Перш ніж забиратися до молитви, слід поставити собі просте, але дуже важливе питання. Чи хочу я молитися? Чи хочу я чогось більшого від духовного життя, ніж приходити що якийсь час на Месу, ну хоч и раз на тиждень. Позитивна відповідь на це питання дає надію, що Хтось може допомогти у здійсненні цих прагнень.
У нас є два цілком відмінних бачення молитви, і хоч теоретично їх поєднати можна, та на практиці, однак, вони стають двома осібними напрямками молитви. Існує молитва як культ і молитва як зустріч. Чому теологи вважають, що ці два способи молитви поєднати можна, а практика доводить, що це межує з чудом для пересічного охрещеного?
Найпростіше ми розуміємо культ як час, коли віруючий католик у храмі стоїть як глядач, а при вівтарі щось там відбувається: гарно вбраний священик виконує масу прерізних жестів, добре дібрані декорації, музикант при органчику не дуже освічений, але якось там терпимо грає. Золотий келих, красива Дарохранительниця, вся атмосфера звершуваного культу має перенести думки віруючого на Когось, хто є поза цим світом. На Містерію, Тайну, якою є Бог.
Натомість молитва як зустріч із Богом відбувається головним чином при заплющених очах. Коли я маю в серці прагнення піднести руки догори, тихенько дихати й живитися тим, що Ісус перебуває в мені, в моєму серці, в моїх руках… Молитва як зустріч з Особою, яку я кохаю, це час радості, а не виконання обов’язку. На такій зустрічі час летить швидко й немає бажання позирати на годинник. Коли все завершується, то хочеться ще.
Бачимо виразну відмінність поміж молитвою-культом і молитвою-зустріччю. Чому ж виходить так, що більшість охрещених неспроможні це поєднати? Розчарування, пережиті з цього приводу, не раз завершуються шуканням Бога у практиках інших релігій. Ті християни-шукачі інколи повертаються до Церкви, але, буває, у східних методиках знаходять те, чого не відшукали у Католицькій Церкві.
Проблема поєднання культу із зустріччю в нашій молитви випливає звідти, що ми маємо погану точку відліку, вихідний пункт. Майже кожен християнин насамперед стикається з культом. Заповіді, що їх він чує в храмі, велять йому цей культ сповнювати. Й він це робить. З амвону не вимагають особистої зустрічі, це місце звершення культу. Тоді як порядок проникнення молитви у життя має бути зворотній. Насамперед я стрічаю Його особисто, пізнаю любов, набуваю досвіду любові з боку Бога, й лише з цього випливає внутрішня потреба виразити цю любов привселюдно, тобто в культі.
Жоден дорослий хлопець не ходить із прагненням подарувати комусь квітку чи запросити в кіно. Він носить прагнення зустріти когось, кого покохає. А коли вже зустріне, то в ньому з’являється бажання подарувати букет троянд і разом переглянути фільм. Коли він уже зустріне свою кохану, то квіти й серце може приносити їй щодня. І не бачитиме в цьому надмірності, зовсім навпаки — відчуватиме від цього величезну радість. А без зустрічі й закоханості він буде тільки змушуваний (з незрозумілих йому причин) дарувати квіти.
Ми знаємо ці прості принципи, однак не можемо застосувати їх до найважливішого зв’язку свого життя, від якого залежить наша вічність. Тому зрештою ми застрягаємо на рівні культу, і, махнувши рукою, кажемо самі собі: ну що ж, це все не має сенсу. Я це знаю, священик це знає. Але про всяк випадок я піду до того храму. Невідомо, а може, Бог таки є… Ну, напевно є. Навіщо тоді ризикувати.
В такий спосіб молитва-культ перемагає в нас, і переважно наше духовне життя на цьому закінчується, цим закінчується наша духовність, яку ми… переказуємо з покоління в покоління.
Інколи, як хтось близький помирає чи ще якась трагедія стається, ми починаємо розмовляти з Богом, але більше у дусі претензій. Якщо зустрінемо мудру духовну людину, то з її допомогою можемо в таких ситуаціях перейти від молитви культу до молитви особистих стосунків. Частіше, однак, ми в таких випадках не звертаємося до духовно мудрих людей, а радше піддаємо сумнівам саме існування Бога з усім Його культом, що його ми маємо обов’язок відбувати…