Другу половину дня перебування у Болівії 9 липня 2015 р. Франциск розпочав зустріччю з духовенством, чернецтвом і семінаристами.
У заповненій залі театрально-спортивної салезіанської шкоди в Санта Крус де ла Сьєрра панувала незвичайно радісна атмосфера. Гарячий прийом особливо підкреслювали запальні співи, якими заводила зал чимала група сестер-черниць.
Папу привітав відповідальний болівійського єпископату за чернецтво єпископ Роберто Борді OFM. Він наголосив, що в цій країні чимало бідних людей, які багаті вірою. Однак там живе також чимало багатих, які страждають від духовної бідності. Проте всім служать по всій країні священики, ченці та сестри-черниці. В цьому дусі перед Папою Римським було складено три свідчення: дієцезіального священика з дієцезії Кочабамба, сестри-черниці, яка працює в галузі освіти, і семінариста, вихідця з сім’ї гірняків, для якого віра і приклад спільної молитви батьків становлять щоденну точку відліку у сповненні його покликання.
Подякувавши за ці свідчення, Франциск збудував свої роздуми на прочитаному на початку зустрічі уривкові з Євангелія про зцілення сліпого Вартимея на дорозі до Єрихона. Папа зауважив, що той знаходився на початку дороги, покинутий, коли, зрозумівши, що обік проходить Ісус, почав кричати. Він хотів, щоб його помітили. А довкола Ісуса були апостоли, учні, жінки, які зазвичай ішли за Ним, і чималий натовп слухачів. Папа сказав, що цю ситуацію цілком можна перекласти сучасною мовою: довкола Ісуса були єпископи, священики, черниці, семінаристи й активні миряни. В цьому образі стають помітними два питання.
«Дві справи виринають тут із міццю, впадають в око. З одного боку, криза жебрака, а з іншого — реакція учнів. Подумаймо про різні реакції єпископів, священиків, черниць, семінаристів на крики, які ми чуємо — або яких не чуємо… Мені здається, що євангеліст хотів нам показати, яке відлуння має крик Вартимея у житті людей, і зокрема тих, хто пішов за Ісусом. Як вони реагують на біль того, хто знаходиться на узбіччі, на кого ніхто не звертає уваги, навіть милостині йому не дають; хто сповнений болю, хто не пасує до кола тих, що йдуть за Господом», — сказав Папа.
На це волання сліпого Франциск пропонує три відповіді, які збігаються з трьома формулюваннями, вміщеними в євангельському описі: «проходити», «замовкни» і «бадьорися, встань». Перше з них є відлунням байдужості, проходження повз щоденні проблеми та переконаності, що нас це не стосується.
«Це спокуса примирення з болем, звикання до несправедливості, бо, на жаль, такі вже люди: я тут із Богом, у моєму богопосвяченому житті, вибраний Ісусом для служіння. І так, це природно, що є бідні, хворі, люди, які страждають; а отже, це настільки природно, що я не звертаю уваги на крик, на волання про допомогу. Ми призвичаюємося й кажемо собі: це нормально, так було завжди. Але мене це не зачіпає. Це так, у дужках. Таким є відлуння, що народжується у “броньованому” серці, в серці замкненому, яке втратило здатність дивуватися і тим самим — можливість змінюватися. Скільком же з-посеред нас, які йдемо за Христом, загрожує ця небезпека втрати нашої здатності вражатися — також і Господу! Подив від першої зустрічі, який зменшується — що може статися з кожним, — придався би насамперед Папі: куди ми маємо йти, Господи, то ж у Тебе — слова життя вічного?! А потім Його зрадив, зрікся. Враження поменшало! Оце й весь процес призвичаєння. Броньоване серце. Ідеться про серце, яке звикло проходити обік, не даючи себе зворушити; життя, яке, перескакуючи з одного на інше, неспроможне вкоренитися у житті свого люду, просто тому, що воно належить до тієї еліти, що йде за Ісусом», — сказав Папа.
Друге євангельське слово, вказане Франциском, — «замовкни». Це другий спосіб реакції перед лицем крику Вартимея. Замовкни, не заважай, не відволікай. На відміну від попереднього способу дій, така поведінка слухає, встановлює контакт із криком конкретної людини. Знає, що ця людина існує, і реагує дуже просто: ганить. Так діють ті, хто, стаючи перед людом Божим, постійно йому дорікають, покрикують, велять замовкнути. Це драма ізольованого сумління тих, хто гадає, ніби життя Ісуса існує лише для тих, які вважають себе підготовленими.
«Слухають, але не чують, проголошують проповіді, дивляться, та не бачать. Доконечність вирізнення заблокувала їхні серці. Доконечність доведення собі: я не такий, як отой, я не такий, як інші, — відділила їх не тільки від крику їхнього люду та його плачу, але особливим чином — від приводів до радості. Сміятися з тими, хто сміється, плакати з тими, хто плаче — ось частина таємниці серця священика і черниці. Інколи існують касти, які ми такою поведінкою творимо й відділяємося. В Еквадорі я дозволив собі сказати це священикам, але там були й черниці: аби щодня просили про благодать пам’яті, про незабування! Не забувати, звідки тебе взяли, що тебе забрали зі стада. Аби ти ніколи цього не забував, не заперечив своїх коренів; не відкинув тієї культури, якої навчився від свого народу, через те, що тепер маєш більше рафіновану культуру, важливішу», — сказав Франциск.
І нарешті третій вираз: «бадьорися, встань». Він зроджений не безпосередньо з крику Вартимея, а з реакції людей, що бачать, як Ісус діє, почувши волання сліпого жебрака.
«На відміну від інших, хто проходив обік, як каже Євангеліє, Ісус затримався і запитав, що діється, хто тут вдарив у дзвін? Він зупиняється, почувши крик якоїсь людини. Виходить з анонімності натовпу, щоб ідентифікувати цю людину і так установити з нею контакт. Укорінюється в її житті. І Він далекий від того, щоб видавати повеління, аби той закрив рота: скажи мені, що Я можу для тебе зробити? Йому не потрібно вирізнятися, Він не мусить відокремлюватися, не проголошує потребуючому проповідей, не класифікує його й не запитує, чи той має повноваження для того, щоб говорити. Ісус тільки ставить йому запитання, прагнучи взяти участь у житті цієї людини, розділити з нею її долю. Таким способом Він поволі повертає цій людині втрачену гідність, на краю дороги й сліпоти. Включає її. І, будучи далеким від споглядання на людину зовні, вирішує ототожнитися з її проблемами, й тим самим виразити милосердя, що має міць змінювати. Немає співчуття, яке не зупиняється. Якщо не зупиняєшся — не співстраждаєш, не маєш Божого співчуття. Не існує співчуття, яке не слухає. Не існує співчуття, яке не солідаризується з іншими», — сказав Папа.
Святіший Отець додав, що саме такою є логіка буття учнем. Якщо живеш нею, то буде щастя і радість. І на цій дорозі ми не самотні. Ми допомагаємо одне одному прикладом і молитвою. «Йдімо вперед із Божою допомогою та у співпраці з усіма. Господь послуговується нами, щоб Його світло дісталося до всіх закутків землі», — підсумував Папа.
За матеріалами: Radio Watykańskie
фінансово.
Щиро дякуємо!
