Ухвалений учора на завершення надзвичайної асамблеї Синоду єпископів документ під назвою «Relatio Synodi» присвячує достатньо місця справам людей, які живуть у сепарації, розлучених, які вступили у поновні подружні зв’язки або ні, й нагадує незмінне вчення Церкви на цю тему.
Водночас отці Синоду закликали в цьому документі до нового підходу та більшого розрізнення у ситуаціях, в яких згадані особи перебувають. Relatio також нагадує про традиційне ставлення Церкви до осіб з гомосексуальними схильностями, підкреслюючи, що їх потрібно шанувати, а разом із тим виключаючи можливість визнання зв’язків поміж ними як шлюбу.
Ось неофіційний переклад «проблемних пунктів».
Душпастирство тих, хто живе у цивільному подружньому зв’язку чи конкубінаті
41. Синод, надалі проголошуючи та підтримуючи християнське подружжя, також заохочує і до душпастирського розпізнання ситуації тих усіх, які вже не живуть у цій дійсності. Важливо встановити душпастирський діалог із такими людьми, аби пізнати елементи їхнього життя, які можуть привести до більшої відкритості на Євангеліє подружжя в усій його повноті.
Пастирі повинні розпізнати ті елементи, які можуть сприяти євангелізації та людському і духовному зростанню. Нова чутливість сучасного пастиря полягає у виявленні позитивних елементів, наявних у цивільних подружжях та — зберігаючи належне розрізнення — у конкубінатах. У світлі бачення Церкви потрібно, виразно підтверджуючи християнське послання, вказувати також і на конструктивні елементи цих ситуацій, яке ще або вже не відповідають йому.
42. Також відзначено, що у багатьох країнах «зростає кількість пар, які співживуть “ad experimentum”, без зв’язку що канонічного, що цивільного» (Instrumentum laboris, 81). У деяких країнах це провадить до традиційного подружжя, узгодженого поміж сім’ями і часто святкованого на різних етапах [співжиття]. Натомість в інших країнах надалі збільшується кількість тих, хто після тривалого спільного життя просить про вділення Таїнства Подружжя у Церкві. Саме співжиття часто є вибором, який випливає з загального способу мислення, супротивного інституціям і прийняттю остаточних зобов’язань, але також і з очікування екзистенційної безпеки (гарантована праця і заробіток). Ще в інших країнах неформальні зв’язки вельми чисельні не тільки внаслідок відкинення цінності сім’ї та подружжя, але насамперед тому, що укладення подружжя розглядається як розкіш, з огляду на суспільні умови, і так матеріальна бідність підштовхує до життя у неформальних (фактичних) зв’язках.
43. Усі ці ситуації розглядаються конструктивно, у намаганнях змінити їх відповідно до шляху до повноти подружжя та родини у світлі Євангелія. Ідеться про прийняття і супровід цієї ситуації у терпеливості та з делікатністю. З цього погляду важливим є привабливе свідчення справжніх християнських сімей як об’єктів євангелізації родини.
Турбота про поранені сім’ї (людей, які живуть у сепарації, не уклали нових зв’язків, розлучених у нових зв’язках, сім’ї з одним із батьків
44. Коли подружжя зазнають проблем у своїх взаємних стосунках, вони повинні могти розраховувати на допомогу і супровід їх Церквою. Душпастирство любові й милосердя намагається відновити людей і стосунки. Досвід показує, що завдяки належній допомозі та через дію благодаті примирення чималий відсоток подружніх криз вдається подолати у задовільному ступені. Вміти прощати і дати себе перепросити — це основоположний досвід у сімейному житті. Прощення поміж партнерами дозволяє пережити любов, яка триває назавжди і ніколи не проминає (пор. 1 Кор 13, 8). Часто, однак, для когось важко, отримавши прощення від Бога, спромогтися на істинне прощення, яке відродить людину.
