Куди зникли справжні чоловіки? Чому так багато розлучень та сиріт при живих батьках? Іноді ці питання дратують. Чоловіки нікуди не ділися, вони є, ви просто не звертаєте на них уваги. Мільйони з них живуть, працюють, люблять свої родини, піклуються про своїх дітей та жінок та не очікують оплесків на свою адресу.
Аби трохи зламати стереотип про те, що справжні батьки вимирають як клас, ми в FathersClub вирішили видати книжку, яку поки що називаємо «Правила батьківства» чи «Наші батьки». Це будуть монологи татусів, які складатимуться з розгорнутих відповідей на питання: чого вас навчив батько? Чого ви хочете навчити своїх дітей? Наші герої — підприємці, журналісти, лікарі, вчені, програмісти, будь-хто, для кого батьківство — свідомий вибір, а діти — джерело натхнення. Повний список таких батьків скласти неможливо, ми постійно його доповнюємо. А поки — монолог нашого першого героя.
Відомий журналіст, редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані — віднедавна ще й засновник та упорядник унікального музею періодики. В різні часи він був головним редактором тижневика «Фокус», редактором телепрограми «Великі українці». В нього і дружини Тетяни троє дітей. Старшій Тамарі вже 16, середньому Іларіону — 13, молодшому Давиду — 8.
— За роки журналістської діяльності мені доводилося багато спілкуватися з ерудованими людьми. Але є такий ерудит, який насправді знає все. Це — мій батько. Про таких як він кажуть «людина енциклопедичних знань». Мама називала його «умніца». За фахом він інженер-енергетик і зараз, хоча він уже й пенсійного віку, продовжує заробляти гроші — складає енциклопедичні словники.
Ще з дитинства пам’ятаю, що на будь-якій нашій прогулянці він міг відповісти на всі мої запитання. А я був дуже допитливий. Тваринний світ Кавказу, історія якогось старовинного будинку в Тбілісі — він про все міг розказувати довго й цікаво. Напевно, моя пристрасть до історії — від нього.
Я почав читати в чотири роки. В нашому домі було багато книжок і читали всі: і бабуся, й мама, хоча мама не мала вищої освіти, але читати — це було її внутрішнє покликання. З моїм читанням був епізод, з якого, я так підозрюю, почалося моє захоплення. Якось ми з мамою були у книжковому магазині. І продавець їй каже: зверніть увагу, як ваш син дивиться на карту світу, купіть йому. Це була звичайна, радянська, політична карта світу. І мама її купила, повісила в кімнаті, і невдовзі цю карту я вивчив напам’ять. Я знав усі країни світу, всі столиці, всі проливи, всі острови. Коли мама просила когось із гостей «поганяти» мене, тобто питати, де якась країни чи столиця, чи острів, — це було неможливо: я знав усе. А питали люди, які теж добре знали світ. Ми жили в Новоросійську, в нашій родині всі були або моряками, або портовиками.
Приходячи в гості, мама питала: у вас є «Большая советская энциклопедия»? Дайте йому. Я читав будь-що, журнали, словники. З часом, коли вже був підлітком, я читав багато періодики, де постійно зустрічав публікації на тему «Легко ли быть родителем»? Здавалося, що це головна ідея радянської публіцистики на тему родини — щось таке дуже відповідальне й важке. І мессидж про важке батьківство мені запам’ятався.
Тільки тоді, коли в мене народилася Тамара, 1998 року, я почав вивчати книжку, якою є дитина. І перше відкриття: бути батьком — це не мука чи тягар. Це класно! Це постійне джерело позитивних емоцій. Вона спить — ти щасливий, вона прокинулась — ти щасливий, вона простягнула руку чи посміхнулась — усе це щастя.
Відверто кажучи, я не можу сказати про себе, що я хороший батько. Я дуже багато часу приділяю праці. Діти сумують, коли дізнаються, що я знову буду пізно. А роботи справді багато: я викладаю у Львові й веду телепередачу на тамтешньому телеканалі, пишу колонки для кількох видань, 30 років збираю періодику, це теж відбирає мене у родини. Але я не можу цього покинути.
Коли я працював на центральних телеканалах, то заробляв більше. Тепер, щоб вийти на ті ж доходи, треба втричі більше часу і зусиль. Звичайно, іноді бувають пропозиції змінити роботу. Але все має свою ціну. Я не можу працювати в олігархічних ЗМІ. Або там, де порушують свободу слова. Багато моїх колег залишилися працювати в таких ЗМІ. Я не можу сказати, що вони погані люди. Але вони змирилися з тими умовами праці й життя, з якими я не можу змиритися. Моя внутрішня самоповага не дозволяє. Один канал мені пропонував великі гроші, хорошу посаду, але в контракті було 15 чи 19 прямих заборон щодо інформаційної політики. Ми з дружиною над цим посміялись — як вони взагалі сміють людям пропонувати таке приниження? І я дітям кажу, що якщо була б така робота, я мав би змогу купити дім і багато чого. Але такий компроміс зіпсує все життя.
