«Боже прийди мені на порятунок…» — так починається кожен новий день сестер кармеліток босих – черниць клаузурових монастирів, які все своє життя проводять у затворі.
Коли я підходив до монастиря сс. кармеліток у Покотилівці, поблизу Харкова, у мене з’явилося дивне відчуття, відчуття не страху, не стурбованості, а навпаки — радості перед відкриттям нового, незнаного, радості зустрічі з Богом.
З-поміж інших будинків вулиці – будинок сестер відрізняється, насамперед хрестом на даху – символом нашого спасіння.
«Слава Ісусу Христу — лунає голос сестри у домофоні — вже відчиняю». За кілька секунд відкриваються двері і виходить сестра – усміхнена, молода. Ось і перший міф про сестер-затворниць, що вони усі не усміхнені, нещасливі. «Я — сестра Ольга, заходьте» — запрошує мене до будинку сестра. Як згодом, я дізнаюсь, сестра Ольга – одна з двох «зовнішніх» сестер, котрі можуть виходити з затвору.
Перше, що привертає увагу у монастирі — тотальна тиша і чистота. «Тут у нас каплиця», — розповідає сестра, проводячи невелику екскурсію по монастирю. Згодом, веде мене до їдальні, перше, що привертає увагу — це великі грати закриті заслоною. Сестра, проводить мене до кімнати, по дорозі показує розмовницю – кімната, де у мене буде змога поспілкуватися із затворними сестрами. «Ось ваша кімната», — показує мені сестра. Переді мною невелика, але дуже родинна кімната із усім необхідним. «Через кілька хвилин у нас обід, можете відпочити, а згодом спускайтесь обідати» — каже сестра Ольга.
Перепочивши, спускаюсь на обід, знайомлюсь з капеланом сестер — привітним, молодим священиком. Відкривається фіранка і вже відома мені сестра Ольга передає через барабан обід смачний і приготовлений з великою любов’ю.
Під час обіду познайомився ще з однією дуже приємною та веселою сестрою Мартиною, котра разом із с. Ольгою є зовнішньою сестрою.
Настав час зустрічі з настоятелькою — з нею я говорив у розмовниці. Перше, що кидається в очі у цій кімнаті — це стіна перегороджена дерев’яними ґратами. Обличчя у настоятельки, с Анни Марії, дуже добре але відчувається дисципліна. Порозмовлявши з сестрою я здивувався, що монахиня, котра завжди перебуває у затворі, має обмежене спілкування із зовнішнім світом, тим не менш володіє інформацією про події у світі набагато краще ніж я; вона відчуває себе повністю вільною, хоча й перебуває за ґратами клаузури. Наступив час молитви і настоятельці треба було йти. А я перший раз за кілька років, усвідомлюю, що розмовляю з людиною, з якою не хочеться прощатись. Наприкінці розмови матінка з усмішкою сказала, що завтра я матиму розмову з сестрою, і вона розповість про все, що мене цікавить. Так закінчився перший день перебування у монастирі.
На початку наступного дня по дорозі до каплиці мене привітала усмішка с. Ольги і я ще раз помітив — сестри, хоч і живуть за ґратами, але завжди усміхнені та привітні. За декілька хвилин відкривається фіранка на ґратах і я вперше маю змогу побачити більшу частину сестер. Одразу впадає у очі, що більшість монахинь — молоді. Настав початок Адвенту – час для внутрішніх роздумів та змін і я ловлю себе на думці, що розумію, заради чого сестри залишили своїх батьків, знайомих, улюблені речі та працю — задля внутрішніх роздумів, зміни себе, заради Христа.
