Божі беруші

Роздуми над Словом Божим на суботу XXV звичайного тижня, рік ІІ

Багато хто з нас, християн, автоматично, не замислюючись, ходять до церкви, бо так привчили, бо це правильно. Можливо, на них чекає криза, або церковне життя так і мине в очікуванні, коли ж та Служба скінчиться. Для таких церковне життя — це марнотратство, якщо називати речі своїми іменами. Якщо вони іще ходять, то їхні діти точно цього робити не будуть.

Є люди, які насправді мають чітку мотивацію: «були захоплені величчю Божою». Їхнє життя зазнало кардинального втручання Бога, який явив явою потугу. Вони у Церкві заради величі, Божої допомоги. «Будеш ходити до храму — Господь міцно благословить», — так вони кажуть . А й навіть якщо побожно визнають, що християнство це хрест, що можуть бути страждання, то все одно це визнання поверхове, а глибоко в середині вони сподіваються, що саме їх Господь винагородить не стражданнями, а благословенням.

Такими були учні Ісуса Христа. Він багато разів говорив їм про свій хрест і страждання, але вони не сприймали цих визнань, їхнє вухо і серце були закритими на таку Благу Вість. Коли учні пригадали і збагнули Ісусові слова про смерть? Лишень коли Він помирав на хресті, коли горе торкнулося їх: помер улюблений Учитель, ба й їх самих, як Його учнів, також можуть переслідувати. Тоді Євангелісти пишуть, що учні «розбіглися», «розсіялися». Тривалий час вони залишалися в ступорі. Що далі? Вони переосмислювали роль і мету Месії, за яким вони пішли, кинувши все. Їм було страшно, життя втратило сенс, надія їх полишила. Ісусів Хрест став досвідом хреста і для апостолів.

Тобто ми, як і учні, залишаємося з затуленими вухами і все одно очікуємо від Бога проявів величі, а не страждань. Ми ніколи не підготуємо себе до того моменту, коли зіткнемося з болем віч-на-віч, коли побачимо цей біль в обличчя.

До речі, важливо, що Ісус говорить про свою смерть одразу після того, як вигнав біса з хлопця. Юрба радіє бурхливо: в одному з Євангелій написано, що хотіли «зробити Його царем», — а Ісус залишається тверезим. Незважаючи на ейфорію, Він не втрачає голови і не втрачає перспективи хреста. Попри цей гамір Він вдивляється в хрест як у вершину свого покликання, місії.

А ми, християни, що робимо? Чи вдивляємося в хрест?

Мені притаманне зворотне: бачачи перспективу хреста (будь-яких страждань чи просто навіть незручностей, труднощів), поринути у вир задоволень, пригод, зустрічей вікендів. Зробити так, щоби про своє життя я та інші могли сказати: «Оцей живе повним життям. В іншому культурному середовищі це звучить інакше: «Відірватися на повну котушку». Але сенс залишається той самий: хочу веселитися, а не думати; хочу насолоджуватися, а не страждати.

За Ісусовою реакцією ми можемо зробити висновок, який збігається зі спостереженнями містиків. Він простий: у моменти ейфорії не втрачай «землі», «опускай» себе на твердий ґрунт правди про себе, не губи свій хрест.

Коли перекладач каже «затямте собі добре», оригінал дає інші барви: «вклади це слово у свої вуха». У нас кажуть: «Вийми банани з вух». Себто ця людина не сприймає те, що їй кажуть. Наш оригінал дає підстави робити кілька висновків:

Іноді я не можу почути Бога не тому, що мало читаю, молюся, а тому, що вклав у свої вуха інші слова, сенси, вартості, й мені потрібно ЇХ вийняти, щоби нове вкладати. Людина може ціле життя проходити з тим, що про неї сказали в дитинстві. Слова «ти нездара» залишаться у вухах і свідомості як п’явка і не пустять усередину інші слова, слова благословень. Неможливо зробити капітального ремонту в квартирі, не винісши старі меблі бодай би у коридор. Боже Слово  — захист для моїх вух від зла. Якщо я вклав їх у свої вуха, то спокуси цього світу не досягнуть мене, врятують від шуму.