*
Ми багато говоримо з дітьми про цінності. Іларіонові зараз 13 років, і він зараз ставить багато запитань про справедливість чи про відносини між людьми: а це добре чи погано, а це багата людина чи бідна, тобто він хоче в голові собі розкласти якісь важливі речі.
Ми говорили з ними і про революцію. Я вважаю, що люди зробили величезний громадянський подвиг і в 2004 році, і в 2013-2014 році. Попри всі політичні акценти обох революцій. Коли діти питали мене, чому люди виходять на вулиці, я казав, що люди хочуть жити у вільній країні, вони хочуть, щоб була справедливість. Тому коли я пропадав багато ночей і на тому майдані, й на цьому, діти розуміли, що я це роблю для них. Навіть тому, що якщо країна не буде вільною, я як журналіст не зможу заробляти.
У мене діти були задіяні ще за часів Помаранчевої революції. Вони вже грали у революцію. Якось я прийшов додому, а син плаче й каже: «Тату, я не хочу бути Януковичем, а Тамара змушує мене бути Януковичем».
За часів президентства Ющенка мені урядовці подарували великий, з півметра фотопортрет мого сина Іларіона. Він там із помаранчевою кулькою за часів першої революції. Як виявилося, цей портрет як символ Майдану висів у кабінеті віце-прем’єра, і коли прийшов новий склад Кабміну, хтось сказав: «Це ж син Кіпіані», й мені подарували цей портрет.
*
Ще одна з цінностей, яку я хотів би передати дітям, — працелюбство. Я багато працюю сам, і ми розказуємо дітям, що наші батьки, вже літні люди, й досі працюють. Може, цей приклад зіграє свою роль, коли це буде потрібно. Тому що зі мною це спрацювало. Я бачив, як важко працювали мої батьки та всі мої рідні. Іноді я залишався у бабусі на роботі й спав у камері схову на морвокзалі в Новоросійську. Тому для мене природно працювати багато, і мені здається, що цього достатньо для наслідування.
Іноді діти мене питають: а ми можемо купити свій дім? Я кажу: практично — ні. Вони в Америці бачили красиві помешкання, і я їм відповідаю: ми такий дім купити не можемо, але у вас такий шанс є. Тому що моя донька вже знає англійську краще за мене. Я кажу їй: «Перед тобою відкритий весь світ, у мене не було такого, ти можеш бути вільнішою за мене». Наш із Тетяною батьківський підхід такий: ми вам, дітям, даємо максимум, забезпечуємо, лікуємо, купуємо книжки, навчаємо в школі, ми в вас інвестуємо, а чи воно спрацює — це вже від вас залежить.
*
Східним народам притаманне легше ставлення до життя загалом. І до виховання дітей також. У Грузії якось простіше ставляться до дітей. Якщо у нас дитині, яка валяється на підлозі чи на землі, казатимуть «ай-яй-яй!!», то грузинські мами будуть індиферентно палити чи пити каву.
Але саме на Сході чи у південних народів я бачив повагу та любов до дитини. В будь-якому ресторані чи просто людному місці всі будуть у захваті від вашої дитини. Я кілька разів бачив, як чиєсь немовля чи мала дитина в ресторані ставали центром уваги для всіх гостей. Всі по черзі беруть дитину на руки, бавляться з нею, хвалять її, підкидають її. Тому що для східних народів дитя — це центр всесвіту.
Може, тому у вихованні скоріше пофігіст. Адже я теж на певну частку зі Сходу. Я пливу за течією. Моя дружина більш організована, ніж я, вона справжній менеджер. Ми вчителі за фахом, але вона працювала в різних компаніях різних галузей. Саме вона в родині організовує циклічні процеси: лікування, прання, навчання. Діти знають, що з мамою можна говорити про більш конкретні та предметні речі, а зі мною — про світогляд і сенс життя, про цінності, про ставлення до чогось. Навіть коли мене немає вдома, то дружина каже: тато приїде, ми його запитаємо.
Я дуже люблю моменти споглядання і емоційного зв’язку. Повертаєшся з відрядження додому, заходиш, бачиш як вони сплять; підсвітив мобільним, побачив їхні обличчя — і почуваєшся уповні щасливим. Якось на запитання в соціальних мережах «Хто ти» я написав: журналіст-батько. Бути батьком — це справжня людська іпостась, так само як бути громадянином, чи українцем, чи членом громади. Для мене це дуже важливо.
Влад Головін, Father's Club
фінансово.
Щиро дякуємо!
