«Ми переможемо, але наші руки мають бути постійно піднесені до Бога»

Про те, як християни мають переживати час війни і ставитися до своїх ворогів, розмірковує єпископ Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський.

— Як християни мають переживати цей час, коли у нашій країні фактично йде війна?

— Я у своєму житті не раз пересвідчувався, що молитва має велику силу. Ще з дитячих років я бачив, як моляться батьки, а часи тоді були дуже важкі: сталінські репресії, голод, холод. Не було що їсти, у що вдягтися, на чому спати, але молитва завжди була. І вона перемагала! Вона давала сили, віру, надію, любов, давала нам сили жити. Я це добре запам’ятав із дитинства.

Також і протягом життя постійно переконувався у силі молитви. Я читаю екзорцизми над деякими людьми вже роками і бачу, як молитва їх перемінює. Молитва не перемінює світ, вона перемінює людину, а людина вже перемінює світ. Чи то був би Путін, чи Мєдвєдєв, чи навіть ті терористи, з якими боремося: якщо ми будемо за них молитися і будемо вірити, що Господь їх перемінить — я впевнений — перемога буде за нами. Але молитва має бути витривала, а не так, що сьогодні помолився, а завтра — ні.  Якщо лунатиме постійна молитва, то не може бути, щоб Бог її не вислухав.

У бойовиків очі закриті, закрите серце, душа закрита. Як ми можемо її відкрити? Словом? — Не допомагає. Ділом? — Вони не вірять. Достукатися до закритого серця непросто. Це не двері, які можна вибити і зайти. Хто може відкрити це серце? Не ключ, не лом, не зброя, а тільки молитва. Якщо ми будемо стояти навколішках, а наші руки будуть складені у молитві, то ми будемо перемагати. Коли Мойсей тримав руки піднесеними до неба — ізраїльтяни перемагали. І ми переможемо, але наші руки мають бути постійно піднесені до Бога.

Я дуже прошу і благаю всіх молитися за наших ворогів — за Путіна і за тих зрадників, щоб у їхньому серці перемогла любов.

Українці щодня зазнають людських втрат: у когось вбили батька, в когось чоловіка чи єдиного сина… Як рідні вбитих мають це прощати? Чи можна взагалі таке простити?

Дуже важко. Щоб це пробачити, людина має бути великої віри та великої любові, а це те, чого сьогодні нам бракує. Колись, пам’ятаю, я приїхав ховати одного вбитого чоловіка. Під час похорону півгодини розмовляв із його сином. Він каже: «Я не можу цього простити!». Я просив і благав його; казав: «Пам’ятай, ти простиш — Бог простить твоєму батькові, тобі простить і ти переможеш свого ворога. Якщо ж ти не простиш свого ворога — носитимеш у собі це зло далі». Я розумію, що по-людськи ми не можемо цього простити, але по-Божому — можемо. У серце, де є злоба, непрощення, не може увійти Бог. Я розумію, що це дуже важко. Може, сьогодні людина не може цього пробачити, завтра не може, але поступово вона простить, і цим переможе.

Знаєте, я зустрічав матерів, які смерть своїх синів сприймають так: «Він віддав своє життя за Україну, а Бог поверне цю жертву в інший спосіб — перемогою». Я розумію, зараз багато горя, сліз, але потрібно не зациклюватися на злості, а трохи роздумувати про те, що Бог хоче нам сказати. Смерть Ісуса Христа принесла спасіння цілому людству, то напевно смерть цих людей теж не буде даремною.

Як на Вашу думку, чим закінчиться ця війна?

Я вважаю, що вона повинна закінчитися перемогою, але ця перемога дістанеться нам дорогою ціною. І потім, коли ми будемо її святкувати, це не буде «Дєнь Пабєди», як раніше, це буде перемога добра над злом.

Це також буде перемога над ненавистю і заздрістю, над головними гріхами людини. Ми робимо інвестиції у матеріальне, а Бог нам сьогодні показує, що треба інвестувати не в маєтки, не в межигір’я, а в людину, в її розвиток і виховання, в її духовність.