Ватиканіст Андреа Ґальярдуччі взяв інтерв’ю для National Catholic Register в Апостольського Нунція в Україні, архієпископа Вісвальдаса Кульбокаса.
У ньому архієпископ Кульбокас говорив про істинне значення справедливого миру, про реалії українського життя і про те, чи можна говорити про надію для України у Ювілейний Рік Надії.
—Серед перших звернень Лева XIV був заклик до справедливого та тривалого миру в Україні. Що мається на увазі під справедливим та тривалим миром?
—Стосовно миру прикметник «справедливий» має щонайменше два аспекти. Самого слова «мир» вже мало би бути достатньо, але, на жаль, у нинішній ситуації поняттям миру часто маніпулюють і вживають його неправильно та звужено, ніби припинення вогню або окупація — це і є мир.
—Отже, що таке «справедливий мир»?
—Це означає справжній, а не поверхневий мир. Не той мир, який приховує окупацію. Це означає реальну справедливість, тобто перевагу закону над егоїзмом та особистими інтересами. Якщо такої справедливості немає, на якій підставі маємо будувати мир? Дуже скоро хтось знову почне захоче стверджувати право сильнішого. Там, де немає закону, залишається велика спокуса зруйнувати щойно побудований мир.
—Отже, основа миру — це правда і справедливість…
—Є й і інші аспекти. Серед них обов’язковим є прагнення до примирення. Слід працювати над примиренням народів та сердець. Однією з передумов примирення є, передусім, примирення у повсякденному житті, тому що по-людськи важко примиритися з агресором, поки він продовжує на тебе нападати. Як мінімум, агресор повинен припинити агресію і визнати право іншого на існування.
—А що, Україна відчуває, що її право на існування під загрозою?
—В Україні є велике екзистенційне занепокоєння. Я помітив це, читаючи коментарі українських делегацій після різних переговорів, які відбулися у травні і на початку червня. Делегації наголошують на підтвердженні свого права на існування та виживання. Якщо будувати такий «мир», у якому народові відмовлено у праві на існування, то це вже не буде справедливий мир.
—А в цій війні ви [більше] помічаєте бажання України чи Росії мати простір для захисту?
—Я не хочу вдаватися у військові чи політичні коментарі. Я хочу зазначити, що між Росією та Україною було підписано угоди щодо відповідних кордонів. І є фундаментальний міжнародний принцип: поважати іншого. Ця [російська] агресія означає відмову поважати українські кордони. І я питаю: на підставі якого принципу хтось дозволяє собі вирішувати, що його інтереси мають перевагу над інтересами іншої країни та міжнародної спільноти?
—Після трьох років повномасштабної війни та 10-ти років з початку конфлікту, як живе населення України?
—Дозвольте розповісти вам історію. Є лікар, який працює шість днів на тиждень у лікарні, а на сьомий день він йде захищати свій район від дронів. Атаки дронів у 2025 році відбуваються щодня. Цьогоріч у нас ще не було більше, ніж 10 днів і ночей підряд без бомбардувань. А звичайні люди, як цей лікар, відчувають потребу захищатися власноруч; вони відчувають відповідальність захищати свої домівки.
—Це дуже виснажливе життя. Але чи воно більш виснажливе на фронті, а чи десь іще?
—Є такі місця, як Херсон, де за чотири роки не минало й години без вибуху. Це триває безперервно і призводить до значної фізичної та психологічної втоми.
—Чи можете ви поділитися своїм досвідом війни?
—Мати безпосередній досвід війни — це зовсім інша справа, ніж розповідати про неї. Дуже красномовним є досвід сімей, коли чоловік повертається з фронту і не може спілкуватися з дружиною, бо їхня мова та досвід надто різні. Солдат має інший досвід — на межі життя і смерті. Він не хоче перекладати весь цей тягар на сім’ю. Це теж складно — розмовляти з людьми, які мали інший досвід, навіть в Україні, бо деякі регіони менше постраждали безпосередньо.
