30 листопада 2014 р., в Першу неділю Адвенту і день початку Року богопосвяченого життя, у київській парафії св. Миколая відбулось висвячення на диякона бр. Павла Патріка ОМІ.
Святу Месу о 13.15 у парафії називають «Службою для дітей». Тому великий, багатьом знаний неоготичний храм був заповнений не тільки стриманою молитвою дорослих, а ще й нерідко стороннім співом, щирим ревінням або вимогами цукерок. Разом із сяйвом свічок, урочистим хором і звуками органу (з нагоди свята католикам дозволили ним скористуватися) це справляло предивне враження. А саме, враження великого сімейного свята, де одні урочисто накривають стіл і шикуються вітати вибрану особу з чимось там, інші сидять по всьому дому на своїх стільцях, діти то репетують, до стихають, грає музика, горять золотисті вогники… Певно, брат Павло не просто так вирішив приймати дияконські свячення далеко від своєї Канади, а потім ще й залишитися тут після завершення визначеного терміну практики. Я про це лиш подумала краєчком свідомості, а настоятель канадської облатської провінції Внебовзяття о. Мар’ян Ґіль потім вимовив уголос, через мікрофон, вітаючи брата зі свяченнями і дякуючи українським облатам, що стали для його вірянина доброю сім’єю.
Покликання Церкви — служити
Обряд дияконських свячень був частково читаний польською, оскільки настоятель канадської провінції — поляк (Провінція Внебовзяття служить головно тамтешній Полонії); зате сам брат Павло говорив українською, і тим більше його святитель, єпископ Радослав Змітрович, нині єпископ-помічник Кам’янець-Подільський, а раніше — просто священик-облат. Можливо, його проповідям на парафіяльних реколекціях нинішній диякон Павло завдячує зростанням свого покликання, адже коли він ще був юнаком і шукав свого шляху, тодішній о. Радослав проголошував у Канаді реколекції. Тепер уже єпископ Радослав повчав кандидата у диякони, до чого саме він приступає і до чого має готуватися.
З кожним роком у світі більшає конфліктів, говорив єпископ, тепер також і на нашій землі, в Україні. Папа Франциск говорив про Третю світову, яка надходить приховано, крадькома. У сьогоднішньому Першому читанні сказано: всі наші добрі діла — як забруднений одяг (пор. Іс 63). Людство страждає від своїх дій, які обертаються війнами: війнами збройними чи війнами з ненародженими, від чого страждає і Україна, і твоя, брате, рідна Канада. Ми потребуємо втручання Бога, входження Бога в наше суспільне та особисте життя, потребуємо приходу Бога — ось наш Адвент. Не проспіть же Адвенту! Щоб, як сказано у Євангелії, господар не застав вас сплячими.
Твоє рішення стати дияконом, тобто тим, хто служить, підкреслив з амвону владика, — це чудо, хоч ми, може, не усвідомлюємо цього. Ти вирішив не «сидіти за столом», чекаючи, коли тобі принесуть усе готове, а служити! Людей перемагає їхній егоїзм і прагнення комфорту. Тому твоє прагнення дияконату — служіння — це чудо. Його варто усвідомити.
Невідомо, що буде за рік, сказав єпископ Радослав, за цей рік твого служіння. Думаю, тобі треба готуватися до війни. Один кардинал-облат сказав, що ми нині маємо справу з наслідками чергового «будування раю на землі», а це ніколи добре не закінчувалося в історії людства. А справжнє щастя людини — це служити. Бо людина стає насправді щасливою не тоді, коли сидить і чекає задоволень, а коли служить, діє! Сьогодні на тебе скерована увага, світло, камери. Чи будеш ти готовий служити також і тоді, коли камер не буде? Чи будеш готовий допомагати всім, хто до тебе звернеться, і старим, хворим? Сьогодні починається Адвент — і ти також потребуєш Адвенту, приходу Господа, свого навернення! Жити служінням — це жити Адвентом. Служити, як сам Ісус. А коли стане скрутно — волати про Адвент: ГОСПОДИ, ПРИЙДИ. Господи, допоможи мені! Цим адвентовим воланням «Господи, прийди» буде все твоє життя, всі твої молитви… Бо покликання Церкви — служити.
Висвячуваному надягають столу — символ ярма Господнього, і далматику.
«Хотів бути місіонером»
Павло Патрік (якого Провінціал за англомовною звичкою називає Полем, попри його польськомовність і деякі українські корені) жив із батьками у Мідлтоні неподалік Торонто.
За дар його покликання дякував після свячень настоятель Провінції Внебовзяття о. Мар’ян Ґіль. «Коли його батьки прийшли до нашої парафії у Місісаґу, Поль був ще маленьким хлопчиком, — зокрема, сказав він. — Його віра виростає з віри його батьків та рідних. Тому треба подякувати також за віру його батьків. Вони не змогли бути присутніми тут, на свяченнях, але ви, зібрані тут, стали його сім’єю». Провінціал подякував єпископу Радославу за проголошені в Торонто реколекції, а нинішньому настоятелю Делегатури місіонерів облатів в Україні о. Павлу Вишковському ОМІ — за турботу, з якою він прийняв канадського хлопця. Зокрема за те, що заопікувався його підготовчими реколекціями, які брат Павло перед свяченнями зміг відбути у Ченстохові.
