Роздуми над Словом Божим на вівторок І тижня Великого Посту
На допомогу хочу взяти ще два уривки зі Святого Письма — для того, щоб вони нас спочатку заплутали, а потім розплутали: звільнили від багатьох страхів, які завжди відкушують найкращі шматочки нашого життя.
Перший із них каже: «І станеться, що кожен, хто прикличе Господнє Ім’я, той спасеться». А інший ніби заперечує: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! — увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі». Чи може Біблія суперечити Біблії? Чи може Бог міняти думку?
Пропоную ще раз прочитати ці уривки, тільки тепер із деякими акцентами: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! — увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі». «І станеться, що кожен, хто прикличе Господнє ІМ’Я, той спасеться», «Отже, не уподібнюйтеся їм [язичникам], бо ваш Отець знає, чого потребуєте, перш ніж ви попросите в Нього. Тому-то моліться так: Отче наш, який на небесах…»
Скидається на те, що серед усіх Божих імен існує якесь одне головне ім’я («кожен, хто покличе ім’я», не імена), і воно таке важливе, що коли не звертаємось до Господа на це ім’я, то не звертаємось до Нього взагалі. Якщо воно настільки важливе,то, мабуть, у ньому, як у ДНК, закодована вся сутність Господа. І цим іменем є ім’я Отець. Принаймні, це перше і єдине ім’я, яке вживає Ісус, коли вчить нас молитися. Це те ім’я, яке Він сам постійно вживає. Це те ім’я, яке Він протиставляє молитві язичників і тих, що не ввійдуть в Царство Небесне.
Отче наш, нехай святиться ім’я Твоє — сумніватися після цього, яким є ім’я Бога, так само смішно, як питати: «Як тебе звати, Вова?»
Тому насмілюся сказати, що, можливо, наша найбільша помилка — вірити в Бога, який є Батьком. Бо треба вірити в Батька, який є Богом! Тільки тоді не будемо язичниками, і тільки тоді нам у кожній життєвій ситуації відчинятимуться двері Царства.
Згадуючи безліч випадків у своєму житті, які сприймала як співбесіду на роботу, а Бога як того, кому маю щось довести, — розумію, що не бачила взагалі нічого. Бо Господь — це Батько. І якщо дивлюся на якусь сферу свого життя як на ту, де я сирота, — то я язичник. А маю бути дитиною.
Така само послідовність вживання цих двох імен Бога прослідковується в уривках, про які ми вже говорили. У тому, де ми можемо залишитися без Бога, — спочатку «Господь», а потім — «Отець». В уривку, де Ісус нас вчить «правильно взивати», — спочатку «Отче», а тільки потім: «нехай прийде царство Твоє» — спочатку Отець, а тільки тоді Цар.
Але в нашій щоденній молитві є ще один нонсенс. Бо вона складається з семи прохань, а Ісус каже, що Бог і так знає, чого ми потребуємо. Звичайно, можна знайти багато причин, чому нам потрібно казати це і саме це, але сьогодні хотіла б зупинитися на тільки одній із них.
Слова мають одну властивість, на яку ми рідко звертаємо увагу: вони займають набагато більше часу, ніж думки. Наприклад, коли до нас приходить якась ідея, це займає одну секунду. Але щоб пояснити її іншим, ми перекладаємо її на слова, і це інколи займає години. Чому тоді ми не можемо молитися тільки ідеями? Кому потрібна ця нераціональність? Тільки тому, кому подобається бути в присутності Бога. Так, ми завжди з Отцем, принаймні Отець завжди з нами, але молитва словами — це ексклюзивний час, який не належить більше нікому. Так само, як ми навмисно забуваємо речі в людей, яких хочемо побачити ще раз, — ми залишаємо слова у Бога, щоб хоч на трохи більше побути в цій ексклюзивній присутності, щоб хоч на кілька хвилин довше казати «Отче».
На фото: дворик церкви Pater noster у Єрусалимі. Церква розташована на території монастиря кармелітів на Оливковій горі. За переданням, саме тут Ісус вчив апостолів молитви «Отче наш» / Фото: CREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
