Роздуми

Любити як себе

01 Лютого 2015, 10:54 5387
Ван Гон, Милосердний самарянин

Християнин покликаний любити Бога всім серцем. А полюбивши себе, ми стаємо здатними любити ближнього, у якому бачимо і своє відображення. Як за часів Ісуса, так і сьогодні (особливо в тій ситуації, у якій нині перебуває Україна) Друга заповідь любові будить у людях неспокій, часом – нерозуміння або прагнення обійти її та не жити духом цього заклику…

Перш ніж перейти до того, що у світлі християнства означає любов до себе, хочу скористатися образом, який гарно ілюструє притчу про доброго самарянина. Ідеться про картину Ван Гога, яку ви бачите перед собою. У ній можна побачити образ справжньої любові – тієї, що вчить людину як шанувати саму себе, так і не оминути брата у біді.

Просто бути поруч

Ця картина постала в особливий період життя митця – під час хвороби, коли він почувався покинутим і самотнім, як той євангельський мандрівник до Єрусалима. На картині цей стан ран і слабкості представлений як відкритою порожньою скринею, так і неміччю зраненого тіла самарянина. Воно вже не слухається власних команд, але повністю покірне турботі добродія.

На брудній дорозі, серед випалених сонцем трав, на горизонті видно священика; одразу за розбитою скринею бачимо левіта. Вони повертаються з Єрусалимського храму, Божої святині. Здавалось би, вони мають іти перемінені, з ясними обличчями, адже щойно споглядали велич Бога… У реальності ж вони так і не побачили Його зневаженої та впокореної подоби у зраненому співбраті при дорозі. Образ Божий виявився заслонений ритуалізмом, «святим спокоєм»: дотримавши припису не торкатися «нечистого», вони йдуть геть, бо переконані, що так і має бути.

Натомість уся надія автора звернена на особу милосердного самарянина, людину без імені. Його ім’ям є його нація, приналежність до іншого народу, ворожого юдеям, який має клопоти з вірою у єдиного Бога, а отже, Його не знає, тому не може бути переміненим та переображеним Його присутністю. Однак самарянин стає справжнім ближнім побитому юдею; просто стає тим, хто буде поруч у нещасті…

Ван Гог малює самарянина з закасаними рукавами – як того, хто відкриває обійми допомоги, які об’єднують його з нужденним. Уся постава чоловіка виказує нам, яке важке тіло побитого паломника; але він не здається. І навіть його кінь, нашорошивши вуха, немов чекає, щоби чимось зарадити. Захоплює стиль малювання митця: картина нагадує лани пшениці, коли її хитає вітер. Це допомагає глибше зрозуміти, наскільки, допомагаючи іншому, треба немовби злитися з ним в одне. Прийняти все і співвідчувати разом із ним. Накладені пензлем на полотно барви відтворюють просту людську близькість добродія та нужденного, яка допомогла одному з них вижити, а другому – зберегти людяність, попри чиїсь уявлення і забобони.

Любити себе – це відповідальність

Що означає для християнина «любити себе самого»? Передусім це поглянути на життя не як на щось хаотичне, де кожний сам собі є «міні-творцем». Люди часто вживають прислів’я «коваль власної долі», хоча насправді сам Господь є як Творцем, так і співавтором нашого життя. Тому варто запитувати себе: чого Він від мене очікує?

У такий спосіб ми відкриваємо, що наше життя – це покликання: Ісус кличе, а ми, вслуховуючись, відповідаємо. Коли починаємо так дивитися на власне життя і беремо за нього відповідальність, одразу виникає потреба в турботі – як про особисті духовні, так і про матеріальні потреби.

У випадку матеріальних речей любов до себе вчить бути второпними, щоби не потрапити в подвійну пастку споживацтва, штуки необмеженої та безвідповідальної. У духовному житті правильна любов до себе підказує побачити в собі дари й таланти, якими обдарував нас Господь, щоби ними служити спільноті – і так свідчити свою любов до Бога, яка на практиці виявляється у житті ближніх.

Школа любові – Церква

Звісно, таку позицію християнин не вигадає сам. Вона є плодом вірного та послідовного крокування за Ісусом у Його Церкві. І це сам Христос дає нам пізнати свою любов, щоби ми потім могли нею ділитися. Тому християнин живе спогляданням Ісуса Христа і є Його вірним учнем.

У Євангелії вражає свобода Ісуса в підході до кожного, хто був поруч із Ним. Навіть тоді, коли загальні правила етикету чи звичаї вимагали докладно іншого ставлення (згадайте всі випадки з блудницями, митарями, грішниками). Повертаючись до притчі про самарянина, ми можемо з певністю сказати, що ним є Христос, який бере на себе кожного з нас – свого ближнього. Ісус становить одне з Богом. Він любить Бога цілим своїм серцем, цілою душею, волею та силами своїми, і саме це дає Ісусові повну свободу в стосунках. Складається враження, що Він не затримується на ранах, гріхах чи каліцтвах людини. Вони для нього не причина для відрази.

Погляд Ісуса звернений на серце; там Він уже споглядає в людині образ і подобу свого Отця, якого любить усім серцем. Від Ісуса ми вчимося любити і виявляти любов до кожного, хто поруч.

З голови – до серця

Люди слабкі… Ми всі знаємо, що між «знати» і «свідчити» може бути прірва. Ми знаємо багато про Ісуса і про те, що Він чинив і говорив, але рідко свідчимо конкретним прикладом власного життя про ті Його слова. Великий богослов минулого століття Ганс Урс фон Бальтазар в одному зі своїх творів написав: «Набагато легше було Христові зійти з неба на землю, ніж із голови до серця».

Думаю, що добрими словами зі Святого Письма, які спонукають переглянути власну позицію й розуміння Другої заповіді любові, є два запитання, які Бог ставить до перших людей: «Адаме, де ти?» (Бут 3, 9), – а також питання, скероване до Каїна: «Де Авель, брат твій?» (Бут 4, 9).

Особисті гріхи, які віддаляють від Бога, віддаляють мене від себе самого. І зрештою людина замість того, щоби бачити у ближньому брата і співробітника в історії спасіння, бачить у ньому ворога й конкурента. Насправді ж в Ісусі ця відстань між людиною і Богом, між людиною і людиною, так би мовити, скоротилася. Євхаристія, яку ми звершуємо щодня, – це приклад любові Ісуса до ближнього, де ближнім є кожен із нас. Тож нам, оточеним стількома знаками справжньої, реальної та цілопальної любові, не залишається нічого іншого, як відповісти таким же способом… Або пройти обік, удаючи, ніби нічого не сталося.

о. Віталій ХРАБАТИН
«Католицький вісник», №2/ 2014

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity