Святитель Василій Великий визначив: єдина мета людини на землі — це слава Божа. Для сучасної людини ці слова красиві й правильні, але осягти їхній сенс у клопотах буднів непросто. Тож будемо вчитися: листопад, який у багатьох католицьких родинах України є часом особливої молитви за померлих, — це також і час, коли ми мусимо задуматися про власну смерть, а отже, про зустріч із Богом. Чи готові ми до неї, якщо прийде несподівано? Чи можемо, подібно до св. Франциска, назвати смерть сестрою?
Щоби зрозуміти сенс «сірих буднів», треба, хоч як дивно, спочатку розібратися у, так би мовити, справах небесних. Якщо ми прагнемо осягнути вічність із Богом, то вона мусить початися вже на землі — попри те, що мало хто з нас міг би назвати себе великим подвижником. Насправді навіть через прості справи також можуть променіти Божа слава і здійснюватися наше освячення — аби лиш оці справи були зроблені з любов’ю та в простоті серця.
Від малих справ до великої святості
Одним із найкращих прикладів такого життя «малими справами» є св. Тереза від Дитятка Ісуса. Своїм прикладом вона довела, що освячення людини можливе в усьому, у чому є любов, навіть якщо йдеться тільки про те, щоби зібрати забуті сестрою речі або полити квіти. Якщо уважно перечитати «Історію одної душі, написану нею самою», то можна відкрити «шлях малих душ», опис якого й належить св. Терезі. Це шлях до святості, який базується на любові й на рішенні волі робити будь-що й будь-де — але з думкою про Бога та задля добра ближніх.
А щоби довершити наші «малі кроки» і представити їх Богові, Церква дає нам таїнства. Від Хрещення й до останнього відпущення гріхів людина отримує всі дари, що необхідні для осягнення святості, — якщо лиш вона приступає до таїнств гідно, з чистим сумлінням і рішенням прийняти Боже запрошення до небесних благ, попри всю свою слабкість і недосконалість. Ключ же залишається той самий: це любов до Творця і творіння, якою ми маємо керуватися у житті.
Тому й варто час від часу роздумувати над небесним, щоби знову пригадати й усвідомити собі сенс земного… І пам’ятаймо: поки людина жива, вона завжди має змогу сказати Богу «так», навіть якщо вже може щось сказати хіба що в серці та думках. Але це не означає, що до цього моменту треба спеціально затягувати: Божа любов на нас чекає завжди, перш за все — просто зараз. І відкладати покаяння, ризикуючи спасінням, не варто: принаймні, так показує весь мій досвід служіння в лікарні та при людях, що помирають.
Для чого ми створені?
Господь Бог, створюючи людину на свій образ і свою подобу, створює нас для щасливої вічності. Як ми вже сказали, людське життя має дві мети: слава Божа і наше освячення. Хоча Бог безкінечно щасливий сам у собі й не потребує жодного створіння, та перш за все Він є любов (див. Йн 4, 16). Любов же за своєю природою — спільнотна, на зразок любові, що постійно триває в Пресвятій Трійці. Наш Творець також є безмежною добротою, а доброта прагне поширюватися… Саме тому, коли людина питає, як вона має жити, щоб осягнути святість, священик найчастіше нагадує їй про любов і доброту, що можуть виявлятися й поширюватися в різних речах — головне, що ми маємо ставитися до світу так, як Бог. А Господь уже зробить так, що жодний наш добрий учинок не пропаде намарно.
Через свою славу Бог хоче вділити людині, своєму створінню, безмежну досконалість. Отож прославлення Бога через усе створіння — головна й остаточна мета сотворення всього світу й нас самих. У центрі цього сотворення перебуває людина, адже ми з-поміж усіх створінь найбільше подібні до свого Творця. І тому покликані славити Бога в думках, намірах, учинках — а не лише на словах, хоч би як гарно вони звучали.
Страждання і смерть: як повернутися до гармонії?
У Райському саду між Богом-Творцем і людиною панувала гармонія, тобто божественна благодать. Вона давала змогу творінню жити в гармонії зі своїм Сотворителем і з іншими творіннями. Із гріхопадінням Адама і Єви в нас послабилися воля і її здатність розпізнавати та обирати добро. У взаєминах із Богом, ближніми та у ставленні до самої себе й довкілля людина стала керуватися не любов’ю, добротою й прагненням обдаровувати, а самолюбним використанням усіх і всього задля власної користі.
Наслідком гріхопадіння стала певна втрата цілісності людини, що виявляється в наших фізичних і душевних стражданнях, хворобах і смерті. Таким чином, хвороби й біль від часу гріхопадіння належали до найважчих проблем і випробувань людини. Відтак Христос прийшов у світ, аби знову піднести людину до тієї втраченої через гріх слави. Він «спасає, зціляє, підносить людину помазанням оцим» (молитва під час звершення Таїнства Єлеопомазання), щоби відновити втрачену людиною цілісність.
