Про те, як і чому не проґавити юність-молодість-зрілість, написано купу всього. А от про старість у цьому ключі чути значно рідше. Хоча, гадаю, «старість» – це якесь сумне слово. Може, приймемо цей час як «золотий вік»? Зрештою, нехай навіть буде й старість – тільки от чи вона справді мусить бути «не радість»?..
Здавалось би, легко стверджувати щось таке, не маючи навіть тридцяти, скаже хтось (а скаже, та ще й зі щирим скептицизмом). Можливо. Хоча насправді моє покоління зараз частіше чує чорний лікарський гумор, яким приправлені анекдотичні зауваження а-ля «яка там старість, ви до неї ще дожити спробуйте!» І все ж замість грошей ми, діти 80-90‑х, усе-таки збираємо у свої скарбнички історії щасливої старості. Саме через них‑бо проглядає проста й, гадаю, влучна фраза: «Людина старіє лише тоді, коли перестає ставити життєві цілі». Тільки от виходить, що йдеться зовсім не про вік… Одну з таких історій я пропоную увазі читачів.
Апостол Марія Іванівна
Парафіяльна спільнота, у назві якої пишно квітнуло слово «Апостольство…», зібралася на спільну молитву. Колишня стара вчителька, яку тут за звичкою звали «Марією Іванівною» (а не «пані Марією»), була сама не своя. Це зауважив місцевий священик, який звався отцем Яном.
– Маріє Іванівно, сталося щось?
– Та таке… Молилася я за комуністку, сусідку. Вона місяць як уже не вставала. Ось померла… І не розкаялася. А хрестили ж її ще за Польщі в старому костелі…
– Що, вона не хотіла навіть слухати про сповідь?
– А що їй вже говорити було…
І тут настрій священика (відомого «непростим» характером) змінився зі співчутливого на грізний.
– Вона що, цей місяць без свідомості лежала?
– Та де… При собі була. Така ж, як усе, сварлива до останнього дня, так дочка її казала.
– Маріє Іванівно!.. І ви мені навіть нічого не сказали?!
Потім було багато крику (духовного отця), багато сліз (Марії Іванівни), багато перепрошень (знову від отця). І дві «швидкі» – по черзі для отця Яна й для Марії Іванівни… Раніше, до речі, завзятих друзів, які вже кілька років разом воювали зі спільними ворогами – гіпертонією й цукровим діабетом.
І тут почалися дивні речі… Не знаю, може, і справді Бог прийняв ту сусідку без «офіційного» покаяння? Інакше‑бо важко пояснити те, які зміни – фактично через смерть жінки – стались у житті Марії Іванівни. Заспокоївшись, вона вирішила обдзвонити, а потім і відвідати всіх старих знайомих, яких вдалося «розкачати» на гостину. Ба навіть зробити це спільно з отцем. Так через кілька місяців у парафії стало на дванадцять парафіян більше – п’ятьох «ходячих» і сімох «лежачих». І ще кілька повернулися до храму по роках відсутності.
…Дзвінок до дочки покійної «комуністки» виявив, що вони з чоловіком зовсім не проти прийти на розмову зі священиком щодо того, чи відправити Службу «за маму». Узагалі, «навіть самі вже хотіли»: «Тільки от ми не вінчані, можна? Що, шлюб можна?..» З часом виявилося, що й справді можна.
Чим усе це закінчилося? Наприклад, тим, що отець Ян більше не має багато часу сидіти в Інтернеті, щоби по черзі шукати то нові ігри, то проповіді, то ліки. А ось із Марією Іванівною – цікавіше. Тільки один раз вона попросила священика не їхати з нею «в гості». Жінка сама зі страхом поїхала на другий кінець міста до того, хто колись давно задивився на іншу і… Хоча вони вже майже були нареченими, цим усе завершилося. Відтоді Марія Іванівна так і лишися сама (зрештою, знаєте, з учительками таке трапляється), а от жонатий дід Іван овдовів п’ять років тому. Його діти давно в Польщі, і самотній чоловік майже не виходив надвір: ледь рухався, казали сусіди.
Але що то я кажу: який дід, яка Марія Іванівна? Тепер вони знову «Іванко й Марічка» – так і тільки так. І коли 65-літня Марічка Іванівна, червоніючи, пояснює, що спізнилася на зустріч «Апостольства…», бо ходила дивитися на світанок, коментарем до її невмілих виправдань і бурякових щічок слугує лише хитра посмішка отця Яна. Ну, і зацікавлені погляди деяких бабусь, які віднедавна підкреслюють, щоби до них зверталися лише як до «пані», і вимагають запровадити в парафії… гурток дозвілля «Божі кульБАБКИ» (коли придумували цю назву, регіт стояв такий, що молодший священик парафії прокинувся від солодкого пообіднього сну). А ще жіночки плетуть маскувальні сітки зі старого одягу й постільної білизни, ходять до госпіталю з гарячими варениками «хлопчикам» (найстаршому 62) – але це вже наступна історія. Вона, до речі, теж не дає отцю Яну спокійно пограти на комп’ютері в улюблену «Веселу ферму».
***
…Не дивуйтеся літературній обробці цієї розповіді, її герої мають реальних прототипів. Але дослівним переказом я ризикую втрутитися у їхнє життя. Лише хочу поділитися думками, які змушують свідків подібних чудо-подій не боятися старості та вважати самогубців і прихильників евтаназії (заподіяння собі смерті чужими руками) просто нещасними людьми, які так і не встигли пізнати смак дару життя. Дякую за все, «Марічко Іванівно»!
● Вік – справа часу, а воля до життя і його якість – наш вибір.
● Старість знижує емоції та втихомирює молодечі бурі. Навіть коли після розмови «про вічне» людина нічого не зрозуміє, вона хоч би вислухає.
● Діяти на землі можна доти, доки живий принаймні мозок. У вас ще й руки працюють? Так це взагалі купа можливостей!
● Любов – це, крім усього іншого, щира турбота, взаємна приязнь і спільні світанки, навіть у компанії з візком. І для цього справді немає віку.
● Чули вираз «виходу немає тільки з пекла»? Щира правда, як виявляється.
Ірина Максименко
«Католицький Вісник», № 21/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
