завіт, як жити, і по тому завіту жити і треба. Десять правил і треба їх дотримуватись. В цьому завдання сім’ї, школи, системи освіти. Буде погано нам, якщо будемо порушувати ці правила. Я б туди дописав ще 11-й пункт – абсолютна повага до жінки. Жінка є джерелом життя, його початком.

– Багато розмов про патріотизм. На вашу думку, у чому він?
– Рівень твого патріотизму визначається твоїм ставленням до Бога, якщо ти віруюча людина. Якщо ти невіруюча людина, агностик, то як ти ставишся до того, що прийнято називати загальнолюдськими цінностями і правилами. Рівень цивілізованості людини, зокрема мужчини, визначається його ставленням до своєї матері, жінки, сестри, до своєї доні.
Рівень цивілізованості українця визначається тим, чи читає він книжки, чи смітить і плює на вулиці, чи знімає капелюха, коли розмовляє з жінкою, чи відчиняє перед нею двері. Тим, наскільки він усвідомлює свою місію – захищати і служити своїм жінкам. З того починати треба, а не телевізор тупити і чекати поки вона їсти приготує. Не дитині дати 20 гривень: “Йди побігай на вулиці, бо тато футбол дивиться”, а піти з нею в парк, чи впертись рогом і заробити копійчину, аби, наприклад, повезти її до Італії.

Просто любити…

– Сказано, пізнаєте правду і вона визволить вас. Яку правду ми, українці, маємо пізнати, аби вона нас визволила?
– Прості речі. Людина – це образ і подоба Божа, і вона має жити згідно цього покликання. Зайвих людей немає. 
Треба мати абсолютну повагу до всіх, навіть тих, з ким ти не згоден, розуміти, що абсолют – це тільки Бог, а ми всього лиш смертні люди, ми всі маємо право на помилку і активно ним користуємось. Ключове питання тільки одне – що ми залишимо після себе: купи сміття чи щось світле, тепле… Дітей, правильно сформованих як особистостей. Квітник. Сад. Мудру книжку. Теплий спомин родини…

– “Правильно сформованих дітей”. Що батьки сьогодні мають робити для цього?
– Любити. Їх просто треба любити. 90% українців, за даними соцопитувань, на запитання, у чому сенс вашого життя, відповідають: залишити матеріальні надбання дітям. Якби моя мати думала так, вона б залишила мені арифмометр “Фелікс”, а сьогодні я користуюся сучасним комп’ютером. Навіщо мені був би той арифмометр?
Нашим дітям не потрібні матеріальні речі, так, як ми собі це уявляємо. Вони хочуть, аби ми їх любили: читали їм казки, розмовляли з ними, гралися, були їх порадниками, товаришами, просто друзями. Вони потребують нашої любові, а любов – це безумовне прийняття людини такою, як вона є. Дівчинки з такими вухами, які є, хлопця з такими ногами, які у нього є. В 14 років, в 43. Просто любити її і тішитися, що вона є у твоєму житті.

– Як навчитися цього? Хто були ваші вчителі?
– Не знаю, я вчився цього в Уневі, на літній богословській школі УКУ. Вперше я там був у 1996.З учителів – отець Севастьян Дмитрух, він тоді був архимандритом у Лаврі, монахи, які вийшли з підпілля. 
Жертва Христова мене навчила, і її передумування роками. Він каже нам, що жертва принесена, нам не треба вже жертвувати. Нам треба творити добро, любов творити. Милі людям речі: жінка прийшла зморена з роботи, ноги їй помити. 

– Яку книжку обов’язково має прочитати українець?
– Почати зі Святого Письма. Застановитися над інтелектом цієї книги. До Унева я сприймав Святе Письмо, як щось механістичне: ну книга, хтось написав… Секулярний такий, раціональний підхід. Так, всі євангелісти були тільки людьми. Так, є питання перекладів, формування цієї книги.
Але Божа сила сильніша ніж людська. Тому читаючи Святе Письмо, розумію, що це слова Бога, звернені особисто до мене. Це не інтелектуальне, а духовне осмислення образів, адже Христос образами говорив, передумування цих образів. Ми ніколи не станемо такими богословами, як Папа Франциск, але маємо стати патріотами своєї країни, захисниками наших сімей, відповідальними батьками наших дітей, вільними громадянами своєї країни, вільними від страхів. Дехто стане, дехто помре і без того. Амінь.

Про міфи

– Ми часто чуємо про потребу національного міфу. А чи потрібні нам міфи?
– Нам потрібні позитивні міфи. Сьогодні всі наші міфи, які нам забили в голови, починаючи від Крут і закінчуючи голодомором – це приклади трагічних, негативних образів. Вони на рівні підсвідомості нам формують відчуття: ми, українці, до нічого нездатні, наша місія тільки загинути, причому в якнайбезглуздіший спосіб. Тому в нас всі жінки, всі чоловіки 9 місяців у році ходять в чорному, як на похороні. 
Позитивні міфи безперечно потрібні. В нашій історії за 1000 років є мільйони таких міфів. Найпростіший. Те, що перше спадає на гадку, “Чудо над Віслою” у 1920 році, коли зупинили Червону армію в Замості. Національне свято у Польщі, але, даруйте, це чудо організували два українці – Марко Безручко та Всеволод Змієнко – командир та начальник штабу Шостої дивізії армії УНР. І таких фактів безліч.

