Італійська політика у чомусь схожа на українську. Як і тут, в Італії прем’єр-міністри не засиджуються на своїх посадах. Але один із голів уряду Італії побив справжній політичний рекорд – і цілком заслужено. Ідеться про одного з отців-засновників Європейського Союзу Альчіде де Ґаспері.
Альчіде де Ґаспері народився 1881 р. у Тіролі, на прикордонні австрійської та італійської культур. У молодості він, ревний католик, зацікавився соціальним християнством та вступив до Соціального християнського руху. На нього сильно вплинула енцикліка папи Льва ХІІІ Rerum novarum, яка вийшла у світ, коли йому було 10 років. Починаючи з 1905 р., де Ґаспері був редактором газет «Католицький голос» і «Трентіно» та активним учасником італійського культурного руху в Тіролі (тоді земля належала Австро-Угорській імперії). Як італійський автономіст, він став депутатом рейхсрату (імперської ради) – парламенту австрійської частини Австро-Угорщини. Коли після війни Тіроль відійшов до Італії, Альчіде активно залучився до політичного життя країни і вже 1919 р. разом з отцем Луїджі Стурдзо заснував «Італійську народну партію» (ІНП) – політичну силу, яка керувалася католицьким соціальним ученням.
За часів Муссоліні ІНП розпустили, а де Ґаспері 1927 р. за політичну діяльність потрапив за ґрати, звідки був визволений аж через рік завдяки втручанню Ватикану. Де Ґаспері був психологічно зламаний і до 1943 р. працював бібліотекарем у Ватикані, не виявляючи активності. Зі звільненням від німців Рима, а згодом і решти Італії Альчіде віднайшов надію на краще й повернувся в політику з новою партією «Християнська демократія», яка, по суті, була відродженням ІНП. 1945 року король призначив його прем’єр-міністром, а після встановлення республіки наступного року вибори виграла ХДП, підтвердивши таким чином призначення Альчіде де Ґаспері першим міністром країни.
На цій посаді де Ґаспері невтомно боровся з італійськими комуністами, які мали досить значну підтримку серед населення й активно протистояли будь-яким спробам євроінтеграції, зближення Італії з західним політичним блоком. Упродовж восьми років, коли де Ґаспері був прем’єром у восьми різних урядах, «лівим» так і не вдалося заблокувати приєднання Італії до Європейського Союзу, що народжувався. Де Ґаспері включив Італію, зруйновану війною, до плану Маршалла; він же був одним із ініціаторів створення Європейської Спільноти Вугілля та Сталі. Він регулярно зустрічався з французьким міністром зовнішніх справ Робером Шуманом та німецьким канцлером Конрадом Аденауером. Наслідком цих зустрічей стало створення 1949 р. Ради Європи та укладання й підписання 1950 року декларації Шумана – епохального документа, що зафіксував визначення майбутнього ЄС як наднаціонального утворення, і, по суті, викладав план та орієнтири розвитку об’єднаної Європи. Ініціатива зі створення Європейської Спільноти Оборони також багато у чому належала де Ґаспері, хоча її й не було реалізовано через позиції Франції.
Де Ґаспері пішов із політики 1953 р., коли ХДП втратила політичні позиції й не змогла разом із союзниками сформувати більшість у парламенті, попри відносну перемогу на виборах (40% проти 22% в опозиційних комуністів). Альчіде подав у відставку і звільнив посаду голови партії. Наступного року він помер і його поховали в Римі, у базиліці святого Лаврентія за Мурами. Сучасники широко відзначали чітку християнську й католицьку позицію Альчіде де Ґаспері та його миролюбність, і 1993 р. щодо нього навіть відкрили беатифікаційний процес, який нині триває.
Антон Герасименко
«Католицький Вісник», №14/ 2014
фінансово.
Щиро дякуємо!
