Україна, Майдан, Росія. Фінальна боротьба з СРСР

Нас розділила правда — саме так варто охрестите результат останніх подій в Україні. Проте, йдеться про Україну не як територіально-юридичну одиницю, адже події останніх місяців, особисто для мене, і останніх тижнів у Криму та в Російському Парламенті вивели із пітьми щось, що раніше не було осмислене. Йдеться про ідентичність (в ЄС багато дискутують саме стосовно цієї теми, навіть Хартія таке є, Хартія ідентичності, проте, як завжди, без якоїсь конкретики). Так хто ж ми такі, українці? На цю тему можна доволі довго говорити, і знову ж таки саме так, як це і роблять у ЄС, – говорять, саме тому відповідь на це питання краще пошукати пізніше, тобто вже після того, як нас залишать зелені чоловічки, ми ментально відвикнемо від їхньої присутності біля Нашого моря, і після того, як «всерозуміючий» глас пропаганди перестане волати в пустелі. А от питання, відповідь на яке варто знайти саме у цей дивний історичний період, звучить так: яка саме правда нас розділила?

Все дуже просто: правда про нас…

Жили собі і не тужили (принаймні так вони стверджують) наші мами і тата, бабусі і дідусі, і тут прийшов розвал Союзу. Та ще й якого Союзу! 1) Незламного, і переважна більшість у це вірили, з цього виходить, що і шок від Розвалу був помножений саме через розвал цього фундаменту віри. 2) Вільних (свободных) республік (виходить, що всі були вільні, чи, принаймні, переконані кимось, що вони вільні, адже ці слова повторювали, наче магічну мантру Радянської Соціальної Релігії). І що отримали в результаті? А те, що «непохитне» і «незламне» не таке вже й нерушиме, правда, це і так розуміє кожна віруюча людина. Просто справа, здається, не в незламності (а про це буде далі), а в магічному слові, яке не всі правильно розуміють,  – Свобода.

Логіка і тут така, що простішої й вигадати буде важко: були вільні тоді, а зараз? Вільний Союз пав, його вірні підсвідомо зробили логічний висновок, що значить і свободи більше немає, і вся Вона перетворилась на банальне безвладдя, нахабство, фізичне і моральне мародерство і так далі за списком тез для ностальгуючих за СРСР. (Вони себе у цьому переконали, незалежно від реальності, і навіть не вдались до найпростіших спроб щось змінити.) В чомусь вони мають рацію, адже саме на це вона й перетворилась, але ця Вона, не має нічого спільного із справжньою Свободою (і тут мали б звучати фанфари, цан-цан, задля того, щоб виправити банальність цього твердження): Свободи, справжньої Свободи (і тут я не про партію), не ідеологічної маніпуляції абстрактним поняттям, а Свободи робити морально правильні вибори у всіх сферах життя людини — це саме те, чого й не було взагалі, що викорінювали під видом шкідництва. Вибір ставить людину на слизький шлях, що, вочевидь, і не відповідало інтересам псевдо-суспільного псевдо-блага. А отже тут зі мною погодяться здебільшого духовні діти України: те, що впало трохи більше ніж 20 років тому, розвалилося у своїй юридичній, узаконеній формі, і мало назву Союз із Піска, Рабських Республік.

Про що співали Совки у слові «нєрушимий» і мали рацію…

Впало-то воно впало, сумнівів стосовно цього й немає, але це воно явно не зникло, навпаки, захищаючись від усього нового,   воно засіло десь у глибині сердець і розумів, зміцнилося й очікувало на свій час. Йдеться, як не дивно, про любов до Батьківщини, яка, як не крути, є одним з елементів, що роблять людину більш людяною. Саме в цій любові і полягає справжня Незламність Союзу. Любов до Батьківщини, як, власне, й інші види любові, робить людину сліпою, згладжує нерівності, освітлює тіні, іншими словами: вимикає аналітичні механізми нашого розуму; вона сильна і незламна,  особливо тоді, коли вона змушена захищатись.

