У вівторок, 3 лютого 2015 р., Папа Франциск прийняв на спеціальній аудієнції кардинала Анджело Амато, префекта Конгрегації у справах святих, затвердивши три декрети цього відомства, які стосуються беатифікаційних процесів.
Насамперед, підтверджено мучеництво Слуги Божого Оскара Арнульфо Ромеро-і-Ґалдамеса, сальвадорського архиєпископа, вбитого з ненависті до віри 24 березня 1980 року в Сан-Сальвадорі.
Іншим декретом підтверджено смерть за віру священиків-францисканців польського походження Міхала Томашека та Збіґнєва Стшалковського, а також дієцезального священика Алехандро Дорді, вбитих у серпні 1991 року в Перу.
Крім того, підтверджено героїчність чеснот італійського священика Слуги Божого Джованні Бачіле, який відійшов по вічну нагороду 1941 року.
Нагадаємо, що визнання мучеництва відкриває шлях до беатифікації згаданих мучеників, натомість підтвердження героїчності чеснот — це один з етапів процесу, після якого, для беатифікації, потрібно підтвердження чуда, отриманого за заступництвом кандидата на прославу.
У перші століття християнства Церква не мала ніяких проблем із визнанням святими тих, хто загинув за віру. На перший погляд, убивство єпископа Ромеро «не вписується» у парадигму «класичного мучеництва», для якого потрібна віра убитого та антихристиянські мотиви убивць. Ті, хто вбив Оскара Ромеро, не провадили антицерковних кампаній — вони цілили у катехитів, чернецтво і священство як своїх політичних опонентів. Проте, як і «класичні» мученики, єпископ Ромеро знав, що його життю загрожує небезпека, і продовжував своє служіння Христу; свого часу Ватикан пропонував йому прихисток, але він відмовився покинути свій народ, зазначив архиєпископ Вінченцо Палья, головний промотор справи єпископа Ромеро.
Коли справа доходить до офіційного визначення підстав для святості, термін «мучеництво» стає загальним. Його чітке визначення та визначення умов займали уми Ватикану протягом 40 років. Казусом послужив випадок св. Максиміліана Марії Кольбе, який загинув у концтаборі Аушвіц під час ІІ Світової війни. Як відомо, він пожертвував собою за іншого в’язня, умирав у бункері голоду й був добитий ін’єкцією карболової кислоти. Нацисти кинули його до бункера, а потім убили ін’єкцією не з огляду на свою боротьбу з християнством і не через римо-католицьке віросповідання о. Кольбе. Папа Павло VI зарахував о. Кольбе до сонму блаженних 1971 року не як мученика, хоча й назвав його «мучеником святості». Формула беатифікації була іншою. Але вже на церемонії канонізації, яку звершив 1982 року св. Йоан Павло ІІ, слів у проповіді про «мучеництво милосердя» було замало. Єпископи, особливо з Польщі та Німеччини, наполягали, щоб о. Кольбе був проголошений мучеником, з усіма почестями. «Хіба це не смерть з любові до свого ближнього, відповідно до слів Христа, що немає більшої любові, ніж та, коли хтось душу свою покладе за своїх друзів?» — сказав тоді Йоан Павло ІІ у канонізаційній проповіді. — «Силою моєї апостольською влади я постановив, що Максиміліан Марія Кольбе, який після беатифікації вшановувався як ісповідник віри, віднині буде вшановуваний також і як мученик».
Не так давно Конгрегація у справах святих досліджувала це питання на своєму пленарному засіданні 2006 року, і Папа Бенедикт, до якого сальвадорські єпископи зверталися з проханням пришвидшити справу прославлення Оскара Ромеро, розглянув висновки Конгрегації. Тоді як віра мучеників залишається незмінною, зазначив він, «культурний контекст мучеництва і стратегії з боку гонителів» зазнали змін. У більшості випадків, на погляд папи Бенедикта, сучасні гонителі християнства не виражають відкрито своїх антицерковних настроїв, стверджуючи, що вони діють, наприклад, на захист «політичних чи соціальних» ідеологій. І, тим не менше, неможливо людину оголосити мучеником, не маючи незаперечних доказів її готовності померти за віру та «моральної достовірності», що дії переслідувачів випливали, прямо чи опосередковано, з ненависті до віри.
Бетифікація і канонізація — такі кроки, до яких Католицька Церква ставиться дуже серйозно, і зазвичай рухається у бік прославлення кандидата з великою обережністю. Навіть для мучеників вимагається наявність публічного визнання цього кандидата, його початкове вшанування вірними, безсумнівні ознаки святості у поведінці. У випадку єпископа Оскара Ромеро вагомим аргументом, що перехилив чашу терезів, стали слова архиєпископа Вінченцо Палья про десятиліття вшановування загиблого єпископа народом. «У цьому випадку віра народу стала тим, що змусило Церкву змінити свою думку, або, краще сказати, щоб очільники Церкви точніше визначили, що означає мучеництво», — сказав він. — «Починаючи зі св. Отця Кольбе, Церква визнала, що багато загиблих у ХХ столітті були вбиті з ненависті до віри — не абстрактної віри, а тієї, яка побуджує християн від часів Ісуса ставати обік слабких і бідних та приносити своє життя у служіння іншим».
Мученики ХХ століття (до яких належить і єпископ Ромеро, убитий у лікарняній каплиці 1980 року) різко контрастують із терористами-смертниками, зазначив архиєпископ Палья. Чеснота не в тому, щоби «віддати своє життя, убиваючи інших і руйнуючи суспільство», а в тому, щоби «віддати його так, аби інші мали це життя у повноті».
За матеріалами: Радіо Ватикану, Catholic News Service
фінансово.
Щиро дякуємо!