Саме для цього під час Таїнства Єлеопомазання у Східній Церкві помазують повністю всю людину: її чоло, очі, щоки, губи, вуха, груди, руки і ноги. Це роблять для того, щоби показати і засвідчити, що страждає сама особа, а не якась частина її тіла: терплять водночас людське тіло, душа і дух. Під час вділення цього таїнства хворому священик мовить: «Отче святий, Лікарю душ і тіл людських, що зціляєш всяку недугу і спасаєш від смерті…» Так служитель таїнства звертається безпосередньо до самого Творця. «Що змусило Бога творити?» — запитує св. Василій Великий. І відразу ж дає відповідь: «Доброта Творця». Тому добрий Бог не може не почути людських страждань і не полегшити їх, якщо ми про це просимо.
Любов, яка освячує
Наступна наша мета на землі — це наше власне освячення, яке прокладає людині шлях до духовної досконалості. Суть досконалості полягає в любові до Бога та ближнього: «На цих двох заповідях увесь закон і пророки» (Мт 12, 40). Це головна норма. Любов до Бога — це одна чеснота, але своєю силою вона охоплює і виконує всі заповіді: «Коли хтось Мене любить, той слово Моє берегтиме…» (Йн 14, 23).
Коли ми самі переживаємо хворобу чи бачимо страждання інших, то суттєву причину цих страждань на землі становить первородний гріх, наслідком якого стала смерть. Тут під словом «смерть» треба розуміти не лише фізичну смерть як таку, а насамперед утрату Божої благодаті. Зазвичай ми обмежено та недосконало розуміємо й саме поняття «гріх»: суто як морально поганий учинок чи переступ заповідей. Насправді ж гріх — це перш за все відсутність любові, як ми бачимо зі вже згаданої цитати з Євангелія від Йоана (пор. Йн 14, 23).
Єлеопомазання — таїнство, що повертає до життя
Так, як Христос під час земного життя відпускав гріхи і зціляв хворих, нині Він приходить до своїх зранених гріхами дітей у Єлеопомазанні. Перед прийняттям цього таїнства хворому обов’язково треба дати змогу посповідатися й повернути у своє життя Божу благодать, утрачену через гріх; примиритися з Богом, Святою Церквою й людьми; ні на кого не тримаючи зла, пробачити.
Єлеопомазання у візантійському обряді нерідко звершуються соборно: навіть семеро священиків можуть служити його разом. Тому інколи ми можемо почути другу назву цього ж таїнства — соборування.
Таїнство Єлеопомазання — це молитва всієї Церкви. Його звершують заради зцілення душі й тіла, скріплення довіри до Бога у випробуваннях і стражданнях, отримання прощення гріхів, а також задля фізичного одужання. Але навіть якщо фізичного одужання не відбулося, людина отримує духовне зцілення. Ось чому це таїнство вділяють хворим — тобто тим, хто має надію на одужання, а не тим, хто вмирає в агонії.
Будь-яка хвороба змушує нас усвідомити своє безсилля й обмеженість. Вона змушує думати про смерть. Але силою благодаті таїнства недужий стає здатним бачити у своїй хворобі Божий промисел, терпеливо зносити недугу та долати її. Після прийняття Таїнства Єлеопомазання хворий причащається Тіла і Крові Христових — «ліків безсмертя». Так Христос за посередництвом таїнств торкається нашого єства. Тут відбувається таїнственна зустріч улюбленого створіння зі своїм Творцем. Саме усвідомлення цієї правди й робить людину готовою до вічності. Вона не боїться смерті, потойбіччя й радіє, що зустрінеться з Господом.
На обличчі хворих мені доводилося бачити як радісну усмішку, так і сльози, суперечливі запитання і страх. Бувають і сумні випадки, коли недужі або їхні родичі взагалі далекі як від реальності Таїнства Єлеопомазання, так і від церковного життя. Буває й так, що когось уже в агонії починають трясти, мовляв, не вмирай ще, нехай «батюшка ще помаже». Така віра радше подібна до неоязичництва, ніж до християнства. Тож нехай розуміння цих істин допоможе нам відродитися благодаттю Святого Духа, а вона, як ми знаємо з Катехизму, конче потрібна для спасіння і вічності з Богом.
о. Степан САМБОРСЬКИЙ, лікарняний капелан (м. Хуст на Закарпатті),
"Католицький Вісник" №21/ 2014
Фото: Олена Трацевська. Замок Крібштайн, Німеччина.
фінансово.
Щиро дякуємо!
