Печіто жив на вулицях Буенос-Айреса 12 років. Як пише районне видання, добровільно — бо «кожен має право жити там, де вважає за потрібне».
Заробляв він на життя вигулом собак. В Аргентині є така професія — собача нянька. Тут найбільша кількість собак на душу населення і є спеціальні люди, які збирають їх уранці по квартирах та вигулюють у парках. Нерідко можна зустріти людину з 15-ма собаками на повідках. Ось такою нянькою працював бездомний Алехандро, якого знали за прізвиськом Печіто.
Спершу він жив в одній із найкращих місцин Буенос-Айреса — на розі Ботанічного саду. Але мер обгородив цю ділянку парканом, повісив камери, розбив чудовий сквер, збудував дитячий майданчик, і Печіто разом з іншими бомжами довелося перебратися в інше місце.
Він вибрав місцинку неподалік — на перетині двох шумних вулиць, між відділенням банку та рестораном. Своїми матрацами він перегороджував пів-тротуару, але це нікого не дратувало. Випадкові перехожі оберталися й усміхалися. Вони ще не бачили бездомного з постійно балакучим телевізором і двома породистими псами. Коли телевізор набридав і погода була хороша, Печіто співав пісні під акомпанемент свого магнітофона. До речі, в Аргентині немає безкоштовного телебачення. Базовий кабельний пакет коштує $35 на місяць.
А потім Печіто кудись зник. Сусіди одразу забили на сполох. Тут же постала група у фейсбуку «Де Печіто?», яку лайкнули 2 320 осіб. З’ясувалося, що його забрала спеціальна соціальна служба, яка займається бездомними, і відвезла до лікарні. Але до лікаря ці люди Печіто не довели, залишили біля дверей, і він, глибоко хворий, пішов блукати незнайомими вулицями.
Сусіди організували пошуки й таки знайшли Печіто, голодного, напівроздягненого, зі слідами побоїв. Вони відвезли його в лікарню й по черзі допомагали доглядати його, але вже було пізно. Він помер від серцевого нападу після перенесеної інфекції. На місці його матраців зараз стоять букети квітів.
Ті само сусіди організували похорон і поминки, розібралися, хто візьме собак. Одна з активісток, адвокат, подала позов проти міської адміністрації за статтею «ненавмисне убивство». Під заявою підписалися понад 200 осіб, і всі вони розраховують на чесне розслідування.
Ви, певно, гадаєте, що їм тут у Буенос-Айресі робити нема чого. Можливо; але в цій історії з бомжем є фундаментальні причини: католицизм і зрілість суспільства. Іншими словами, милосердя, негидливість і почуття власної гідності. По-перше, аргентинці — католики, але не такі католики, які, гарно вбрані, ходять цілою сім’єю по неділях до храмів. Тут храмів не так багато, і всі вони зовсім прості.
Вони католики за своєю природою. Тут голодний завжди може зайти до магазину хліба, ресторану й навіть до супермаркета, і його нагодують. Того, хто для нас «вбогий» у всіх сенсах, вони приймають зі щирою гостинністю. Наприклад, до мого спортзалу ходить дорослий чоловік із синдромом Дауна. З ним усі обнімалися, цілувалися, невимушено розмовляли й терпляче підказували вправи. В Латинській Америці загалом та Аргентині зокрема набагато спокійніше ставлення до проявів тілесності, з якими неминуче асоціюються бомжі, та до персонального простору.
Незнайомі люди тут часто починають один з одним розмову на вулиці, а знайомі обнімаються й цілуються. Відповідно, немає нічого страшного в тому, щоби привітатися за руку з бездомним, поплескати його по плечу, поділитися сендвічем. І місто — це не кам’яні джунглі, де кожен сам по собі у своїй бетонній коробці, а ми, всі разом: сім’я, друзі, сусіди, булочник у сусідньому кварталі, кіоскер, який підкаже, коли промо-дні у стільникового оператора, американець, який приїхав на півроку повчитися іспанської, і бомж при виході з метро.
І третє, найважливіше. Громадянське суспільство — це не тільки й не стільки інституції, що справно функціонують (поліція, суди, соціальні служби). З інституціями в Аргентині справа так собі. Вони, звичайно, не до кінця корумповані й прогнилі, але дуже забюрократизовані й безтолкові. Дівчина-адвокат зі своїм позовом до міста за статтею «ненавмисне вбивство» зараз замучиться з підшиванням різноманітних папірців, справа розтягнеться на роки без особливої надії на успіх. Але це не так важливо. Громадянське суспільство — це насамперед свята віра кожного в те, що він має права, і що він — зовсім не маленький пішак у чужій грі.
Тридцять років тому Аргентина пережила один із найстрашніших періодів своєї історії. Під час воєнної хунти 1976−1982 років зникло близько 30 тисяч людей. Служителі режиму по ночах вривалися в домівки, хапали реальних і вигаданих дисидентів, звозили їх до підпільних в’язниць, розстрілювали по лісах та скидали з літаків у море. Одразу після падіння хунти все це було названо геноцидом і злочином проти людства. Було укладено збірник історій зникнення кількох тисяч чоловік «Більше ніколи», а по всьому Буенос-Айресу висять таблички пам’яті тих, хто тут жив і пропав. Відтоді аргентинці вірять у те, що жодна людина, хоч би як низько вона стояла на соціальному щаблі, більше ніколи не зможе просто так зникнути або померти. Й вони послідовні в цьому переконанні, а тому готові витрачати свій час на те, щоби з’ясувати, а що ж таке сталося з бомжем.
Потім ще були численні політичні та економічні кризи, коли аргентинці, виходячи протестувати на вулиці, скидали президентів та скасовували закони. Для 4-мільйонного Буенос-Айреса 700 тисяч маніфестувальників — цілком звичайна подія…
Інколи це схоже на дитячу гру «Зараз ми в каструлі постукаємо і всім вам покажемо», але мені тут живеться спокійно. Якщо вже повз бомжа не пройшли, то й мене, іноземку, в разі чого не забудуть.
Олександра Петрачкова, The Village
фінансово.
Щиро дякуємо!