45. На Синоді виразно говорилося про доконечність заохочувальних душпастирських виборів. Підтверджуючи з усією силою вірність Євангелію сім’ї та визнаючи, що сепарація і розлучення це завжди рана, яка викликає поглиблення страждань партнерів, котрі це переживають, та їхніх дітей, — Синодальні Отці відзначили пильну потребу нових душпастирських шляхів, які б виходили від конкретної дійсності дражливих сімейних ситуацій, знаючи, що їх часто «зносять» більше зі стражданням, ніж із вибором у повній свободі. Йдеться про ситуації, відмінні з погляду як особистих чинників, так і культурних та суспільно-економічних. Потрібен диференційний підхід, як це пропонував св. Йоан Павло ІІ (див. Familiaris consortio, 84).
46. Кожну сім’ю насамперед вислуховують із повагою та любов’ю, і так вона стає товаришами у дорозі, як Христос із учнями на шляху до Емауса. Особливим чином цих ситуацій стосуються слова Папи Франциска: «Церква муситиме ввести своїх членів — священиків, монахів і мирян — у це “мистецтво супроводу”, аби всі навчилися завжди знімати сандалі перед святинею землі іншого (пор. Вих 3, 5). Ми повинні надати нашій дорозі здорового ритму близькості, разом із поглядом, який виражає повагу і сповнений співчуття, який при цьому буде одночасно лікувати, визволяти і заохочувати до дозрівання у християнському житті» (Evangelii gaudium, 169).
47. Особливе розпізнання необхідне для пастирського супроводу людей, які живуть у сепарації, розлучених та покинутих. Насамперед має бути вислухане і належно оцінене страждання тих, хто зазнав несправедливої сепарації, розлучення або покинутості або був примушений, внаслідок знущань з боку партнера, порвати цей зв’язок. Пробачення зазнаної несправедливості — нелегке, але це шлях, який робить можливим благодать. Звідси випливає обов’язковість душпастирства примирення та посередництва також із допомогою спеціалізованих центрів консультації, які мають постати по дієцезіях. Паралельно з цим завжди підкреслювалося, що незмінним залишається чесне і конструктивне прийняття на себе наслідків сепарації або розлучення для дітей, які в будь-якому разі тільки неповинні жертви такої ситуації. Вони не можуть бути «об’єктом», за який воюють, і належить шукати якнайкращих форм, аби вони могли вистояти вже після розпаду родини і зростати якомога спокійніше. В будь-якому разі, Церква завжди муситиме підкреслювати несправедливість, яка часто випливає з ситуації розлучення. Спеціальну увагу звернено на супровід сімей із одним з батьків, і особливо потрібно допомагати жінкам, які змушені самі нести відповідальність за дім та виховання дітей.
48. Велика кількість Синодальних Отців підкреслювали обов’язковість зробити більш сприйнятними і дієвими, можливо — повністю безкоштовними процедури визнання випадків недійсності [подружжя]. Серед пропозицій називалося: скасування обов’язковості подвійного згідного рішення; залишення можливості визначення адміністративного шляху на відповідальність дієцезіального єпископа; сумарний процес мав би бути використовуваний у разі всезагально визнаної недійсності. Деякі Отці, однак, висловили спротив цим пропозиціям, оскільки це не гарантуватиме достовірного суду. Підкреслювалося, що в усіх цих випадках ідеться про перевірення правди щодо дійсності зв’язку. За іншими пропозиціями, належало взяти до уваги можливості підкреслення ролі віри обох сторін для дійсності Таїнства Подружжя, при цьому підкреслюючи, що серед охрещених усі дійсні подружжя — сакраментальні.
49. Якщо йдеться про подружні справи, спрощення процедур, якого багато хто хоче, — поза приготуванням відповідних працівників, духовних і мирян, із пріоритетною зайнятістю цим завданням, вимагається підкреслення відповідальності дієцезіального єпископа, який у своїй дієцезії міг би взяти на роботу належно підготовлених консультантів, що могли би безкоштовно надавати поради сторонам у розгляді дійсності їхнього подружжя. Такі функції може виконувати курія або кваліфіковані особи (див. Dignitas Connubii, art. 113, 1).
