Він був одним із найбагатших аргентинців: давав працю 3,5 тисячам людей. Коли вмирав, а на фабриці оголосили, що для шефа потрібна кров, у чергу вишикувалися майже всі… Папа Франциск хоче якнайшвидше винести його на вівтар.
Енріке Шо міг би стати кумиром багатьох жінок. Гарний, високий, карі очі, вологий погляд, зачіска як в Аль Пачіно, завжди при краватці, в гарно пошитому костюмі. Побритий, пахне одеколоном, з привабливою усмішкою. Організований і дисциплінований, але й романтичний. Багатий, але з поглядом, скерованим на Бога. По вуха закоханий у Діву Марію, свою дружину та одинадцятьох дітей. Муж бізнесу і молитви.
Фабрикою скла Cristallerie Regolleau він керував згідно з християнськими принципами. Коли робочі місця майже тисячі працівників повисли на волосинці — заявив, що спершу він сам подасть на звільнення, аніж дозволить когось звільнити. Його «досьє святості», тобто акти з процесу на дієцезіальному рівні, до Ватикану привіз особисто кардинал Хорхе Маріо Берґольйо. Як митрополит Буенос-Айреса, він старався про якнайшвидше відкриття беатифікаційного процесу свого земляка. Уже як Папа, сказав в інтерв’ю Валентині Алазракі, що Енріке Шо близький його серцю. «Це святий багач. Я би хотів, щоб підприємці вчилися у нього, як використовувати гроші для блага людини, аби побудити її до зростання».
Жар від Бога
Енріке Шоу (Enrique Shaw, аргентинці вимовляють коротко: Шо) народився 26 лютого 1921 року в Парижі. Його батьки, аргентинці, повернулися до Буенос-Айреса. Батько — бізнесмен, мандрує світом. Народжується брат, а коли Енріке мав чотири роки, мама помирає. Її останнє прохання відбилося на всьому житті хлопця. Вона взяла з чоловіка слово, що той виховає дітей «у дружбі з Христом». Для Алехандро це неабиякий виклик, бо він людина невіруюча. З любові до дружини він, однак, узявся виконати її духовний заповіт. Ерніке з братом приступили до Першого Причастя вже за рік по смерті мами. Обоє потрапляють на навчання до католицьких шкіл.
Батько часто бере синів із собою в подорожі на кораблі. Енріке швидко підхоплює «бацилу моря в кров». Він прагне плавати до кінця життя, але не як бізнесмен, а на служінні батьківщині. Він такий рішучий, що вже 15‑річним вступає до військово-морського училища. Батько не розуміє цього рішення, але не противиться. «Хоч би що ти робив у житті — роби це добре. Залучайся на сто відсотків. І не чекай на нагороди. Все роби зі смиренням», — радить він синові.
Енріке стає наймолодшим моряком. Він вирізняється серед команди корабля. Кожний день розпочинає молитвою, увечері — Розарій. Енріке дивує інших моряків своїм ставленням до жінок: «Я бачу в них Діву Марію. Завдяки Ній я полюбив Бога. Шануйте жінок!»
Корабель Енріке пливе вздовж берегів Південної Америки. Коли він швартується у гаванях, Шо робить усе, щоб команда брала участь у Святих Месах. Євангелізує моряків усім собою. Не соромиться у вільну хвилину зазирати у мініатюрне видання Нового Завіту. Щораз більше моряків моляться Розарій разом із ним. В актах беатифікаційного процесу містяться листи матерів його колег. «Енріке, завдяки тобі мій син навернувся», — пишуть багато з них.
Аргентинець провадить щоденник. «Корабель ВМФ — це не тільки накази і дисципліна. Це безконечний спектакль сходів і заходів сонця, хмар, що клубочаться, сяйва зір і місячного світла. Це звук гігантських морських хвиль, що вдаряють у борт, зустріч із красою», — нотує він із певним романтизмом.
