У Польщі вже з’явилися заборони священикам гладити дітей по голівках. Чи не постануть слідом інші заборони? Наприклад, постулат, що сповідь дитини має відбуватися у присутності дорослого. Священик же може зайві питання ставити у конфесіоналі!.. То що, дамо звести себе з глузду?
Вже кілька тижнів польськими медіями прокочуються хвилі донесень про чергові випадки педофілії серед духовенства. Ця інформація не тільки викликає згіршення вірних, а й зроджує питання, що робити, аби запобігти таким ситуаціям. Про сексуальне використання дітей ми нерідко довідуємося через роки, коли справа вже відсунута «за терміном давності». Так діється, бо багато жертв просто бояться про це говорити. Нинішня атмосфера сприяє викриттю таких випадків… що нерідко стає поживою для нечесних журналістів. (Скажемо собі щиро: повідомлення про несправедливість — це одне, а описування ситуації з подробицями в такий спосіб, що без проблем можна ідентифікувати жертву, як і цитування майже без купюр листування з педофілом — то вже зовсім інша справа.) Все діється post factum, а медіа, зрештою, мають виконувати інформативну роль, що мало би також певний превентивний вимір.
Превентивний вимір має також заборона, видана настоятелем парафії Апостолів Петра і Павла в Лодзі. Отець Вєслав Камінський довів до відома вікаріїв і церковного служки, щоби в жодному разі не гладили дітей по голівках під час збирання пожертв на тацю. «Діти не для того, щоби їх гладили, я сам також дітей не гладжу. Може, ми доходимо до абсурду; але облава на священиків така бридка, що кожен, навіть найменший жест може бути приводом для звинувачення у використанні», — такі аргументи священика.
Параноя? Манія? А може, однак, знак часу, звичайний наслідок повторюваної у медіях зв’язки «священик=педофіл»? Може, навіть більше: конкретний сигнал, що Церква у такій дрібній справі, як гладження по голівках, воліє бути стриманою, немовби вибиваючи аргументи з рук проголошувачів тези про те, що «всі священики то збоченці»…
З одного боку, я розумію священика, який напевно волів би уникнути звинувачень у терпимості до неналежної поведінки щодо дітей. Краще передбачити, ніж допуститися того, що якийсь невинний, безборонний малюк буде використаний. З іншого ж боку — такий показовий приклад видається проявом певної параної. Зрештою, від гладження по голові нікому ще нічого поганого не сталося! Так роблять батьки, дідусі-бабусі, вчителі… Що більше, не без причини люди століттями звертаються до духовенства словом «отче». На думку о. Яна Сікорського, багаторічного душпастиря, таке звертання доводить, що священиків із вірними єднають не тільки ієрархічні, формальні, а й типово людські, сердечні зв’язки. «Думаю, що краплинка сердечного тепла, виявлена назовні, дуже потрібна у кожних відносинах, також і у церковних», — каже о. Сікорський.
Я не знаю, по скількох ще парафіях священики замислюються над застосуванням таких рішень. Однак це не новина: у США, Ірландії чи Італії такі розпорядження впроваджено після викриття серії педофільських скандалів з участю священиків. Душпастирі місцевостей, що були заплямовані гріхом цього злочину, вчинили радикальні, рішучі кроки. Вочевидь усе має на меті гарантування безпеки дітям.
Однак я ось роздумую: чи наші рідні громителі педофілії, а водночас антиклерикали (не плутати з людьми, які також критикують погані явища в Церкві, але заради її блага) зупиняться на забороні гладити діток по головах? Чи за такою забороною не з’являться наступні? Може, небезпекою стане приймання дітьми Причастя з рук священика? У головах параноїків жест розкривання рота, аби прийняти Господа Ісуса, теж може викликати хворі асоціації… Може, наступним кроком буде заборона сповідати дітей, які мають приступити до Першого Причастя? Або постулат, щоби це відбувалося тільки і виключно у присутності дорослої людини? Бо ж священик може у конфесіоналі ставити невідповідні питання, які спокусять дитину…
Я всім серцем за якнайкращий захист дітей. Подібно як Папа Франциск, а за тим і Конференція єпископату Польщі, я тримаюся думки, що до педофілів треба застосовувати політику «нульової толерантності». Але водночас я би дуже хотіла, щоб ми не переборщили. Кілька днів тому я бачила ідеальну ілюстрацію, малюнок Анджея Млєчка, де священик гладить дитину по голівці з допомогою штучної руки на палиці. Абсурд? Звісно. Але чи не з’явиться зараз хтось, хто поставиться до цього цілком серйозно і внесе постулат про уділення Причастя таким чином?
Повертаючись до того гладження, то я не збираюся захищати його, немов незалежність. Гладження по голівці під час збирання на тацю може, як вказує о. Роберт Скшипчак, викликати віднесення похвали за складення пожертви, а йдеться ж, зрештою, не про це. А що взамін? Можна зробити дитині знак хреста на чолі, коли батьки приступають до Святого Причастя. У багатьох парафіях утвердився звичай брати з собою до Причастя дітей, які самі ще не приймають Господа Ісуса, але священик їх за такої нагоди благословляє. Іншим рішенням, яке я також бачила в різних парафіях, може бути благословення дітей на завершення Святої Меси, коли священик уже сходить зі сходів вівтаря. Для гладження дітей по голівках, звісно, є батьки; але благословення, і насамперед із рук священиків, ніколи не буде замало.
Всі ми, певно, пам’ятаємо прекрасну євангельську сцену, коли до Ісуса приносять наймолодших. Учні відганяють малюків, але Христос дорікає їм за це, кажучи: дозвольте дітям приходити до Мене. Не створюймо атмосфери, в якій діти боятимуться приходити до священиків, які, зрештою, є священиками силою священства Господа Христа.
Марта Бжезінська-Валещик, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