 Правда, яка нас розділила, це правда про Батьківщину, тобто, по-суті, це правда про нас самих. Для мене Батьківщиною є Україна, в той самий час, як для багатьох із покоління старшого віку, через дивний збіг обставин майже столітньої давнини, Батьківщиною став СРСР. Вони так і залишились частиною того СРСР, а він, в свою чергу, залишився в них в якості одного із життєдайних органів. Саме ця правда і є ядром конфлікту, бо любов до СРСР і любов до України навряд чи можна органічно поєднати.  Тобто було б не так вже й погано, якби громадяни, що люблять Батьківщину СРСР, полюбили б щиро й Україну. Але так бути не може: справжня любов до Батьківщини є по своїй природі моногамною. А отже, або зрада, або будь-яка інша Батьківщина, певною мірою, стає добрим, а може навіть і найкращим другом, але так і залишається на другому місці. І знаєте що? Не думаю, що за подібне можна осуджувати або бити батогами. Більше того, у випадку, коли йдеться саме про Розпад штучного СРСР, таких людей варто пожаліти, а може й навіть їм варто допомогти (якщо є бажання й терпіння).

«Без роду і без племені»

Ось тільки уявіть собі, що нам повідомляють про те, що України більше немає, і що наша нова держава має назву РоссУкра, і все, що існувало до РоссУкри — це повна маячня і  вигадка… Чомусь думаю, що ми б не сприйняли РоссУкру як щось рідне. І років так за 70, коли РоссУкра намагалась би стерти навіть останні елементи, що нагадували про Україну, ми, або наші діти (лише ті, яким з дитинства розповідали про Неньку), звісно ж не підтримали таку суспільну ініціативу. Не заперечую, що цей приклад є цілком абсурдним, адже таке не може справдитись ані в цьому, ані в паралельному світі, та й СРСР, власне, – це лише суцільна політична маніпуляція, що не має раціональних пояснень, це ілюзія, спроба виправдати імперіалізм. Проте, подібні ментальні ігри дозволяють відчути і, можливо, навіть зрозуміти те, чому багато хто з нас опинились, в якомусь сенсі, по різні сторони барикад навіть із власними родичами. Уявляючи подібні реально страшні сценарії ми можемо хоч трохи зрозуміти алергію тих, що втратили свій рідний СРСР, на деякі цілком нормальні поняття і тенденції, і, в той самий час, зрозуміти підсвідомий потяг деяких українців до дивних, часом небезпечних чи просто неважливих, елементів:

1. Російське ТБ. Ось чому вони його постійно дивляться? Не потрібно далеко йти, щоб зрозуміти, що любов до російських медіа, і я майже в цьому впевнена, не є ані проявом любові до неправди, ані бажання жити у пітьмі. Ні. Для людини, яка всі ці роки після розвалу Союзу носила в собі ностальгічні почуття і любов до СРСР, російське телебачення є такою собі частинкою самого СРСР,  тобто є рідним, близьким і важливим, – колискою їх ностальгії. Хтось із нас може подумати: «Чи може так бути? Адже СРСР не був, м'яко кажучи, ідеальним. Та й ТБ Росії несе суцільну брехню.» Так, бреше, але що з того? По-перше, ніхто в цьому світі не є ідеальним, і повірте, це типове виправдання, яке ми вигадуємо, коли йдеться про щось дуже для нас важливе; по-друге, людині властиво ідеалізувати власне минуле, прикрашати його, а особливо, коли є ризик, що від цього минулого незабаром взагалі не залишиться нічого окрім власної пом'яті, і, коли весь світ, немов божевільний, бореться із цим вашим минулим. Емоції, ностальгія, частинка Батьківщини — вся суть свідомого вибору дивитись російські канали. Адже хто ми взагалі без нашого минулого?

2. Націоналізм. Причин несприйняття цієї ідеї може бути багато, і все залежить від рівня знань, від досвіду і персональних переконань. Проте, є і щось спільне у людей, що не сприймають націоналізм, щось дуже пов'язане із любов'ю до Батьківщини, з любов'ю, за яку, якщо чесно,  практично не можливо осуджувати. СРСР активно боровся із усілякими націоналізмами, і ми вже давно знаємо, чому саме.  Інакомислення, любов до якоїсь конкретної батьківщини, а не до Імперіх — це загроза для усієї ідеології Совєтів. Що ж стосується люблячих і віруючих Радянському Союзу, для них «націоналізм — це погано» є правилом, завченим з дитинства,   яке до того ж вже і не потребує іншого пояснення окрім «націоналізм — це ворог Батьківщини». А з останньою тезою так і взагалі сперечатись немає сенсу, якщо у ролі Батьківщини виступає саме СРСР. Таким чином виходить, що лише просвітництво і терпіння зі сторони просвітників одного дня все-таки зможе пробити стіну віри в Ту Батьківщину.

