Будь-яке апостольство світських (а цих апостольських течій у Католицькій Церкві, мабуть, близько ста) має за мету поширювати віру в сучасному світі: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт 28, 19). Апостольство Доброї Смерті тут не виняток. Сама назва викликає подив: як може ширити віру людина, що вмирає? І чи взагалі смерть може бути доброю? Про це «КВ» довідався в спільноті при парафії св. Станіслава, єпископа та мученика, у м. Городку Хмельницької області.
Про історію спільноти, таку просту на перший погляд, розповіла пані Неля Ющишина, яка зараз керує спільнотою разом із пані Лілею Цісельською.
Апостольство Доброї Смерті (абревіатура — АДС) розпочало свою діяльність в Україні в 1930-х роках при василіанських монастирях. Та після ІІ Світової війни діяльність Апостольства припинилася. Віднова розпочалася аж 1999 року в Івано-Франківську. АДС у Городку було засновано 16 листопада 2001 року. Першою зеляторкою (очільницею) спільноти стала Емілія Кумановська.
Ті, хто вступають до спільноти, через свої молитви та жертви прагнуть допомогти: вірянам — бути витривалими у всеосвячуючій благодаті; невіруючим і грішникам — отримати благодать навернення; усім — зустріти добру і святу смерть.
До АДС входять також члени з інших парафій Городка, з навколишніх сіл, з інших міст України та навіть із Росії. На сьогодні до городоцької спільноти Апостолів Доброї Смерті належать 1710 осіб. Особливо доклалася до цього зростання Емма Баско, яка з 2004 року стала наступною зеляторкою АДС. За цей час жінка охопила своїм апостольством 101 парафію в Україні та 5 за її межами. Вона сама їздила навколишніми селами й містечками, де після Святої Служби розповідала парафіянам про АДС. Найцінніший плід її служіння – повна зміна сприйняття смерті та постійна молитва за померлих.
Такою короткою може виглядати будь-яка біографія спільноти чи людини. Здавалося би, спільнота як спільнота: молиться, має якісь обов’язки, як і кожна інша. Та за цією простотою і скупістю слів криється особливий плід, той скарб, яким спільнота ділиться з усіма, хто цього потребує. І його допоміг нам розкрити настоятель парафії о. Віктор Лутковський, повернувшись спогадами до людини, яка вже відійшла у вічність, — до пані Емми Баско.
Історія доброї смерті для цієї дивовижної жінки розпочалася зі слова «рак». Та, яка до цього страшного діагнозу зробила неймовірні речі для поширення Апостольства Доброї Смерті, сама була приречена на передчасну смерть. Напевно, як і в кожної людини, ця звістка викликала потрясіння в неї й тих, хто її оточував: сестер, братів, священиків. Але Господь через неї неймовірним чином показав свою присутність. Прикута до ліжка останній рік свого життя (2011), пані Емма щодня просила священиків уділяти їй Святе Причастя. Щодня, незважаючи на погоду та справи, священик ішов витоптаною стежиною до дому важкохворої Апостолки Доброї Смерті – пані Емми. Щодня впродовж року біля її ліжка збиралися парафіяни на спільну молитву. Щодня вона вдивлялася в ікону Христа і якось, ослаблена, визнала: «Господь дав мені особливу благодать миру. Дивлячись на ікону, я відчуваю Його дихання, а очі Його насправді живі…»
Останньою мрією пані Емми було відвідати свій храм, який мав відкритися після ремонту. Тужила вона за Святою Месою в просторі Бога, у гроні своїх парафіян, та вже не мала сил, щоби відвідати церкву. І яким потрясінням і водночас свідченням стало 10 листопада — день відкриття храму! У мить, коли двері святині відчинилися на врочисту Святу Месу після реставрації й люди переступили поріг, рівно о 18:00 пані Емма в себе вдома переступила поріг вічності, увійшовши душею невидимо разом з усіма парафіянами в той пожаданий простір Божий.
Тож чи може не бути доброю смерть, що проголошує живого Бога?
Ірина ОСТРОВСЬКА, "Католицький Вісник", № 21/ 2014
фінансово.
Щиро дякуємо!
