Недавня заява Братства св.Пія X про намір висвятити у липні нових єпископів навіть без папського схвалення, спонукає до неминучих порівнянь з іншою групою, яка продовжує діяти всупереч настановам Ватикану — Католицькою Церквою в Німеччині.
Протягом останніх років Ватикан і Братство, здавалося, були задоволені ситуацією, за якої ніхто не міг чітко пояснити, як саме Братство вписується в структуру Церкви — яскравий приклад «римського прагматизму». У випадку з німецькою Церквою діяв інший прагматизм. «Синодальний шлях» офіційно завершився у 2023 році, однак є плани інституціоналізувати його спадщину у постійну національну синодальну конференцію — ще один дорадчий орган. Папа Франциск не вважав німецький «синодальний шлях» чи його результати переконливими, і питання, як на це відреагує Папа Лев XIV, наразі залишається відкритим. Думки самих німецьких єпископів щодо мети й повноважень цієї нової структури розділилися. М’які втручання Риму дотепер виявлялися неефективними, не в останню чергу тому, що поняття «синодальність» стало означати дуже різні речі для різних людей.
З юридичної точки зору контраст разючий. FSSPX має хиткий та двозначний канонічний статус, тоді як німецькі єпископи повністю інтегровані в правову та інституційну структуру Церкви. Проте обидві проблемні сторони кидають виклик церковній владі. Братство заперечує офіційні церковні документи, починаючи з Другого Ватиканського собору, тоді як німецькі єпископи здебільшого вважають себе головними охоронцями та інтерпретаторами соборної спадщини. Подібно до того, як німці неявно претендують на мандат вести Вселенську Церкву до глибшого сприйняття Собору, Братство заявляє претензію на те, щоб лише умовно приймати церковне вчення і право. На даний момент ці два табори не спілкуються один з одним, і не демонструють здорових стосунків із Папою. В обох випадках послух виглядає напруженим, вибірковим або інструменталізованим.
Попри величезні відмінності у масштабах і теологічній орієнтації, обидві групи демонструють схожі моделі мислення. Як і багато сучасних рухів, вони здаються замкненими у тому, що можна назвати «алгоритмічними ехокамерами» — внутрішньо різноманітних, але об’єднаних жорсткими ідеологічними кордонами. На згадку приходить образ Честертона про «ідеальне, але вузьке коло». Обидва табори десятиліттями вибудовували такі кола. Літургія відіграє у цих конфліктах центральну роль, але це не єдине і навіть не вирішальне питання.
Всупереч деяким думкам, жодна з груп не представляє найбільш екстремальних, полярних інтерпретацій Другого Ватиканського собору. Братство — не синонім седевакантизму, а німецькі єпископи далекі від явного модернізму. Проте в обох групах ті, хто намагаються вийти за межі панівних ідеологічних кордонів, стикаються з опором. Закостенілі ідентичності в Церкві — це реальність. Братство оберігає свою репутацію «суперортодоксів», тоді як німецькі церковні лідери чутливі до осуду з боку академічних теологів та громадської думки, зазвичай схильної до лібералізму.
Проте контраст у церковному досвіді залишається суттєвим. Братство фактично усунулося від нормального церковного життя, тоді як німецькі єпископи зіткнулися з усією складністю сучасної церковної реальності. Однак у межах «синодального шляху» справжні традиціоналістські голоси були практично відсутні. Навіть помірковані погляди часто ігнорувалися, тоді як радикальні пропозиції реформ отримували непропорційну увагу. Крім того, обидві сторони глибоко опираються спробам наведення мостів. Варто лише заговорити про релігійну свободу чи літургійну реформу — і у традиціоналістів спрацьовує тривога; варто припустити можливість переоцінки Другого Ватиканського собору чи богослужіння ad orientem (обличчям на схід) — і дієцезіальні бюрократії реагують ледь прихованою зневагою.