Ще? Є така Зала слави винахідників світу, туди минулого року занесли дві таблиці – Стіва Джобса і українця Любомира Іванківа (провідний програміст IBM, – “Пошта”). Хто знає хто такий Любомир Іванків? Ніхто. Хіба пластуни – бо пан Іванків є Начальним Пластуном. Ви приїжджаєте до Міннеаполіса, фантастичний художній музей. І перше, що там бачите, – твори Олександра Архипенка. І так далі… 

– Чому нам акцентують на негативі?
– Щоби робити з нас рабів. Офіційна влада потребує рабів, які будуть на них задурно працювати, споживати їхнє лайно, яке вони виробляють, не думати хто вони такі. Їм не потрібні вільні люди. Вони не потрібні були комуністам, вони не потрібні були нацистам і вони не потрібні сучасній Україні, цій банді, яка сьогодні при владі на всіх рівнях від району до Києва. 

Вийти з духовного Єгипту 

– Колись ви казали, що в нас вибір без вибору: або придурки, або бандити. Як змінити це? 
– Так було до 2004. І це вже змінилося. Інтелектуальна і духовна лінь Віктора Андрійовича зробила добру справу: він перестав втручатися в деякі речі  і вони живі виросли за час його правління. Люди перестали боятися влади, між іншим. В Україні це видно в соціальних мережах, зокрема в групах.
Виросло нове покоління, цілком відмінне. Для себе я його називаю “покоління Сергія Жадана”. Це люди, які не мали над собою тягаря жаху негайного фізичного винищення або голоду. Вони вільні, вони знають мови. Це дуже добре видно по українських студентах в Америці. В наступні двадцять років вони тотально змінять Україну.

– Звертаючись до біблійних аналогій, часто чуємо про 40 років пустелі. Чи справді нам треба 40 років?
– Та ми вже половину пройшли. Мусить вимерти покоління повоєнне, моє покоління має відійти фізично.
Мої батьки пережили війну, я був надвартістю. Все крутилося, щоб не дай Боже я не пішов вліво, вправо, але це мене як хлопця обмежувало. Хлопець мусить рухатися, мусить освоювати зовнішній світ. Вони жили в страху за мене. А я жив під гнітом цієї любові. А любов – це свобода. Якщо я тебе люблю, я тобі довіряю. 

І це прийде, може, не скоро. Може не за сорок років. Внаслідок тих страшних антропологічних змін, які з нами відбулися, в нас це забере довший час. Бо євреїв так не винищували в Єгипті, як наш народ за ці 70 років. 

– Вони мали ту перевагу, що вони вийшли… 
– Точно. Але мусимо вийти з духовного Єгипту. Маємо прийняти реальність: те, що зогнило, має вмерти, а я на своєму місці будуватиму щось нове, якісно інше. Я можу вийти духовно. Як Патріарх Сліпий. 18 років у таборах.
Однак, як Христос по озері Генесаретському, так він ходив по радянській дійсності. Вона не могла йому нічого зробити, бо його віра була абсолютною. І приклад Сліпого є універсальним на всі часи, як із безнадії можна зробити те, що він зробив і з чого ми користаємо до сьогодні. 

– Тобто нам треба навчитися ходити по воді?..
– Нам всім треба вийти з нашого “села”. Ми вийшли зі села, переїхали до Львова чи до Києва, живемо на Левандівці чи на Троєщині. Але всередині багато українців залишається сільськими людьми – не хочуть розвиватися, вчитися. 
Щось колись десь засвоїли, а далі – ні вліво, ні вправо, ми думаємо тільки про накопичення матеріальних  благ. Церква – це тільки в неділю, і то сказати “амінь”, кинути гривню і ще подивитись, що сусід дав. А треба повернутись до своєї божественної сутності, яка є в кожному з нас, яка є в кожній матері, яка виношує не просто шмат м’яса, а особистість, яка може змінити світ і змінить його.

– Дуже часто останнім часом можна почути, що “рагулізація” наступає. На вашу думку, чому і як їй протистояти?
– Деградація триває, бо ми не хочемо розвиватись, звертатися до витоків. Аби протистояти їй у світових системах є політичні еліти, інтелектуальна шляхта, яка задає норми і стандарти соціальної поведінки.
Вона в нас вся винищена – професори, доценти, адвокати. Всі порубані совітами під корінь. Рагуль це хто? Той, хто не має коріння, у кого воно обрізане. Рагуль є наслідком не стільки свого походження, а обмеженості і зацикленості, небажання вчитися, духовно розвиватися. Той, хто шанує свою традицію, інтелектуальну і духовну, може бути вихідцем із глухого села, як наприклад, Патріарх Йосиф, але може бути високо розвиненою духовною і інтелектуальною особою. Триває “рагулізація” всієї країни, бо хто нами керує – рагулі, а скорочено “риги”. 