«Слава Ісусу Христу! Я сестра Магдалена від Воскреслого», — привіталася монахиня, зайшовши до розмовниці. Сестра розповіла, що в монастирі вже 18 років: — «спочатку я жила у іншому монастирі наших сестер у Дисі біля Любліна у Польщі, а згодом, переїхала до цього монастиря в Покотилівці». Одразу постає питання – як довго сестра думала про покликання, як відреагували батьки на вступ до монастиря. «Про монастир я почала серйозно думати на передостанньому класі у ліцеї, 2 роки до закінчення школи я вже знала, що маю бути кармеліткою, тому після ліцею поступила в монастир. Спочатку, батьки були проти, але згодом, зрозуміли, що я тут є щаслива.» — ділиться з нами сестра. «Молоді дівчата все рідше вступають до затворних монастирів. Може вони ведуть самостійне життя, бояться втрати своєї незалежності?», — питаю сестру. «Я думаю, що взагалі таке питання у них взагалі не виникає. Люди просто не розуміють нашого життя, оскільки не живуть цінностями, котрі спонукали б віддатися повністю. Молодь, мабуть серйозно не думає про своє покликання, про своє майбутнє, має страх перед тим, як вирішити щось на все життя, їм потрібно більше рішучості». «Може у монастирі все частіше тяжко виконувати вказівки настоятелів, призвичаїтись до тиші, праці… Чи може, просто, брак покликань?», — питаю я. «Насамперед, як вже я казала, тяжко прийняти рішення, зробити радикальний крок», — відповідає сестра. «А далі, коли вже починається чернече життя, декому може спочатку тяжко працювати, жити у спільноті. Можливо тяжко призвичаїтись до нашого життя, але коли є благодать покликання, це все налагоджується з часом, це не є проблема», — розповідає сестра Магдалена. Мене зацікавило, з чого складається день кармелітки. Від сестри дізнаюсь, що день у монастирі поділяється приблизно на три «вісімки»: вісім годин молитви, вісім годин праці і вісім годин відпочинку (сну). День кармелітки розпочинається і закінчується молитвою, далі йде праця на утримання монастиря і сестер: у городі, на кухні, прибирання, ремонт та пошиття монашого одягу, і на заробіток: виготовлення літургійного одягу, розаріїв, малювання ікон.. У монастирі сестри мають комп’ютер та телевізор, останнім сестри користуються дуже рідко, лише під час трансляцій з Папою, деколи можуть подивитися якийсь релігійний фільм. Інтернетом сестри користуються лише при необхідності і тільки з дозволу настоятельки. «Клаузура існує не лише географічно, але й віртуально, тобто, користуючись інтернетом виходиш за межі затвору, тому є ці обмеження», — пояснює сестра. «Думаю, що мобільним телефоном сестри також користуються лише з дозволу настоятельки», — питаю я. «Звичайно, насамперед жодна з нас не має мобільного телефону, а «загальний» телефон найчастіше використовується для офіційних монастирських справ, але також для розмови з родичами, особливо коли не мають змоги нас відвідати через велику відстань яка нас відділяє». Дивлячись на життя сестер, виникає питання: чи сестри мають йти в ногу з часом? «Дивлячись як розглядати той час. Було би добре, якби сестри не були немов з іншої «казки»», — усміхається сестра. — «Всілякі зміни у світі мають, звичайно, вплив також на нас. Але нам більш необхідно слухати чого від нас у цьому всьому бажає Бог».
У монастирі кармеліток може проживати не більше 21 сестри. Зараз у Покотилівці живе 14 сестер, наймолодша має 24 роки, а найстарша — 57. «Пенсіонерок немає», — жартує сестра. Весь свій час сестри перебувають у затворі. У Покотилівці є 2 сестри, котрі можуть виходити із затвору, вони дбають про зовнішні приміщення, роблять покупки, приймають гостей. Сестри-кармелітки живуть на добровільні пожертви людей, також сестри виготовлюють літургійні шати на замовлення, малюють ікони, мають гіпсову майстерню, чим можуть заробляти собі на утримання. Монахині мають просторий, гарний будинок, в якому також вистачає праці. «Прибирання, готування – чергуємось або розподіляє настоятелька», — каже сестра. Монахині приїхали до Харкова з монастиря в Дисі, що поблизу Любліна (Польща) у1995 році. Спочатку сестри 3 місяці жили у приватній квартирі біля нинішньої катедри, згодом перейшли до купленого старого робітничого гуртожитку у Покотилівці, який необхідно було відремонтувати і облаштувати під монастир. Ремонт тривав до 2010 року. А 16 червня 2008 року відбулося канонічне затвердження монастиря.
Порозмовлявши про матеріальне і фізичне життя сестер, прийшов час порозмовляти про життя духовне. «Більшість свого дня ми проводимо у молитві: «щоденна св. Месса, дві години споглядальної молитви, молитва Літургії Годин (сім разів у день)», — розповідає монахиня. Більшість часу сестри проводять у мовчанні, винятком є час спільної рекреації, а поза нею спілкуються тільки у випадку нагальної потреби, наприклад коли треба порозумітися щодо праці.
Продзвенів дзвінок який скликає сестер до молитви. «Година Божого Милосердя, йдемо до каплиці», — сказала сестра. Наша розмова тривала понад годину.
Після каплиці я мав ще кілька годин до від’їзду, тож порозмовляв з сестрами, помолився, і ще раз зустрівся з настоятелькою, але це вже була неофіційна, приватна розмова.
Прощаючись із матінкою, я радів за сестер і думав, які ж вони щасливі! А вже у поїзді прийшла думка: а може і мене Господь хоче бачити у Кармелі?…