3. Пам'ятники Леніну. Що зробиш, коли образ Леніна роками, десятиліттями, підносили до лику святих; він, вибачте на слові, адже самій не приємно це стверджувати, став Христом Радянської релігії. І враховуючи те, що за своєю  природою людина є релігійною, відсутність раціональної  дозволеної релігії призвело до того, що саме Ленін заповнив цю порожнечу, що створила відсутність реального Христа. Ленінопад — це ще один удар по фундаменту віри радянських патріотів. Тож нам варто хоча б зрозуміти деяких бабусь, яким просто не пояснили цей механізм, не сказали, що Ленін не є месією, і, зрештою, того ж Ісуса, вибачте за критику, в багатьох регіонах нашої країни бабусям ніхто активно і не пропонував (не пам'ятаю, щоб у 90-х церкви йшли у маси, чи, займались активною формацією людей).

А хто винний?

Занадто вживана теорія про те, що «маємо те, що маємо» і справді розповідає про нас. І ось вона одна з головних помилок нашої «молодої» Держави Україна: освіта і просвітництво у багатьох регіонах країни були віддані в руки людей із святою вірою в Леніна, подарованого нам Німеччиною; багато хто з цих людей так і не навернулись. Керівництво Держави не розуміло фатальності наслідків відсутності  нової формації колишніх громадян СРСР так й, власне, нового покоління. Може не розуміло, а може й не хотіло розуміти, чи просто було зайнято іншими «більш» важливими речами (поділ влади поставав перед ними як питання номер один). А патріоти СРСР протяг всіх цих більше ніж 20 років відчували себе гостями у нових державах, чужими на власній, хоч і формально новій, землі, духовно залишаючись у минулому. Росія, у свою чергу, якось так випадково, а може, це насправді була добре продумана схема, протягом всіх цих років залишалась музеєм СРСР, в який  у будь-який час, навіть через десятки років, міг би повернутись кожен, хто ностальгує за СРСР.

І що з цим всім робити? А Бог його знає. Хоча, відповідь варто пошукати саме в Нього, адже бути синами Божими — це саме той привілей, що дозволяє нам відчувати себе завжди вдома, не залежно від того, де б ми не були, і, в той самий час, – поважати і любити цей дім.

До чого все це?

Захищати когось не є метою всього вище написаного. Йшлось про необхідність відновлення у пам'яті і у свідомості нашої християнської сутності, адже саме ми маємо бути першими серед тих, хто намагається знайти певне виправдання людям, що помиляються. І не лише тому, що це може трапитись з кожним із нас, а ще й тому, що вміння знаходити виправдання, пояснення помилковим поглядам на реальність, – допомагає уникнути страшний гріх осуду, який створює між людьми глибокі прірви. Осуд відштовхує, віддаляє і розділює, а отже є головною перепоною і проблемою для апостолів віри. Саме тому першим нашим кроком мала б бути проста позиція: хочу зрозуміти. І тоді, не зважаючи на обставини, буде можливо зруйнувати велику Ілюзію Комунізму, а Берлінська стіна врешті-решт остаточно впаде в серцях і головах наших громадян. А до того, нас ще деякий час буде розділяти Правда.

Пропонуємо цей самий текст російською мовою:

Союз нерушимый

Украина и Майдан. Финальная борьба с СССР

Нас разделила правда – именно так стоило бы окрестить результат последних событий в Украине. Хотя, скорее не в Украине, в смысле территориально-юридической единицы, так как события последних месяцев, а именно, говорю лично о себе, события последних дней в Крыму и в Российском парламенте, вывели из тьмы что-то не до конца осознанное нами ранее. Речь идёт об идентичности (в ЕС много говорят на эту тему, даже Хартия такая есть, правда, как всегда и в лучших традициях ЕС, без особой конкретики). Так кто мы такие, украинцы? Об этом можно говорить долго, опять же, по примеру все того же ЕС, по этому на этот вопрос, видимо, стоит поискать ответ попозже, то есть после того, как нас покинут зелёные человечки, после того, как мы ментально отвыкнем от их присутствия у Нашего моря, и «всепонимающий» глас пропаганды перестанет вопить в пустыне. А вот вопрос на который стоит найти ответ сейчас скорее банален: какая именно правда нас разделила?

