Вірність – чеснота, що закладається (або ж ні) ще в дитинстві. Це слово, до речі, походить від «віра». Вірна людина – це також та, яка гідна довіри, якій можна довіритися. Саме такою людиною може й має стати кожен із нас. Бо ми, своєю чергою, покликані допомагати зростати у вірності іншим, насамперед – дітям.
Дотримування Божих заповідей було і є кращим доказом вірності Богу. Це життя в просторі віри – не серед заборон і приписів, а в атмосфері довірливого спілкування. Учити дитину молитися, щиро звіряти Господу всі переживання та радощі – найкращий спосіб вибудовувати в маленькому серці фундамент віри, на якому постане її майбутнє.
«Початок мудрости – острах Господній», – учить Біблія (Пс 110, 10). Ідеться про усвідомлення присутності Бога у щоденності. Це не людський страх – навпаки, шанс на радість.
Чому ми маємо бути вірними Богу? Тому що Бог вірний людині, як про це свідчить Святе Письмо. Божа педагогіка – це навчання від простого до складного, усе нові й нові приклади особистих стосунків. За цим зразком можуть іти й батьки. Поступово навчаючи дітей чеснот і рис характеру, що згодом зроблять із них вірних друзів, громадян, чоловіків і дружин, тато й мама сповнюють Боже покликання – бути Його руками в цьому світі.
Коли дитина щойно починає говорити, їй уже варто починати прививати розуміння цінності сказаного слова. Найперше самі батьки не мають морального права «кидати слова на вітер», даючи пусті обіцянки або прикриваючи неправду «чесним» словом. Діти дуже чутливі до цього. Але не можна забувати, що правда без любові втрачає сенс, призводить до гордині. Правда потребує відповідного часу і місця; а буває й так, що потрібна відвага промовчати, коли правди сказати не можна.
У дитини мають були власні ідеали, які вона зможе відстоювати, яким вона зможе бути вірною. Коли такі ідеали заміняє людська думка, гроші або речі – чекай біди. Так, справедливість, любов, самопожертва (тобто все те, до чого нас кличе Євангеліє) – це непрості виклики, їхнє осягнення потребує хорошого прикладу. Але інакше дитина в кращому разі виросте безплідним «пустоцвітом», а в гіршому – занедбає не лише власне життя, а й багато чужих.
Перший досвід дружби, порозуміння, підтримки дарує спілкування. Якщо вже з дитинства мати перед очима Божі заповіді та ідеали, то навіть у складній ситуації ми будемо сприймати іншого як свого ближнього. І тоді прописні істини («вірний друг – не той, хто каже другу, що той хоче почути, а той, який каже, що повинен сказати»; «багато справжніх друзів не буває» тощо) оживають. Саме непрості обставини та випробовування кристалізують у людях те, що називається вірністю.
Так ми доходимо до одного з найвищих виявів людської вірності в спільноті – вірності у шлюбі. Багато хто вже в подружжі раптом відкриває, що подружня присяга не була магічним ритуалом, який умить дозволив забути всі дошлюбні «пригоди». Для того, у кому змолоду не було духовного стрижня, присяга з часом може стати порожнім звуком, а вірність Богу та іншій особі – просто виявом слабкості. Тоді у хід ідуть десятки аргументів, щоби виправдати гріх… Але простіше йому запобігти, ніж мати справу зі зруйнованою сім’єю, чи не так?..
Усе починається з думок, цих невидимих зрад, що їх ми здебільшого недооцінюємо. Людське мислення формується з того, що ми сприймаємо через зір і слух. Якщо звертати увагу на порнографію, жартома або серйозно захоплюватися походеньками знайомих «на сторону», не гребувати подібними «мріями» в нечистих думках – зрада рано чи пізно стане й нашою реальністю.
Ось і виявляється, що вірність у думках дорівнює вірності в учинках. Про це говорить і сам Бог, давши заповіді, що стосуються як наших думок («Не пожадай»), так і наших дій («Не чини перелюбу»). Зрештою, відкинути думку простіше, ніж пожинати плоди за ланцюжком «думка-вчинок-наслідки». Слухаючи Бога у заповідях і у власній совісті, ми передусім будемо чутися добре, хоч би що відбувалося. Це універсальний шлях, хоч і він не вбереже від випробувань. Але точно допоможе пройти їх гідно.
о. Олег Кобель, «Католицький Вісник»
фінансово.
Щиро дякуємо!
