Вони обоє з Луганська. Наокі й Мирослава розповідають про свій шлях віри та про прагнення почуватися частиною спільноти.
«Я розумію, що походжу з якогось іншого світу, якого вже де факто й нема», — каже Мирослава. «Коли я виїхав, мені було 11 років; тоді в мене не було соцмереж. Коли я приходив до костелу — мав відчуття, що я там свій; але зараз це також змінюється», — каже Наокі. Ці двоє були в Римі під час Ювілею молоді й розповіли про себе для Vatican News.
Наокі і Мирослава народилися в Луганську. «Ми там жили перші десять років, але потім, у 2014‑му, було перше російське вторгнення, і нам довелося виїхати, — каже Наокі. — Я виїхав до Японії, а Мирослава — до Польщі». Наокі тоді мав 11 років, Мірі (як її кличуть друзі) було дев’ять.
Парафія — місце, де зародилось почуття приналежності
«Пробувши рік у Японії, — згадує Наокі події 10‑річної давності, — ми повернулися до Києва на два тижні й потім також поїхали до Польщі». Наокі й Міра знайомі ще з Луганська, де вони відвідували римо-католицьку парафію. Там вони познайомилися з о.Олександром Пухальським, тоді ще семінаристом. Ставши священником, він старався підтримувати і гуртувати своїх колишніх парафіян, які опинилися в різних частинах України або за кордоном. У 2023 році він організував поїздку з України на Світові дні молоді в Лісабоні, й Мирослава з Наокі мали можливість приєднатися до його групи як молоді українці з Польщі.
Попри те, що минуло вже багато років, Наокі й Міра підтримують зв’язки ще з деякими молодими людьми з їхньої парафії в Луганську, які тепер мешкають у Польщі. Для них зустрітися з молодими українцями під час таких всецерковних подій, як Світові дні чи Ювілей молоді, — надзвичайно цінно. «Я могла нарешті з ними поспілкуватися, бо в Польщі я все ж таки спілкуюся з поляками, — каже Міра. —Але там мені не вистачає спілкування з людьми того самого бекграунду, що і я».
На шляху живої віри
Цим юним душам парафіяльна спільнота дала почуття приналежності, яке вони стараються плекати далі. Але не тільки це: там зародилася їхня віра.
«Для мене віра — це те, що організовує загалом світогляд і підхід до більшості речей, — каже Мирослава. — Тобто це як пункт виходу, який визначає, як я ставлюся до різних речей, у якому напрямку рухаюся і в якому дусі приймаю рішення. Принаймні я вважаю, що так має бути, — хоч маю дуже багато сумнівів і невпевненості в цьому. Тобто я б, мабуть, сказала, що на сьогодні переживаю певний застій у цій сфері; але, власне, Ювілей молоді, і саме тут, у Римі, де є центр Церкви, — дає змогу подивитися на це ближче, з самих витоків; подивитися, що це таке, і, можливо, якось трішки наблизитися до відповіді на запитання, що в мене виникають. Ця подія, цей досвід є для мене шансом дати цьому поштовх і спробувати розвивати цю тему».
«Для мене віра завжди асоціюється зі свободою, — роздумує Наокі. — А тепер, крім цього, віра дає надію на те, що в мене буде краще життя. Я приїхав на Ювілей не тільки тому, що хочу поспілкуватися з українцями — бо мені цього справді дуже не вистачало; але також тому, що в мене є багато запитань щодо віри, але мало відповідей. І я маю надію, що після цього Ювілею, можливо, я знайду якусь дорогу або іншу перспективу, яка допоможе зрозуміти, чому в моєму житті щось відбувається так, а не інакше».
Молодь потребує супроводу
Молодь завжди характеризується відкритістю і щирістю. Не є винятком і наші молоді співрозмовники, які щиро прагнуть поглиблювати свою віру, жити нею. В цьому вони потребують підтримки й допомоги Церкви, і старшого покоління загалом.
«Хотілось би більше допомоги від дорослих у тому, як будувати, зокрема, романтичні стосунки, — зізнається Міра. — Тобто про це в Церкві говориться, але не знаю, чи всі теми до кінця розкриваються, чи є повне усвідомлення якихось моментів, що іноді людина може не знати, як це до кінця втілювати в життя».
Дівчина живе у великому місті, і в колі її знайомих та друзів є багато атеїстів. Тож виникають запитання про те, як будувати стосунки так, щоб «не робити з цього перетягування». «А з іншого боку — як не втратити свою віру? Тобто як діяти у цих відмінностях? І, власне, цього супроводу мені трішки бракує. Як у цьому знайти такий шлях, щоб воно було адекватно? Було би добре, якби цього супроводу було більше», — каже дівчина.
Зберегти почуття приналежності
Наокі прагнув би більше допомоги в тому, щоби зберегти пам’ять і почуття приналежності. «Бо після того, як я виїхав з України, в мене вже ніколи не було справжніх друзів, окрім Міри і ще кількох осіб із Луганська, — сумує юнак. — Але це був контакт раз на тиждень, а може, раз на місяць. Також у мене дуже мало контактів з іншими українцями. Я не знав, чому так сталося. Коли я виїхав, мені було 11, у мене не було Фейсбука ані інших соцмереж. Коли я приходив до костелу, в мене було таке відчуття, що я там не чужий. Але зараз це також змінюється».
«Коли я виїхала, мені було дев’ять років, — каже Міра. — Тобто я ще не була в змозі координувати цей контакт з Україною. І через те, що ми — як сім’я — все ж таки були зосереджені на тому, щоби вжитися в Польщі, то і моя вся увага була спрямована на те, щоб увійти в це середовище; і мені це вдалося. Але я втратила і не маю контакту з українцями. І вже розумію, що я також уже не цілком ‘своя’ в Україні. Знаю, що інші люди часто не зрозуміють цього до кінця, бо вони не мали такого досвіду. Я не кажу, що це дуже поганий досвід; просто вони не були там, із цими людьми не спілкувалися; тому це досить складно. Я просто розумію, що я є з якогось іншого світу, якого вже де факто і нема. Тому це так дивно…»
фінансово.
Щиро дякуємо!
