Товариство Христове для закордонної Полонії — молоде чернече згромадження, воно постало 1932 року для душпастирської опіки над поляками поза межами Польщі.
Нещодавно в Україні побував о.Богуслав Бурґат, зустрівся з усіма співбратами свого згромадження й дав інтерв’ю для CREDO.
— Я священник уже 35 років. Нині я заступник Генерала в нашому Згромадженні, а також відповідальний за священників, які працюють в Україні.
Аж цілих… п’ять
— До обов’язків настоятеля належить візитувати осередки нашого Згромадження. Наближається час Генерального капітулу (буде в липні), який ми маємо кожні шість років. На Генеральних капітулах обговорюють поточні проблеми, душпастирські й чернечі, шести Провінцій, з яких складається Товариство Христове. У нас є Німецька, Французька, Англійська, Північноамериканська, Південноамериканська, Австралійська провінції — а також Польща і сусідні країни, тобто Україна й Білорусь.
— Звучить масштабно. А скільки вас є в Україні?
— В Україні ми маємо п’ятьох христусовців. Починаючи з о.Романа, який працює в Кам’янець-Подільській катедрі ще з часів пізнього комунізму. Трьох маємо в санктуарії Пресвятого Серця Господа Ісуса: о.Марцін, о.Микола і о.Віктор; і ще о.Олександр, який працює в Миколаєві. Я дуже радий, що він встиг приїхати на цю зустріч; нині це не така проста справа.
Фото: Санктуарій Пресвятого Серця Ісуса у Кам’янці-Подільському
Отець Роман Тваруг приїхав сюди для постійного служіння у 1989 році. Тоді ще існував Радянський Союз. Він прибув на запрошення єпископа, працював у катедрі й одночасно шукав місць, де би ще можна було служити Святу Месу, де влада дозволяла людям молитися. Відтак наші священники з’явилися в парафіях Вінниці, Волочиська, а також у Донецьку, Миколаєві та інших місцях.
— Слово «Полонія» в Україні частіше асоціюється з населенням західних областей, де поляків історично було багато. А що христусовці роблять на сході України?
— Там теж були поляки. Коли відкривали парафію в Донецьку — там були поляки, а також інші римські католики, потомки німців, латишів… Люди, які там залишилися, або народилися в сім’ях засланців, зокрема в Донецьку, де було багато людей із Німеччини та країн Балтії. Також і в Миколаєві була польська спільнота; а за 60 км на схід є Киселівка — типове польське село, засноване ще під кінець ХІХ століття.
Служіння людям
— Як на сьогодні виглядає душпастирство христусовців, адже стільки поляків виїхало разом із початком повномасштабної російської агресії?
— Складно це визначити в цифрах, я їх не знаю; але ми передовсім намагаємося забезпечити парафіяльне душпастирство там, де ми вже є. Поки що, через брак покликань, нових місць не шукаємо. Стараємось забезпечити душпастирську працю в Кам’янці-Подільському та Миколаєві.
— Католицька Церква в Україні протягом останніх десятиліть перестала бути «польським костелом». Чи це якось змінює служіння христусовців? Що тепер із вашою харизмою — служінням Полонії?
— Стосовно нашого служіння в Україні. Якщо є потреба, щоби Святу Месу служили польською мовою, — а вона є, — то ми на це відповідаємо. Звісно, беручи до уваги, що умови змінилися, наприклад, месальні читання і проповідь мають бути тією мовою, якою користуються вірні. Я працював у Казахстані, в селах типово польських, у 90‑ті роки, коли не можна було польською говорити до людей, зокрема до середнього і молодшого покоління, бо вони ходили до радянських шкіл і польська мова там була заборонена, переслідувана. Доводилось рахуватися з цією ситуацією. Але, безсумнівно, національна свідомість не завжди пов’язана з тим, що людина знає мову. Отож мені здається, що в Україні за нинішніх умов наша харизма ще триває.
— Чи щось змінилося у вашому служінні за ці роки відкритої війни на наших теренах?
— Передусім змінилося те, що наша парафія в Донецьку опинилася на території, окупованій росією, і наше служіння там на сьогодні не є можливим. Імовірно, цю парафію ми втратили.
Потім, була знищена Киселівка. Повністю зруйнований храм, що був відбудований з таким трудом! Я був там на освяченні костелу, 11 років тому. Була велика урочистість і радість, що людям відбудувати святиню. Але тоді храм не був знищений так сильно, він був складом і треба було тільки повернути йому його колишню красу Дому Божого… Але внаслідок воєнних дій він був зруйнованих ущент. Тож ми, христусовці, прийшли з допомогою мешканцям Киселівки, також і в добудові їхніх домівок, збирали кошти в різних наших провінціях, по різних парафіях. Люди були дуже щедрі для Полонії в Україні. Є плани поставити там новий храм, на іншому місці, бо на старому це вже неможливо.
