Порівнювати речі, пов’язані із народженням і розвитком дитини, котрі зазвичай самі бувають предметом порівнянь, якось нелогічно. І це змушує не порівнювати, а пояснювати глибину, розкривати її змісти, і то найперше самій собі.
Не знаю більшого прикладу ніж пологи, той момент народження, в котрому найглибше і нерозривно поєднані біль та радість. Ба більше, вони супроводжують людину протягом усього її життя.
Вагітність – у ній присутня частина вічності. Неперервність людського існування. Плоть від плоті. Але відчувши це фізично, на своєму, точніше у (!) своєму тілі – розумієш, що це зіткнення з певною містикою, таємницею, чудом на рівні матерії.
Так, тепер я знаю напевно, що ми продовжуємося у своїх дітях.
Особисто для мене незабутнім шокуючим моментом була перша УЗД, коли я побачила на моніторі 12-титижневу особу — з ручками і ніжками, найсправжнісіньку людину! Коли ще ззовні твоє тіло не подає жодних ознак зміни форми.
Потім вперше почула серцебиття малюка.
Характер поштовхів уже визначив характер дитини. Уже там всередині мене жила маленька особистість.
Народження дитини — це не лише досвід материнства, але й участь при самих коренях, початках зародження людського життя. Безпосередня участь в «експерименті» росту і розвитку людини.
Після народження дитини сприймання всього, навіть дуже добре знайомих речей, відбувається наче вперше. Перший плач, перший погляд, перший дотик. З першої хвилини, ні — секунди (оскільки хвилина в такий момент — занадто багато) доведеться пережити все вперше. Тому здається й сам починаєш жити по-новому. Це досвід особистого другого народження — проте вже свідомого народження.
Я не засуджую тих мам, котрі на початках у розмовах не розрізняють себе і дитини, починаючи кожне речення із займенника «ми». Особливо на перших порах після пологів. Плоть відділилася від плоті, але це «ми» звучить наче відлуння фантомного болю десь глибоко всередині, в утробі, котра торкається всесвіту.
Ставши матір’ю, починаєш розуміти всю глибоку таємницю жінки, її сили і могутності, покликання. Можливість привести у цей світ людину — хіба існує чудо, котре здатне перевершити це?
Будьте як діти — одна із християнських «умов» для досягнення блаженства, щастя. Бути чистими і світлими, готовими сприйняти цей світ, ввійти в нього, крихтами вбираючи в себе всі його радості і болі.
Не знаю кращого індикатора щирості для дорослого, ніж дитина. З цікавістю спостерігаючи, як зрілі всезнаючі розумні люди підходять до немовляти, бачиш, як в одну мить вивітрюються всі їхні бонуси, набрані у цьому житті, як вони самі перетворюються в дитину, аби лиш удостоїтися посмішки маленького господаря цього вечора. І тут не пройде жодна фальш, підкуп чи обмін.
Мене дитина виховує — вчить правильному спілкуванню з «хорошими» і «поганими», вчить розрізняти других від перших, вчить відчувати людей.
Дітям притаманна та наївність, про котру ми забули — наївність у спілкуванні, у пізнанні світу, безпосередньої участі у всьому навколо. Лише згодом у дитини з’являться стереотипи, упередження, комплекси та гріхи. Тільки потім суспільство накладе на неї свій важкий відбиток. А спершу він, новонароджений, світле і чисте немовля, змінює цей світ своєю присутністю.
Немає нічого дивного в тому, що багато дорослих не вміють спілкуватися з дітьми. І жодна книга, фільм чи порада тут не допоможе. Тому що потрібно спілкуватися не словами, а почуттями — серцем. І тоді з подивом виявляєш, як за дверима дитячої кімнати зникає власний тягар, як легкість буття кожною посмішкою дитини торкається твоєї згрубілої шкіри…
фінансово.
Щиро дякуємо!