— Це був не просто зошит для записів, а вид простору, де він зустрічався з Богом. Провадив із Ним діалог на папері протягом цілого життя, — розповіла аргентинському телебаченню жінка Слуги Божого, Сесілія Бунґе де Шо.
Він писав ручкою-пером у маленьких блокнотиках. Залишив їх сотні. Коробки з малими diarios сьогодні стали безцінним джерелом знання про шлях його святості.
— Одне з найбільш зворушливих визнань, які записав мій чоловік, було: «Доки я не буду спроможний (…) любити ближніх як себе самого, (…) доти я перекручуватиму мою релігію та віру». Ще 20‑річним він занотував: «Я попросив Бога про моє рішуче навернення. Щоб я міг позбутися гріхів, щоб я приносив плоди, на які Він чекає».
1941 рік. Енріке перебуває на відпочинку в Мар дель Плата. Там він натрапляє на книжку про соціальне вчення Церкви. Читання її стає поворотним моментом у його кар’єрі та фундаментом праці майбутнього директора фабрики скла. Енріке виразно відчуває, що його життєвий шлях лежить через заснування сім’ї. Під час однієї з перерв між рейсами він зустрічає в порту знайому з часів дитинства. З Сесілією вони не раз гралися на пляжі.
— Я би хотів мати 13 дітей, — каже до неї на одному з побачень. — Бо якщо у нас їх буде 12, то скажуть, що це вже занадто!
Коли народжується перший син Енріке, він мусить повернутися на море. Енріке радиться з товаришем: «Мушу порвати з морем, хоч і почуваюся в ньому щасливим. Хочу бути з сім’єю. Але хочу також робити щось добре для людей».
Він подає документи на фабрику скла Cristallerie Regolleau в Буенос-Айресі. Його кваліфікація така висока, що Енріке одразу ж дістає пропозицію високої посади. Але відмовляється. «Він сказав: я хочу бути серед робітників, хочу переживати те ж саме, що й вони», — розповідає Сесілія у фільмі «Una vida, un testimonio».
Але зрештою його змогли переконати, що як керівник відповідного рівня він зможе принести більше користі, ніж як простий працівник. Енріке швидко організував для працівників медичну опіку, соціальні гарантії, врегулював питання відпусток, особливо матерів із дітьми. Функції керівника він поєднував і з простою фізичною працею. Він ставав біля гарячих печей, був на обробці скла, мив туалети, вивозив сміття.
— Він прагнув пізнати все. Розмовляв із людьми, хотів знати, чого можна від них вимагати і як їм допомогти, — підбиває підсумок доктор Карлос Гарсія Діас, лікар на склофабриці. — Він просто любив своїх співпрацівників. Ніхто не боявся підійти до нього з якоюсь проблемою. Від нього струменіло тепло, жар. Люди відчували, що цей жар походить від Бога.
Служити іншим
«Сеньйор Енріке!» — кричали робітники, коли він входив на фабрику. Здалеку сяяла його усмішка. Карлос Гарсіа Діас каже:
— У цьому не було вимушеної ввічливості. То був знак світла, радості, яку він ніс. Люди линули до нього, як до світлої людини. Шо знав усіх на ім’я. Як він це робив? Запитував про дітей, батьків, і про імена також. Організовував зустрічі з цілими сім’ями. Хотів знати наше життя. «Твоя дитина щаслива?» — запитував багатьох.
— Діти мають бути щасливі, усміхнені: мій чоловік «мав пунктика» на цьому, —- каже Сесілія Шо. Вона також згадує, що Енріке знаходив час на розмови з усіма їхніми дітьми. І не боявся важких тем.
— Коли одному з наших синів було вісім років, він лягав на операцію. Боявся. Енріке відвів його вбік і довго щось пояснював. Як минули роки, син мені зізнався, що тато виклав йому теологію страждання, яке єднає людину з Христом. Син носить цю розмову в серці.
