Роздуми над Словом Божим на понеділок XXIV звичайного тижня, рік І
У моєму нерідко трапляються ситуації, коли люди приходять просити про Службу Божу і то терміново, бо, наприклад, їхня дитина в лікарні. Коли відкриваю книжку з намірами Мес, то виявляється, що на місяць наперед всі Служби зайняті. Залишається одне — казати, що помолюсь особисто за їхню дитину (так, зрештою, і роблю), але також питаю батьків, чи давно сповідались, чи приступали до Святого Причастя, чи самі моляться за свою дитину? Найчастіше такі люди давненько не заходили до церкви і востаннє сповідалися так давно, що не можуть докладно сказати чи чотири, чи шість років тому. Починаю з ними розмову, прошу їх посповідатися та самим молитися за свою дитину, обіцяючи, що я теж буду молитись. Під час такої розмови відчуваю, що ці люди не розуміють для чого їм сповідатися — вони прийшли, щоб Церква дала здоров’я їхній дитині і все. Вони не розуміють, яке відношення має їхнє моральне життя до дитини, не вірять, що і вони можуть допомогти своїй дитині щирою молитвою. А віра в те, що Меса, відправлена за цю дитину поможе, часто в таких випадках змахує на забобон [1], як «поплюй три рази через плече» або «потримайся за червоне і біда мине». Так і в них — замов, мовляв, Cлужбу і все пройде само собою.
Віруюча людина повинна чітко усвідомлювати від Кого йде зцілення. Самі по собі ритуали не можуть спасти чи зцілити людину: це здійснює сам Ісус Христос, Який дає благодать. Якщо людина навіть і не є священником, але регулярно і щиро сповідається, то в її серці перебуває Божа благодать. Чи ж Господь не схоче вислухати молитву такої людини? Напевно Служба Божа, пожертвувана за якусь людину — це більше, ніж просто молитва за цю людину, однак вона не усуває необхідності нашої особистої молитви.
Одну молоду черницю в закритому монастирі відвідувала її мати, яка до певного моменту чинила опір вступу своєї доньки до монастиря. Коли, вже примирившись з вибором своєї доньки, вона вітала її з якимось святом, то бажала їй здоров’я і сил. Але донька, дякуючи мамі, сказала, що не так важливі здоров’я, сили чи якесь людське щастя, скільки міцна віра…
Справді, здоров’я і сили з часом полишають людину і людина нічого не може з цим зробити, якби нам цього не хотілось. Однак віра є найважливішою, оскільки не маючи її, ми легко помиляємось в зрозумінні нашого істинного щастя і ризикуємо втратити своє вічне щастя.
Сотник увірував в Ісуса Христа, повірив, що Він має владу Божу. Свою віру він виразив словами: «Адже і я людина підвладна, і воїнів маю підлеглих; кажу одному: “Іди”, — і він іде, а іншому: “Прийди”, — і він приходить, а рабові своєму: “Зроби це”, — і він робить» (Лк 7, 8). Тому Ісус Христос міг дарувати йому дар зцілення його слуги. Можливо і в нашому житті було б більше чудес, якщо б ми спершу дбали про зміцнення у вірі замість заспокоєння лише своїх потреб і прагнень.
Що я бажаю тим людям, які в своїй біді приходять замовляти Службу Божу: Передусім довірте своє життя Ісусу Христу, нехай Він керує вашим життям. Якщо ж цьому перешкоджає якийсь гріх — щиро визнайте його в таїнстві Покаяння. Робіть все, що від вас насправді залежить: молитва, турбота про цю хвору людину, ваші щоденні обов’язки. А все, що не залежить — довірте без решти Господу. Дозвольте Ісусу Христу бути Богом у вашому житті, звільніть Йому Його місце у вашому серці, дозвольте Йому змінити ваше серце і тоді Він зможе вчинити чудо.
_________________________________________________________
[1] Катехизм Католицької Церкви так визначає забобони: №2111 Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним. Пов’язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише з їхнім матеріальним порядком без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають, – означає впасти в забобони.
фінансово.
Щиро дякуємо!