Як розвивається покликання — я спробувала розпитати самого бр. Павла-Поля. У його місті є католицька парафія, але дієцезіальна. Натомість отці-облати працюють у поблизькому місті Місісаґа (Misisauga), у парафії св. Максиміліана Кольбе. Юнак, шукаючи свій життєвий шлях, спершу думав був податися до місцевої дієцезіальної семінарії. Але змінив свою думку. «Там немає спільноти, — сказав він (дієцезіальні священики, яких не так уже й багато, змушені жити поодинці по своїх парафіях). — А крім того, я хотів на місії. Я хотів стати місіонером. Разом із батьками ходив до парафії св. Максиміліана Кольбе, і там побачив, що і спільнота є, і вони їздять на місії… Звісно, що навіть і своя країна може бути місійною територією, Канада — так само, як Україна. Але для мене бути місіонером означає бути готовим на все. Не боятися, що мені чогось там забракне, буде некомфортно…»
Нововисвячений диякон уперше прислуговує єпископу при столі Господньому.
Чи не сумнівається нововисвячений диякон в обраному шляху? Адже єпископ у проповіді говорив чимало складних речей, і не тільки про гарний бік церковного життя, а й про його складні моменти. Обов’язок щоденної молитви Літургією Годин, наприклад, — відтепер це стає не приємним шансом бути перед Богом, а прямим обов’язком, невиконання якого є гріхом. Або, скажімо, обов’язок дотримуватися безшлюбності (целібату): він стає зобов’язувальним не «колись потім», а саме з прийняттям дияконату. Як на це дивиться гарний 28-річний юнак?
«Десь у червні мають бути мої священицькі свячення. Запрошую», — усміхнувшись, відповів диякон Павло.
Різні дияконати Церкви
Про свячення, і не тільки про них, ми поспілкувалися з о. Мар’яном Ґілем.
— Від початків існування Церкви ми маємо такій привілей і дар, оскільки дияконат, дияконія означають служіння, — сказав о.Провінціал спеціально для CREDO. — Тому ці свячення, як і священицькі, реалізуються насамперед у служінні Богові та іншим людям. Диякон у перші століття Церкви готував людей до Святого Хрещення, до Таїнства Миропомазання, дбав про убогих і потребуючих. У Діяннях Апостолів маємо прекрасний образ того, як саме диякон, на ім’я Стефан, відіграв величезну роль у становленні тодішньої Церкви, ставши великим свідком віри. Отож сучасний дияконат має солідне обґрунтування у Святому Письмі й первісній традиції Церкви.
Сьогодні у нас є два дияконати: сталий і «перехідний», який є ступенем приготування до священства. Це варто зазначити виразно. Та в будь-якому разі, це служіння величне і шляхетне, бо воно є служінням Богові в людях, яких диякон зустрічає на своєму шляху. Всі священики, скільки їх є, спершу були дияконами.
У нас, у Канаді, є не тільки ті диякони, які стають священиками; ми маємо сталих дияконів. Наприклад, у парафії св. Євгена у Брамптоні маємо їх двох, і ще у парафії св. Максиміліана Кольбе у Місісазі. Це одружені чоловіки, які вирішили присвятити частину свого життя на служіння Церкві. Можу сказати, що це також величезна жертовність, бо вони за це не отримують ніякої винагороди з боку церковних структур. Перебуваючи у спільноті Церкви, вони відіграють важливу роль, оскільки диякони вділяють Таїнство Хрещення, можуть асистувати на шлюбах та виконувати шерег інших служінь: наприклад, відвідувати хворих, приносити їм Святе Причастя. Ці диякони оточують неймовірною турботою наших бідних і потребуючих, відвідують хворих по лікарнях, моляться з ними — це величезне служіння, бо священики не можуть дістатися всюди, де люди потребують допомоги від Церкви. Бути з людьми, які у своїх потребах не раз переживають безсилля і самотність, — це невимовно важливо. Людина, особливо похилих літ, і часто без родичів, може відчути близькість і турботу Церкви саме через служіння дияконів…
Одне зі служінь диякона — уділяти Святе Причастя.
Звісно, сталий дияконат не становить відповіді на сучасну кризу священства у Церкві. Йдеться лише про те, що це давнє, історичне служіння Церкви, яке не становить нічого нового, є частиною нормального життя Церкви. Покликання — зарівно як до священства, чернецтва, орденської приналежності тощо — становлять частину життєздатності Церкви. Вона, як часто підкреслював Папа Йоан Павло ІІ, проявляється в тому, що є священицькі й монаші покликання, про які ми молимося завжди, особливим чином молилися сьогодні й будемо наполегливо молитися протягом цілого Року богопосвяченого життя. Аби життєві сили Церкви й надалі були свіжими.
*
А ще дияконам дозволяється благословляти. Цікаво було бачити, як, привітавши брата зі свяченнями, перед ним схиляється високий о. Дієґо Саес Мартін, директор Католицького медіа-центру, просячи про «свіженьке» благословення. А брат диякон повільно підносить руку для благословення, немовби трошки не довіряючи тому, що зараз відбудеться…
Фото автора
фінансово.
Щиро дякуємо!
