Цього тижня ми вкотре слухали Євангеліє, де є відома кожному з нас фраза: Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!” (Матея 18, 3).
Чесно кажучи, я щороку пропускала її повз вуха. Тобто, я її, звісно, чула, але якось ніколи не намагалася зрозуміти, про що саме йдеться, що саме мав Христос на увазі, коли звернувся до нас із таким оригінальним зауваженням. Взагалі-то проблема, думаю, тут ще й у тому, що фраза видається — звісно ж, лише на перший погляд — доволі банальною, чи то краще сказати, простою і зрозумілою: “стати, як діти”. Добре, дякую, намагатимусь. Але намагатимусь що саме? Стати якою? Може, почати дивитися на світ із наївністю? Чи думати, що всі люди добрі і все навколо є проявом ідеалу справедливості? Тобто яким це, так би мовити, параметрам нам слід відповідати, щоби в кінці не бути виключеними з кола обраних?
І тут варто відразу зазначити, що я, звісно, не теолог і не священик, але й, за всієї поваги, не треба ним бути, щоб уміти аналізувати дітей і знаходити в них ті якості, які б стали у пригоді на шляху до святості.
Стати дітьми — це навчитися дивуватись
Особисто я це вже давно сприймаю як недолік, як недосвідченість, як незрілість, як банальний буонізм. Але виходить, що це саме той дар, якого ми мусимо не втрачати, чи то принаймні віднайти. Виходить, що все якраз навпаки: вміти дивуватися, цінувати, дякувати, помічати дрібниці і бачити в них Божу присутність — це і є християнська зрілість; а закритість на все це, так звана людська досвідченість — це тягне максимум на релігійність, але на практиці не має нічого спільного зі справжнім християнством. Дивуватись — бути уважними до деталей, як, може, сказав би якийсь теолог, це невід'ємний фундамент уміння помічати знаки часу, бо вони здебільшого неяскраві, хоча й показові, проте з'являються без дзвонів і феєрверків. Але варто уникати крайнощів, бо коли Він каже: станьте як діти, то не значить станьте телепнями, недалекими, наївними та нерозбірливими, але просто будьте уважними до всього, що вас оточує, до всіх дарів, уроків, натяків та знаків, навчіться їх аналізувати і цінувати. А крайність — то параноя, коли бачиш знаки всюди, пояснюєш усі невдачі тим, що на це немає Божої волі. Тож повторю те, від чого стає легше на душі: стати дитиною не означає втратити розум.
Не мати страху
Уміння дивуватись передбачає певну відкритість не лише на світ, а й конкретно на людей. Бути відкритими на людей, як наше суспільство звикло думати і навчати, це синонім незахищеності, довірливості. Така щира відкритість і в мене особисто викликає страх, адже це передбачає певну втрату контролю над ситуацією, розуміння, що ймовірність болю, спричиненого осудженням, нещирістю, зрадою, байдужістю тощо, відразу зростає в сотні разів. Саме тому ми не діти, а нудні дорослі, які мають бажання постійно перебувати у власній зоні комфорту, уникаючи ситуацій, думок та емоцій, які можуть вивести мене на щось нове, невідоме. Так і втрачається часто Голос Бога, Його уроки і навіть Його дари, Його бажання допомогти нам через інших, а може, й виховати.
Відсутність страху дозволяє довіряти
Лише дитина довіряє просто тому, що довіряє, тим, кого любить. Уміння довіряти включає й тему довіри Богові. І вчитись довіряти Богові варто саме у дітей. Довіряти без всіляких наших типових планів “Б”, заздалегідь заготовлених аркушів із заспокійливими аргументами для самих себе, на випадок, якщо щось піде не так, щоб знати, про що думати, і не панікувати. Практичне мислення підказує, що всі ми грішні; отже, план “Б” — це не така вже й погана ідея. Проте наявність планів софістикує стосунки, зменшує їхню щирість і натуральність. А коли йдеться про довіру Богові, то наявність плану “Б” стає ознакою відсутності живої віри, проявом страху. Коли дитина чогось прагне, вона перестає помічати неважливі незручності, забруднені джинси чи розв'язані шнурки. Себто шлях до святості передбачає життя за принципом “бачу мету, не бачу перепон”. Це, знову ж таки, означає, що слід не боятися втратити контроль за ситуацією, який є простим страхом перед невідомим і новим.
Стати дітьми — це навчитись помічати настрій людей
Помічати передбачає обов'язкову делікатність. Потрібно просто вміти бути поруч. Може, не завжди треба видавати якісь там багаторівневі плани дій (“поради”), вказівки чи інструкції, або ділитися типовими власними моралістичними роздумами (зазвичай це приносить іншим лише біль), а бути поруч простою усмішкою (а це мало кому вдається) чи вмінням вислуховувати і брати серйозно все, що людина говорить.
Стати дитиною — вміти переживати, але й забувати власні помилки
Лише діти вміють по-справжньому, щиро, не шукаючи і не жаліючи себе, переживати біль інших людей. Яскраво пам'ятаю, як боляче ставало, коли в дитинстві, не зовсім свідомо або й свідомо, ображав когось рідного, близького. Як боляче потім було, справді до сліз. І яке полегшення наставало після слів пробачення, що лунали з уст цієї рідної душі… І як швидко потім ми пробачали себе, або навіть забували і просто починали все нібито наново. Може, саме так варто жити і зараз: коли вже й сталося так, що помилився, — просто щиро жаліти, а потім, після сповіді, слів пробачення, просто починати все наново, зрозуміти власні невдачі, але йти далі і не фіксуватися на помилках.
В одній із своїх найсильніших книжок (“Вічна Людина”, аналіз історії людства, роль християнства) Г. К. Честертон, пояснюючи метод пізнання реальності, використаний при її написанні, зазначав: “Ідеться про те, щоб подивитись на світ очима дитини, втілити в собі невинність і здивування дитини, стати неупередженими та об'єктивними, як ті, що бачать усе вперше і спокійно й щиро судять як догми, так і події”.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