50. Розлучених, які, однак, не уклали нових подружніх зв’язків і часто залишаються свідками подружньої вірності, заохочують віднаходити у Євхаристії поживу, яка підтримуватиме їх у їхньому стані. Спільнота місця і пастирі мають підтримувати таких людей турботою, особливо тоді, коли вони мають дітей і живуть в убогості.
51. Також ситуація розлучених, які вступили у нові зв’язки, вимагає уважно розпізнати і супроводжувати таких людей із великою повагою, уникаючи такого говоріння й позицій, які дали б їм відчути, що вони дискриміновані, та підтримувати їхню участь у житті спільноти. Турбота про них не становить для християнської спільноти ослаблення її віри та [ослаблення] її свідчення про нерозривність подружжя, але радше у цій турботі спільнота виражає свою любов.
52. Розглянуто можливість доступу розлучених осіб, які уклали поновні подружні зв’язки, до Таїнств Покути і Євхаристії. Різні Отці Синоду висловлювалися за дотримання наявної дисципліни з огляду на конститутивний зв’язок, що існує поміж участю в Євхаристії та сопричастям із Церквою та її вченням про нерозривне подружжя. Інші висловлювалися за не усталене наперед приступання до Євхаристійного столу в певних ситуаціях і за чітко визначних умов, насамперед тоді, коли йдеться про випадки беззворотні та пов’язані з моральними зобов’язаннями щодо дітей, які могли би зазнавати несправедливих страждань. Можливе допущення до таїнств мало би бути випереджене дорогою покаяння, на розсуд і відповідальність дієцезіального єпископа. Справу також уточнено виходячи з необхідності чітко пам’ятати про розрізнення між об’єктивною ситуацією гріха та пом’якшуючими обставинами, зваживши, що «осудність і відповідальність за дію можуть бути зменшені й навіть скасовані» внаслідок різних «психічних або суспільних чинників» (ККЦ 1735).
53. Деякі Отці стверджували, що розлучені, живучи у нових подружніх зв’язках, або партнери по конкубінату можуть мати плідний доступ до духовного причастя. Інші Отці питали, чому в такому разі такі люди не можуть приступати до причастя матеріального. Тому вирішено поглибити вивчення цієї тематики такою мірою, аби проявилися окремі властивості обох форм та їхній зв’язок із теологією подружжя.
54. Питання, пов’язані з мішаними подружжями, знову часто лунали у виступах Синодальних Отців. Різнорідність подружніх дисциплін православних Церков викликає у деяких контекстах проблеми, щодо яких постає необхідність увійти в екуменічну тематику. Подібно і в справі міжрелігійних подружжів важливим буде внесок діалогу з релігіями.
Пастирська турбота про осіб із гомосексуальними схильностями
55. Деякі сім’ї переживають досвід наявності у них осіб гомосексуальних схильностей. У цьому питанні Синод замислювався, який вид пастирської турботи найбільше відповідає цій ситуації, пам’ятаючи про те, чого навчає Церква: «Не існує жодної підстави для порівняння чи створення аналогій, навіть далеких, поміж одностатевими зв’язками і планом Божим стосовно подружжя і сім’ї. (…) Тим не менше, згідно з ученням Церкви, чоловіки та жінки з гомосексуальними схильностями мають бути сприйняті з повагою, співчуттям і делікатністю. Щодо них належить уникати ознак неслушної дискримінації» (Зауваження стосовно проекту легалізації зв’язків між особами однієї статі, 4).
56. Справою повністю неприйнятною є те, щоби пастирі Церкви піддавалися тискові у цій галузі та щоби міжнародні організації обумовлювали свою фінансову допомогу для бідних країн впровадженням приписів, які би встановлювати «подружжя» між особами однієї статі.
За матеріалами: wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