Все очень просто: правда о нас самих…

Жили-были, не тужили (по крайней мере, на этом они настаивают) наши мамы и папы, бабушки и дедушки, и тут пришёл развал Союза. Да ещё и кого Союза, 1) Союза Нерушимого, и все в это верили, а значит и шок был мультиплицирован развалом данного фундамента веры; 2) Республик Свободных (вот так значит, все были свободны, или скорее переубеждены на подсознательном уровне, ибо повторялось это на столько часто, что смахивало на мантру Советской Социальной Религии). И что получилось в результате? А то что «нерушимое» не такое уж и нерушимое, правда, это любому верующему человеку ясно, как Воскресение Христово. Только вот видимо вся проблема не в нерушимости (об этом далее), а в волшебном и не всеми понимаемом слове Свобода.

Логика опять же проста, были свободны, а сейчас? Союз ведь пал, а значит и свобода вся превратилась в банальное безвластие, хамство, физическое и моральное мародёрство и так далее по списку тезисов для ностальгирующих по СССР. В какой-то мере, конечно, именно в это она и превратилась, но только вот эта ОНА, это не свобода (здесь должны были звучать фанфары, цан-цан, что бы спасти банальность подобного заявления): Свободы-то, настоящей-то Свободы (и тут я не про партию), не идеологической манипуляции абстрактным понятием, а Свободы мыслить, Свободы делать морально правильные выборы – это именно то, чего и не было, именно то, чему и не учили и искореняли под видом вредительства. Выбор ставит человека на скользкий путь, который явно был невыгоден псевдо-общественному псевдо-благу. А значит, и здесь со мной согласятся только духовные дети Украины: то, что пало чуть больше 20 лет назад, пало в своей юридической, узаконенной форме, и называлось оно Союз из Песка, Рабских Республик.

О чем пели Совки, говоря «нерушимый», и были правы…

Пало-то оно пало, сомнений нет, но явно не пропало, как раз наоборот, защищаясь от всего нового, скорее засело где-то в глубине сердец и умов, усилилось и ждало своего часа. Речь о Любви к Родине, которая, как не крути, является одним из элементов, делающих человека более человечным. Именно в этой любви и заключается теория «нерушимости» Союза. Любовь к Родине, как и другие виды любви, делает человека слепым, сглаживает неровности, осветляет тени, иными словами, заглушает бдительность и наблюдательность, выключает аналитические механизмы нашего разума; она сильна и нерушима, особенно, когда ей приходится защищаться.

Правда, которая нас разделила, это правда о Родине, а значит, в сущности, и правда о нас самих. Для меня Родиной является Украина, а вот для многих из поколения постарше, из-за странного стечения обстоятельств практически столетней давности, таковой стал именно СССР. Они остались частью СССР, а он, в свою очередь, остался в них, как один из жизнетворных органов. Именно эта правда и является ядром конфликта, ибо любовь к СССР и любовь к Украине вряд ли можно сложит в одно. То есть, было бы не так уж и плохо, если бы любящие Родину СССР граждане полюбили также и Украину. Но так быть не может: настоящая любовь к Родине моногамна по своей натуре. Так что либо измена, либо любая вторая Родина становится, в некоторой степени, хорошим, а возможно даже и лучшим другом, но явно остаётся на втором месте. И знаете что? Я не думаю, что за подобное можно осуждать или придавать бичеванию. Более того, в случае развалившегося искусственного СССР таких людей стоит пожалеть, а может даже и помочь (если есть терпение и желание).

«Без рода и без племени»

Ведь только представьте, что завтра нам говорят, что Украины нет и, что теперь наше государство это РоссУкра, и все что было до этого – это полная чушь и выдумка… Не думаю, что мы бы восприняли РоссУкру как что-то родное. И лет этак через 70, когда РоссУкра пыталась бы уничтожить последние элементы, напоминающие нам об Украине, мы, или наши дети (исключительно те, которым бы всю жизнь рассказывали про Украину), явно бы не поддержали подобную общественную инициативу. Не спорю, этот пример абсурден, ибо он не может осуществиться ни в этой, ни в параллельной реальности, да и СССР – это политическая манипуляция, иллюзия, попытка оправдать империализм и не более того, но подобные ментальные игры помогают прочувствовать и возможно даже понять то, почему многие из нас оказались по разные стороны баррикад, даже с собственными родственниками. Таким образом мы сможем понять аллергию многих (далеко не всех), потерявших свой родной СССР, на некоторые безобидные понятия и тенденции, и, в тоже время, их сильную и подсознательную тягу к странным или неважным для нас элементам:

1. Российское ТБ, то есть ТВ. Вот почему они его смотрят? Не нужно далеко ходить, чтобы понять: любовь к российским СМИ, и я на это надеюсь, я даже практически в этом уверена, не является проявлением любви ко лжи, желания жить в информационной тьме. Совсем нет. Российское телевидение, для людей, которые носили в себе ностальгию и любовь к СССР все эти года после распада, является кусочком СССР, то есть чем-то родным и дорогим, колыбелью их ностальгии. Кто-то из нас подумает: «Так как же так, ведь СССР не был идеальным? ТВ России врёт!» Да, врёт, и что? Во-первых, никто не идеален, и поверьте – это типичное оправдание, которое мы находим, когда дело касается чего-то уж очень нам дорогого; а во-вторых – людям свойственно идеализировать собственное прошлое, приукрашать его, особенно, когда есть риск, что от этого прошло скоро вообще ничего не останется, и весь мир, как сумасшедший, борется с этим вашим прошлым. Эмоции, ностальгия, кусочек Родины – в этом суть сознательного выбора смотреть Российские каналы. Ведь кто мы без нашего прошлого?

2. Национализм. Причин неприятия национализма может быть много. Все зависит от знаний, опыта и убеждений конкретного человека. Но есть и что-то общее, связанное с той слепой любовью к Родине, за которую и осуждать-то, если так, по совести, практически невозможно. СССР боролся с национализмами, и мы-то уже знаем, почему. Инакомыслие, любовь к конкретной родине, а не к Империи – угроза всей идеологической системе Советов. А вот для любящих и верящих Советам «национализм – это плохо» является правилом, заученным с детства, и не требующим иного пояснения, кроме как «национализм – враг Родине». А с этим вообще не поспоришь, когда Родина – это СССР. Так возможно лишь просвещение и терпение со стороны просвещающих сможет однажды пробить эту стену веры Той Родине.

3. Памятники Ленина. Что поделаешь, образ Ленина годами возводился в лик святых, он, простите на слове, самой не приятно это говорить, Христос Советской религии. А так как человек по натуре своей религиозен, то и отсутствие адекватной и рациональной религии привело к тому, что именно Ленин заполнил пустоту, произведённую отсутствием Христа. Ленинопад – это ещё один удар по фундаментам веры Советских патриотов. Так что давайте поймём бабушек, ведь им даже не пояснили по человечески, что Ленин – не Христос, да и Христа, простите за критику, во многих регионах им явно не предлагали (что-то я не помню, чтобы в 90-х церкви выходили в массы, либо чтобы они занимались активной формацией).

Кто виноват  

Заезженная теория про «Имеем то, что имеем» это действительно про нас. И вот она ошибка нашего «нового» Государства Украина: образование и просвещение были отданы в руки, за частую, людей со святой верой в Ленина, подаренного нам Германией. Правительство не осознавало фатальности последствий отсутствия формации бывших граждан СССР и нового поколения, или не хотело это понимать, или просто было занято другим (раздел власти выглядел для них более важным вопросом). А патриоты СССР все эти 20 с лишним лет так и чувствовали себя вечными гостями в новых государствах, и ментально оставались в прошлом. Россия же, в свою очередь, случайно или сознательно осталось таким себе музеем СССР, куда могли бы вернуться ностальгирующие по СССР даже спустя десятилетия.

Так что же делать? А Бог его знает. Хотя, ответ стоит поискать именно у Него, ведь быть сыновьями Божьими – это именно та привилегия, которая позволяет нам чувствовать себя дома, не зависимо от того, где бы мы не были, и, в то же время, любить и уважать этот дом.

К чему это все?!…

Я не пытаюсь кого-то защитить, просто хотела восстановить в сознании и памяти то, что мы, христиане, должны быть первыми в стремлении найти оправдание впадающим в заблуждение людям. И не только потому, что от этого никто не застрахован, а скорее во избежание осуждения, страшного греха, способного разрушить все и вся. Осуждение отталкивает и разделяет, а значит является основной помехой апостолов веры. Так что первым шагом должно стать наше «хочу понять». И тогда есть надежда на то, что Иллюзия Коммунизма все-таки будет разрушена, и будет разбита та Берлинская стена, о которой все забыли, – стена в умах и в сердцах. А до тех пор, нас все-таки будет разделять Правда.

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.