Також наші священники приїздили з гуманітарною допомогою — і до Кам’янця-Подільського, і до Миколаєва.
— Здається, допомога Згромадження не обмежувалася цими двома містами…
— Коли війна вибухнула, вже наступного дня ми сказали, що готові приймати біженців — яких раптово стало дуже багато. В нашій семінарії в Познані оселилося близько 50 чоловік, і ще 60, а інколи й більше, осіб мешкали в нашому новіціаті в Муркові, за 80 км на південь від Познані. Там ті люди перебували щонайменше пів року. Потім вони роз’їхалися Польщею, виїхали до Німеччини або інших країн. То була велика допомога, бо треба було забезпечити все — і чим тих людей нагодувати, і як їм далі допомогти. Потім іще біженці з’являлися, але вже не в таких кількостях.
Також були транспорти з гуманітарною допомогою, але радше як спонтанна діяльність наших священників; це навіть не обов’язково було прямо пов’язане з Товариством Христовим для закордонної Полонії.
Фото: Санктуарій Пресвятого Серця Ісуса у Кам’янці-Подільському
Харизма винагородження
— У червні ми вшановуємо Пресвяте Серце Ісуса. Як христусовці пов’язані з цією побожністю?
— Як відомо, побожність до Серця Господа Ісуса зродилась у Франції, вона походить від св.Маргарити Марії Алякок; активно розвивалась у ХІХ і ХХ століттях. То був час, коли зростали і духовно формувалися наші засновники: кардинал Август Хльонд і наш співзасновник о.Ігнатій Посадзи. Обох ми називаємо Преподобними Слугами Божими, бо їхній беатифікаційний процес уже добре просунувся.
Зокрема о.Ігнатій Посадзи був великим шанувальником Серця Господа Ісуса, й навіть як неопресвітер замовив собі на образок Серце Ісуса. Не раз, виголошуючи христусовцям конференції, він говорив про Пресвяте Серце Ісуса — також і в тому контексті, що воно є винагородженням за гріхи людства. Ми хочемо брати участь у винагородженні Господу Ісусові за все зло, яке діється у світі, — одночасно випрошуючи благодаті для тих, хто загубився у вірі. В Акті присвячення людського роду Пресвятому Серцю маємо такі слова: «вчини, щоб вони якомога швидше повернулися до дому Отця», до батьківського дому. Тут я бачу дуже сильний зв’язок із молебнем винагородження, з духовним напрямом винагородження, з турботою про те, щоби зберегти віру в серцях поляків за кордоном — а також уможливити обставини для повернення до віри тих, хто її втратив у суспільстві атеїстичному чи якомусь іншому, ворожому до католицької релігії.
— Світ у нас краде дітей, а старші покоління відходять природним чином. Що ви робите, щоб завоювати молодь?
— У наших парафіях стараємося, щоб завжди існувало молодіжне душпастирство. Зараз, у час канікул, більшість парафій організовує виїзди, табори, куди потрапляє зокрема молодь, яка не має особливих коштів на далекі поїздки, — а водночас це нагода їх євангелізувати. Протягом року маємо зустрічі, на які приїжджає молодь із різних парафій на формаційні вікендові заняття. Увінчанням цих зустрічей є «Гора Табор» у червні або липні, вона збирає досить багато учасників — близько сотці, й ця молодь присвячує час на те, щоби провести канікули не тільки у відпочинкові, але і з Господом Богом.
— Яким є сьогоднішній образ священника? Коли ваше Згромадження поставало, священник — ксьондз — був «князем» Бога. Потім ми мали священників, які відбудовували знищену Церкву. Тепер Церква відбудована, але бачимо спад — Ви згадували про брак покликань. Людей до храму ходить менше. Яким Ви бачите «образ священника нових часів»?
— Насамперед це людина, яка тримається науки Господа Ісуса. Яка не змінює того, що Господь Ісус казав, але з усією міццю показує головні лінії в Його вченні, небезпеки, що чигають на людину в цьому земному житті, і як ці небезпеки оминути. На мою думку, головною причиною сьогоднішнього відходу від віри, зокрема у західних суспільствах, є достаток. Оманливе почуття безпеки — що сучасні держави і суспільства так добре розвинені, що вони нам забезпечать усі можливі потреби. Люди достатньо добре заробляють, мають матеріальні блага, навіть можуть по всьому світу подорожувати — і їм здається, що в усьому цьому немає місця для Господа Бога. А ми пам’ятаємо, що Господь Ісус застерігав: як же тяжко багатому увійти в царство небесне! Господь Ісус вчив піклуватися не про матеріальні блага, але передовсім про добрий контакт із Богом: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться».
На мою думку, таким викликом перед Церквою і священниками на сьогодні є нагадування цих найбільш фундаментальних наук Господа Ісуса: що в людському житті має бути примат духа над матерією.
фінансово.
Щиро дякуємо!