Про телебачення

– Свого часу ви були одним із тих, з ким асоціювали українське телебачення. Чому сьогодні все більше людей зрікаються телебачення? 
– Світ змінився. Телебачення сьогодні – технологічний механізм заробляння грошей. Функції його змінились, світ змінився, інформаційні технології змінилися. Десять років тому не було Wі-Fі та інтернету.
Нині всі ментально стабільні, всі соціально активні люди перейшли в інтернет, який є більш мобільним, дає ширші можливості. Сьогоднішнє українське телебачення – це телебачення попси. Це телебачення для жлобів, або як їх називають у Галичині – рагулів, в яких немає особливих інтелектуальних і духовних запитів. Тому їм давай шоу, безумні тупі російські серіали і некрофільські новини. Це плебс. 

Це інформаційний канал для найбільш мізерної  частини нашого народу. В Америці те саме, але там є і телебачення для розумних. У нас нема, бо це економічно невигідно, бо власниками їх є люди, яким плювати на країну та її людей. Вони нас зневажають, ми для них – “шумовиння”, споживачі їхнього лайна.

– Чи є надія на якісне телебачення?
– Ми його завтра можемо створити. Але українці мусять за це заплатити. Кожен 5 гривень на рік. І воно служитиме вам, розвиватиме вас і ваших дітей. Але ми ще для цього не доросли, не готові брати відповідальність за нього: я краще буду жерти російське лайно про Чечню, спецназ, але 5 гривень не дам. 
До слова, нам Божим чудом, яке проявилося через пана Петра Товкача, о. Ігоря Яціва, високопрофесійну команду телевізійників під проводом Світлани Коляди, вдалося запустити перший в Україні інтернет-телеканал “Живе ТВ” – український телеканал для українців всього світу. Сподіваюся, це ближчим часом пожвавить ситуацію – і в країні, і в телепросторі національному (сміється).

Україна майбутнього

– Чого сьогодні вчите своїх студентів?
– Журналістів я вчу філософії і психології цієї професії. Вчу на перший погляд парадоксальних речей: що першим журналістом був Ісус, бо у своїй людській іпостасі Він транслював до людей божественні смисли. Кожному Він говорив у його знаковій системі, аби дійшло, говорив образами, а не математичними формулами. 

Істориків я вчу того, що все, що вони вчили в середніх школах і вчать на історичних факультетах, на жаль, концептуально це все фальсифікат, придуманий Михайлом Грушевським. І пояснюю, чому це так. Я вчу їх, що ніяких національно-визвольних змагань українського народу в природі не існувало. І це не мій висновок, а результат досліджень сотень людей впродовж двадцяти років. Їх не було, бо не було нації. 
Я їм розповідаю, що сучасні наукові дослідження доводять, що такої організації як ОУН-б фізично не існувало і навіть Степан Бандера ніколи про себе не казав, що він є головою ОУН-б, а називав себе головою закордонних частин ОУН. Вчу, що історія УПА – це історія збройного спротиву частини українського народу проти другої комуністичної окупації, народного спротиву, який тривав 15 років. Я вчу, що Роман Шухевич загинув за свої переконання, як солдат – у бою. 
Я вчу їх, що українська історія є частиною великої європейської історії. І якщо ми кажемо, що Бандера терорист, то мусимо казати, таким самим терористом був Юзеф Пілсудський, а також багато людей у Франції, Італії, Німеччині та інших країнах. Вчу, що не треба з українців-націоналістів робити уособлення вселенського зла. 
Так само, як нема потреби робити з них уособлення абсолютного добра. Вони не були ні тими, ні іншими. Вони були конкретними людьми, які жили в конкретних обставинах і відповідно реагували на них. 

– Якою б ви хотіли побачити Україну через 20 років?
– Країною, в якій на вулицях не кидають сміття, країною, де у кіосках не продають пиво і цигарки молодим людям. В якій для дітей є все для занять спортом, мистецтвом, туризмом…
Тільки іди вперед, працюй, не кради, не порушуй закон. Країною вільних людей, в якій є незалежне правосуддя, в якій є Божа правда. Країною, де люди не матюкаються, не п’ють горілку, шанують жінок. 

– Від кого залежить?
– Від нас самих!

Львівська Пошта Ольга Хворостовська №92 (1417), четвер, 22 серпня 2013

Довідка

Данило Яневський народився 21 червня 1956 р. у Чернівцях. Закінчив історичний факультет Чернівецького держуніверситету ім. Ю. Федьковича. У журналістиці починав як кореспондент Радіо Свобода, “Вільна Європа”, “Голос Америки”. Здобув популярність як журналіст каналу “Студія 1+1”. В 2004-2007 рр. звертався до українського глядача зі студії “5 каналу”. Наприкінці двотисячних покинув телевізійну кар’єру. Живе в селі під Києвом. Працює над серією книжок під загальною назвою “Проект “Україна””. Вже побачили світ “Загублена історія втраченої держави”, “Таємниця Михайла Грушевського”, “Спроба Павла Скоропадського”, “Крах Симона Петлюри”, “Жертва УПА. Місія Романа Шухевича”. На черзі “30 червня 1941. Акція Ярослава Стецька”.