Сьогодні, 18 червня 2026 року в базиліці св.Петра Папа Лев XIV очолить похоронну Месу кардинала Камілло Руїні, який відійшов до Дому Отця у вівторок 16 червня.
Хто він був — «тихий кардинал», завдяки якому, наприклад, в Італії провалився референдум про штучне запліднення? Чи не його стосується «історичний анекдот» про студента, який зумів поставити на місце професора-атеїста?..
Цей колишній Генеральний вікарій Римської дієцезії та близький співробітник св.Йоана Павла II «завжди прагнув блага Церкви, з вірністю Учительському Уряду, глибоким почуттям пастирського обов’язку та відповідальності», — написав кардинал Станіслав Дзівіш. Вислужений архієпископ Краківський назвав покійного кардинала «невтомним слугою Церкви та Євангелія», повідомляє Vatican News.
Своєрідний «портрет» 95‑річного італійського кардинала пропонує редакційний директор Ватиканських медіа Андреа Торньєллі.
Його називали «витонченим кардиналом». Казали, що він був би ідеальним лідером партії — набагато ефективнішим за багатьох партійних лідерів часів так званої Другої Італійської Республіки (з 1993 року). Фантазували на тему його стратегічних здібностей. Камілло Руїні вважали найкращим політичним союзником Сільвіо Берлусконі в Церкві. Немає сумнівів, що зі смертю кардинала зник беззаперечний герой новітньої історії Італійської Церкви, людина, якій Йоан Павло II у другій частині свого тривалого понтифікату довірив посаду голови італійського єпископату, а також управління політичними відносинами між Італійською Церквою та державою.
Народившись у Сассуоло в лютому 1931 року, син лікаря, у старшій школі він мав викладача філософії — атеїста, який постійно нападав на основи християнської віри. Камілло був єдиним, хто відповідав на ці нападки з повагою і твердо, тоді як решта класу мовчала. Цієї навички він ніколи не втрачав: завжди ретельно обґрунтовував свої думки, також у питаннях віри.
Він став священником у 23 роки. Під час навчання зосередився на догматичному богослов’ї. Потім викладав філософію по ліцеях. 1983 року висвячений на єпископа. Був одним із головних промоторів зміни курсу в Італійській Церкві. Це сталося під час церковного конгресу в санктуарії Лорето в 1985 році. Там відбулося прийняття настанов нового понтифікату і поштовх до відновлення католицької присутності в соціальному й політичному житті країни. У цей період кардинал Руїні потоваришував з Діно Боффо, який згодом став головним редактором впливової католицької щоденної газети Avvenire. Обидва погодилися, що італійські католики повинні бути активнішими у культурній сфері.
Через кілька місяців після новаторського конгресу в Лорето Руїні став Генеральним секретарем Конференції єпископів Італії, яку, згідно з волею Йоана Павла II, очолював тодішній кардинал-вікарій Рима Уго Полетті., Розповідаючи пізніше про ситуацію в єпископаті, Руїні не раз казав: «У нас ледве вистачало грошей на чотирьох працівників». Однак завдяки новому конкордату й запровадженню податкової пільги для Церкви стали надходити значні кошти. Руїні зміг не лише створювати й фінансувати нові церковні структури, а й суттєво допомагати Церквам третього світу. То були роки, коли єпископи просили італійських католиків залишатись об’єднаними навколо Християнсько-демократичної партії. 1991 року Йоан Павло II призначив Руїні головою італійського єпископату, вікарієм Римської дієцезії та зробив його кардиналом.
Відразу після цих призначень в Італії вибухнув масштабний корупційний скандал у Танджентополі, що призвів до повної реструктуризації італійської політичної сцени. Італійський єпископат був змушений визнати, що єдність католиків в Італії більше неможлива: всемогутня Християнська демократія, причетна до скандалу, почала розвалюватися, а інші партії впали у глибоку кризу. Тоді кардинал Руїні ініціював новий культурний проєкт: католики — навіть розділені за партійною приналежністю — могли б об’єднатися навколо таких цінностей, як захист шлюбу, сімейна політика та свобода в освіті. У правоцентристах, якими керував Сильвіо Берлусконі, Руїні знайшов партнера, готового до діалогу.
Кардинал Руїні значною мірою сприяв провалу референдуму щодо лібералізації штучного запліднення (2005). Він закликав католиків бойкотувати голосування — і кворуму забракло.
Однак було би надмірним спрощенням розглядати діяльність кардинала виключно або переважно крізь призму політики. Руїні відродив місіонерську роль парафій і працював над тим, щоб нові рухи та католицькі об’єднання мирян, попри їхню різноманітність і специфічність, почуватися частиною відновленого запалу проголошувати Євангеліє. Кардинал Руїні — уважний спостерігач за подіями у Сполучених Штатах, пов’язаними зі зростанням популярності євангельських Церков після трагічних подій 11 вересня 2001 року та в умовах зростання міграції, — висловив переконання, що ці події викликали в Італії «пробудження й оновлене усвідомлення нашої християнської релігійної та культурної сутності, як серед людей, так і в більшій частині світської культури».
2005 року він брав участь у конклаві, який обрав кардинала Йозефа Ратцінґера наступником Йоана Павла II. Хоча «його» папою залишався Кароль Войтила, з яким він тісно співпрацював довгі роки, — він також погоджувався з Бенедиктом XVI щодо оцінки «значущості» Італійської Церкви: Італія не настільки дехристиянізована й секуляризована, як каже статистика. Саме ця країна, сказав би Папа Ратцінґер, є доказом того, що «гегемонія цієї культури аж ніяк не повна, а тим більше не безперечна. Особливо в Італії Церква зберігає повсюдну присутність серед людей різного віку та соціального статусу, завдяки чому може проголошувати послання спасіння, довірене їй Ісусом, у найрізноманітніших ситуаціях». Для Руїні було важливо, щоб Церква не виглядала «неважливою» і тому могла — у діалозі з усіма — проголошувати християнське послання, втілюючи його в кожному аспекті соціального, культурного і політичного життя.
Варто згадати останнє важливе завдання, доручене кардиналу Папою Ратцінґером після закінчення його терміну на посаді голови єпископату й вікарія Рима: керівництво Спеціальною комісією з розслідування та дослідження об’явлень у Меджугор’ї. Це було величезна і кропітка праця, яка завершилася загалом позитивною оцінкою походження цього явища, і кардинал передав її наступникові Бенедикта XVI — папі Франциску.
Виключений зі складу виборців конклаву 2013 року з огляду на вік, Руїні був здивований обранням кардинала Берґольйо і роками в деяких інтерв’ю — звісно, з повагою, — дистанціювався від певних аспектів понтифікату Франциска. Однак він повністю підтримував вчення папи Берґольйо про братерство.
Попри те, що був прикутий до інвалідного візка, кардинал Руїні зміг брати участь у літургіях та церемоніях, що супроводжували зміну понтифікату у 2025 році, й зумів віддати шану Леву XIV, підкресливши його відданість єдності Церкви.
Кардинала з Сассуоло часто — і несправедливо — зображували холодним і розважливим; насправді ж він ніколи не відповідав цьому стереотипу. Натомість він був справжнім батьком для своїх священників, завжди відкритим до діалогу, чуйним до їхніх проблем і близьким у скрутні хвилини. Його зовсім не приваблював відроджений традиціоналізм; він був радше чужий формалізмові, й останній період свого життя провів у квартирі на горішньому поверсі дієцезіяльного інституту одразу при мурах Ватикану, приймаючи під свій дах покинутих немовлят, які залишились без догляду.
фінансово.
Щиро дякуємо!