Шо навчав дітей, що їхнє життя є служінням для інших. Що тільки так вони можуть досягти самореалізації. Казав їм: «Служімо одне одному в сім’ї, служімо на роботі. Так живуть католики. Вони — світло світу. Вони — закваска великого тіста. Вони мусять розбуджувати сумління».
Родина Шо живе в ритмі молитви. У своєму щоденнику бізнесмен пише: «Сім’я, яка разом молиться, — вистоїть, буде в єдності».
— Ми клякаємо увечері на Розарій, — розповіла Сесілія. — Енріке пильнував цього. Дбав, щоб ми з дітьми молилися щодня про дві справи: про покликання до священства і про чесність політиків. Потім діти додавали свої прохання.
Сесілія Шо підкреслює, що чоловік навчив їхніх дітей також і того, що заробляти гроші — не гріх. Коли маєш великий дохід, то ним треба ділитися з іншими і боротися за добробут іншої людини. І це найбільше захопило Папу Франциска у цій людині. Як єпископ Буенос-Айреса, він досконало знав історію свого земляка, відвідував його фабрику. Пам’ятав, що то саме Енріке Шо створив перший в державі Хуана Перона закон про сімейні виплати. 1952 року Шо заснував Товариство християнських працедавців (ACDE). Організація так розрослася, що коли 11 квітня 1984 року в Аргентину прибув Йоан Павло ІІ, у Луна-парку його виступ слухали майже сто тисяч підприємців. Папа тоді цитував нотатки вже померлого на той час засновника ACDE… Сесілія слухала це з дорослими дітьми і плакала.
Шо також став отцем першого католицького вишу в Аргентині.
— Він поїхав на управлінські студії до Гарварду. Писав мені, що Аргентина потребує університету, який виховуватиме людей до зрілого християнства, — згадує дружина Слуги Божого. Також її чоловік заснував Християнський рух сімей. Він ставав щораз помітнішою фігурою для аргентинських властей. 1955 року за наказом уряду Перона Шо опинився серед ув’язнених за віру. Країну охопила керована урядом гарячка ненависті до католиків, навіть у Буенос-Айресі палали храми. Сім’я приносила в ув’язнення їжу, матраци, ковдри — він віддавав усе іншим.
Настав 1962 рік. Енріке мав уже 41 рік, у нього була розвинута ракова пухлина. Друзі вмовляли його звершити паломництво до Лурда. Він відмовлявся: «Краще я віддам гроші, яких це коштуватиме, якійсь бідній сім’ї». Однак зрештою поїхав туди на прохання дітей. Там набув певності, що його життя завершується. Був щоразу слабкіший. Перед самою смертю приїхав на фабрику, щоб особисто подякувати працівникам за кров, яку вони для нього здавали. Сидячи в інвалідному візку, широко розвів руки: «Ваша кров тече у моїх жилах!»
— Він був щасливий, бо, власне, таки став одним із них, — каже Сесілія. — Він же завжди цього хотів.
— Енріке помирав у такому погідному стані, що мене це аж вражало, — каже його лікар. — Перед смертю він ставав, немовби студент, прекрасно готовий до іспиту. Він уже не мусив боятися. Нотував: «Той, із Ким я вже 20 років розмовляю на папері, тепер кличе мене до себе».
«Енріке Шо буде першим бізнесменом у піджаку й при краватці, якого винесуть на вівтар», — пише «Vatican Insider». — «І, певно, нам не доведеться цього довго чекати, бо Енріке Шо припав Папі до серця».
На запитання мексиканської журналістки, як це можливо, якщо Франциска бачать «Папою вбогих», Наступник св. Петра відповів: «Якщо я говорю про бідність, то не для того, щоби засуджувати багатих. Бог хоче, щоб ми мали гроші, але щоби ми розпоряджалися ними для блага інших, а не для власної користі. Так, як Енріке Шо».
Йоанна Бонткевіч-Брожек, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