—Що робите у цій ситуації?
—Ми залишаємося з Богом. Ми поринаємо у молитву; ми дозволяємо Богові обійняти себе. Ми не самотні, бо є молитва багатьох людей, усієї Церкви. Я б сказав, що це ключова благодать, яку ми маємо — Божа присутність. У читаннях цих днів Ісус каже, що коли ви маєте Отця, то радість повна. Це покликання Церкви: жити повною радістю, незважаючи на руйнування, бо ви з Богом. Без віри та молитви розсіяння буде тотальним.
—Яку роль може відігравати Церква?
—Є окуповані території, де я, як Апостольський Нунцій, не маю можливості виконати свій євангельський обов’язок: принести води спраглим, дати полегшення стражденним. Є території, де фізично здається, що ти перебуваєш в іншому світі.
А є реалії, як-от фронт, де слово «військовий» включає всіх: чоловіків і жінок, добровольців і мобілізованих, тих, хто дивиться смерті в обличчя, і поранених, які знають, що їм залишилося жити кілька хвилин.
Лікарі та військові капелани кажуть, що майже кожен просить про відпущення гріхів. Життєво важлива роль Церкви — уділяти благодать і прощати гріхи, бо це найбільший дар, який ми маємо. Якщо немає капелана, є товариші, які моляться за вмираючих і просять прощення у Господа. Церква відіграє важливу роль у підтримці Євангелія.
—Чи має це свій вплив?
—Ми говорили про справедливий мир. Євангеліє навіть перевершує всі дискурси про мир і справедливість. Євангеліє — це побудова і пошуки зустрічі з Богом Отцем. Якщо я справді прагну зустрічі з моїм Отцем, я проголошую це і вважаю це проголошення першочерговою частиною свого життя; мені не спаде на думку нищити інших.
Євангеліє — це духовна та моральна зброя, і Церква тримає її у своїх руках. Запрошення до молитви — як це робив Папа Франциск, і як це робить Папа Лев сьогодні — це запрошення нести Євангеліє, а отже, нести мир. Я також говорив про це з Папою Левом під час нашої нещодавньої зустрічі. Коли Церква проголошує Євангеліє, вона надає змісту всій своїй діяльності та всім гуманітарним ініціативам, які вона здійснює.
—Ми переживаємо Ювілей Надії; у цей час відзначається Ювілей нунціїв. Чи є надія у країні, де ви сьогодні служите як Нунцій?
—Якщо говорити на людському рівні, ґрунтуючись виключно на людській логіці, я мушу сказати «Ні». Щоб мати надію, я маю бачити щось конкретне у дії; я маю бачити справжнє прагнення країн до миру, а не до особистих інтересів. Усі перемовники — в багатьох переговорних процесах, не тільки у випадку з Україною — [завжди] наполягали, що найбільш непересічна робота залежить від прогалини між реальністю та [політичною] волею. Без політичної волі переговори неможливі. Міжнародній спільноті оголошують про досягнення якогось результату тільки тоді, коли виглядає, що час для цього вже настав. Втім, найбільш непересічна робота — дозволяти сторонам [вільно] виражати свою думку. Я не думаю, що зараз подібна робота має місце.
—Чи відчуваєте ви через це безнадію?
—Є певні люди, які дають мені надію. Деякі експерти збираються і разом розмірковують про справжній мир. На жаль, вони не настільки впливові. Та завдяки їм у мене є надія — нехай і змаліла у цей момент. Я згадую послання Діви Марії у Фатімі. Про що вона кілька разів просила маленьких пастушків? Молитися. У цьому сенсі я хочу стати рівним цим пастушкам, цим малим дітям, і знову почути Богородицю: «Моліться, моліться, моліться, і молитвою ви здобудете мир».
фінансово.
Щиро дякуємо!