Це порушує фундаментальне питання: що може розірвати ці самопідживлювані моделі? Чи не мудріше буде переглянути можливість канонічних інтервенцій, включно з покараннями, вже передбаченими церковним правом, замість того, щоб покладатися на розпливчасті та неефективні механізми? Адже Церква має застосовувати своє вчення і право послідовно, а не вибірково.
З іншого боку, можливо, настав момент для рішучої тачесної інклюзії — такої, що відкриє обидва табори всьому спектру церковного життя, включно одне з одним. Зрештою, і SSPX, і німецька Церква є символами невирішених протиріч, що впливають на всю Церкву. Було б помилкою приписувати Братству лише маргінальну цікавість, так само як було б оманою ототожнювати німецьку Церкву з її найбільш ексцентричними публічними проявами.
Реакція Риму досі полягала переважно у зволіканні. Це зрозуміло, оскільки подібна напруженість є і в самій Римській курії, яка здається дедалі менш здатною її вирішити. Дипломатичні й технократичні стратегії «пастирського менеджменту» навряд чи принесуть успіх. Поточну кризу неможливо вирішити «згори» не тому, що авторитет не має значення, а тому, що ієрархія не всемогутня, хоча їй часто це приписують. Очікування такої могутності само собою є почасти не переосмисленою спадщиною Першого та Другого Ватиканських соборів, яка тепер знову виринає під гаслом керованої синодальності.
Глибша проблема стосується природи єдності. Занадто часто єдність уявляють як ситуацію, коли «інший стає більш схожим на мене» — спокуса, очевидна з обох сторін. Спосіб функціонування Церкви в умовах постмодерну залишається неясним. Деякі стратегії, що колись здавалися перспективними, включно з аспектами Другого Ватиканського собору і його сприйняття, тепер виглядають більш обмеженими, ніж вважалося раніше. Це не час для некритичного продовження старого курсу, але й не час для реакційного відступу. Це момент для чесності щодо обмеженості Собору і ширших спроб Церкви взаємодіяти зі світом, що змінюється.
Ми не можемо штучно створювати зміни парадигм, які просто переробляють біблійні й традиційні елементи за власним бажанням. Церква також не може дозволити собі залишатися зацикленою на літургійних суперечках — така фіксація є власною формою клерикалізму. Доктринальна єдність потребує справжнього теологічного плюралізму, зокрема і в німецькій академічній теології, часто сформованій інституційним груповим мисленням. Водночас влада ієрархії — чи то папська, єпископська, соборна чи синодальна — не абсолютна. Церковне оновлення — не проєкт, реалізований «згори донизу» за моделлю державної політики.
Віра в Христа — це жива традиція: цілісна, органічна та невичерпна. Деякі елементи залишаються незмінними, інші розвиваються повільно та органічно.
Найнадійніший шлях виходу з церковних ехокамер — це місія. Євангелізація — основна мета Церкви і найефективніший каталізатор внутрішнього оновлення. Як зауважив Папа Франциск, німецький «синодальний шлях» зазнав невдачі почасти тому, що відірвався від цього фундаментального завдання. Як і євангелізація, справжня церковна реформа — літургійна чи будь-яка інша — народжується не стільки з централізованого контролю, скільки з особистої зустрічі, поступового навернення та органічного зростання.
Ніхто в Церкві не має влади ні перекроювати священну традицію за власним бажанням, ні робити її нерухомою. Натомість потрібні навернення і смирення. Тільки вони можуть подолати розколи й відкрити життєздатне майбутнє. У всій Церкві — не лише в Німеччині — слід перестати вважати наведення мостів зрадою, чи то нібито традиції, чи то нібито прогресу.
Таким смиренням мають керуватися всі: і ті, хто уникає єпископської та папської влади, і ті, хто тривіалізує доктрину і традицію, і ті, хто заперечує межі папства, соборності чи синодальності. З папою-августинцем може з’явитися нова можливість для справжнього навернення — до Христа, покірного посередника (mediator humilis), того самого вчора, сьогодні і навіки.
Переклад CREDO за: Ганс Файхтінґер, First Things
фінансово.
Щиро дякуємо!
