Гомілія Папи Франциска під час Святої Меси на завершення Синоду єпископів про сім’ю в сучасному світі. Синод працював від 4 до 25 жовтня 2015 р. у Ватикані. Пропонуємо повний текст папської проповіді.
Усі три читання сьогоднішньої неділі показують нам співчуття Бога, Його батьківство, яке остаточно об’являється в Ісусі.
Пророк Єремія під час національної катастрофи, коли ворог відправив його народ у заслання, проголошує, що «Господь визволив свій народ, Решту Ізраїля!» (31, 7). А чому Він це вчинив? Тому що Він є Отцем, Батьком (пор. в. 9), і як Батько піклується про своїх дітей, супроводжує їх у дорозі, підтримує «сліпих і вражених каліцтвом, вагітну й породілю» (31, 8). Його отцівство відкриває нам досяжний шлях, дорогу втішення після стількох сліз і гіркоти. Якщо народ надалі вірний, якщо він триватиме у шуканні Бога навіть у чужій країні, то Бог перемінить його неволю у свободу, його самотність — у сопричастя (communio): те, що люд нині сіє у сльозах, завтра він збиратиме у радості (пор. Пс 125, 6).
У Псалмі також і ми виразили радість, яка є плодом Господнього спасіння: «Вуста наші були повні сміху, а язик співав від радості» (в. 2). Віруюча людина — це особа, яка у власному житті пізнала спасительну дію Бога. А ми, пастирі, пізнали, що це означає: сіяти в трудах, інколи зі сльозами на очах, і радіти благодаті врожаю, який завжди перевищує наші сили і здібності.
Уривок із Послання до Євреїв показав нам співчуття Ісуса. Також і Він «сам зодягнувся у слабкість» (пор. 5, 2), аби відчувати співчуття до тих, хто ще перебуває у незнанні та біді. Ісус — Первосвященик, святий, невинний, але водночас він первосвященик, який взяв участь у наших слабкостях і був випробуваний в усьому, як ми, за винятком гріха (пор. 4, 15). З огляду на це Він — посередник Нового і Вічного Завіту, який дає нам спасіння.
Сьогоднішнє Євангеліє безпосередньо поєднується з першим читанням: як народ Ізраїля був визволений завдяки отцівству Бога, так і Вартимей був визволений завдяки співчуттю Ісуса. Ісус щойно вийшов із Єрихона. Попри те, що Він саме розпочав найважливішу дорогу, паломництво до Єрусалима, — Він ще затримується, аби відповісти на волання сліпого. Дозволяє його проханню зворушити себе, входить у його ситуацію. Не задовольняється подаянням йому милостині, а хоче зустрітися з ним особисто. Не дає йому вказівок ані відповідей, але ставить запитання: що хочеш, аби Я тобі зробив? (пор. Мк 10, 51). Це могло би здаватися надаремним питанням, бо чого би ще міг хотіти сліпий, якщо він не може бачити? Однак же через запитання, поставлене особисто, безпосередньо, але з повною повагою, Ісус показує, що хоче вислухати наші потреби. Він прагне провадити розмову з кожним із нас, розмову, яка складається з усього нашого життя, реальних ситуацій, з яких перед лицем Бога нічого не виключають. Після зцілення Господь каже до того чоловіка: «Віра твоя спасла (зцілила) тебе» (в. 52). Прекрасним є спостереження, що Христос захоплюється вірою Вартимея, довіряючи йому. Він вірить у нас більше, ніж ми самі віримо в себе.
Існує один цікавий момент. Ісус просить своїх учнів, аби вони пішли й покликали Вартимея. Вони звертаються до сліпого, використовуючи два вирази, які в інших Євангеліях вживає тільки Ісус. Насамперед, вони йому сказали: «Бадьорися!», використовуючи слово, яке буквально означає «май довіру, покладайся на краще». Насправді, тільки зустріч з Ісусом дає людині силу виходити назустріч найсерйознішим ситуаціям. Другий вираз звучить виразно: «Встань!», так як Ісус уже сказав до багатьох хворих, беручи їх за руку і зціляючи. Його учні тільки повторюють ці слова Ісуса, що додають полегші та визволяють, провадячи прямо до Нього, без проповідей. До цього учні Ісуса покликані також і сьогодні, і особливо сьогодні: аби поставити людину в контакт зі співчутливим милосердям, яке спасає. Коли крик людства, так як і Вартимея, тільки посилюється, то немає іншої відповіді, як присвоїти собі слова Ісуса, а особливо — наслідувати Його сердечність. Ситуації вбогості й конфліктів — це для Бога нагода виразити милосердя. Нині — час милосердя!
Однак на людей, які йдуть за Ісусом, чигають певні спокуси. Євангеліє називає щонайменше дві з них. Жоден з учнів не затримується, як це зробив Ісус. Вони йдуть далі, йдуть уперед, так ніби нічого й не сталося. Якщо Вартимей був сліпий, то вони — глухі: його проблема — то не їхня проблема! Це може загрожувати також і нам: перед лицем безнастанних проблем краще йти вперед, не дати собі перешкодити. У такий спосіб, подібно як ті учні, ми перебуваємо з Ісусом, але не мислимо, як Ісус. Ми — в Його групі, але пропускаємо відкритість серця, втрачаємо подив, вдячність і ентузіазм, і нам загрожує стати людьми, «збайдужілими до благодаті». Ми можемо говорити про Нього і працювати для Нього, але будемо далеко від Його серця, яке схиляється над людьми зраненими. Цією спокусою є «ілюзорна духовність»: ми можемо проходити пустелею людства, не бачачи того, що там є насправді, а тільки те, що ми би хотіли побачити: ми спроможні побудувати бачення світу, але не сприймаємо того, що Господь ставить нам перед очима. Віра, яка не вміє вкоренитися в житті людей, залишається безплідною, і замість оази творить чергову пустелю.
Існує і друга спокуса — потрапляння у «табельну віру». Ми можемо йти з людом Божим, але вже маємо свою власну дорожню мапу, в якій уже все зазначено: знаємо, куди йди і скільки це забере в нас часу, тому всі маємо вшанувати спільний ритм, і кожен незручний нам заважає. Нам загрожує, що ми станемо як оті «численні» з Євангелія, які втрачають спокій і картають Вартимея. Трохи раніше вони ганили дітей (пор. 10, 13), а тепер ось повчають сліпого жебрака: тобто того, хто перешкоджає або не дотягується, треба виключити! Але Ісус хоче включати, зокрема тих, хто на узбіччі й волає до Нього. Подібно як Вартимей, вони вже посідають віру, бо усвідомлення, що ми потребуємо спасіння, це найкращий спосіб, аби зустріти Христа.
Наприкінці Вартимей рушає в дорогу й іде за Ісусом (пор. в. 52). Він не тільки отримує зір, а й долучається до спільноти тих, хто слідує за Ісусом. Дорогі синодальні брати, ми слідували разом. Дякую вам за спільно пройдений шлях із поглядом, скерованим на Господа і братів, у шуканні доріг, які Євангеліє показує нашим часам, аби проголошувати таємницю сімейної любові. Продовжуймо шлях, якого прагне Господь. Просімо Його про погляд, який зцілює і спасає, спроможний поширити світло, бо ж пам’ятає прекрасне, що його осяяло. Ніколи не дозволяючи песимізмові та гріху затьмарити його, шукаймо і побачимо славу Божу, яка сяє у живій людині.
За матеріалами: wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
