Цвинтар, некрополь, кладовище – це така собі держава зі своєю територією, громадянами, правом, символікою. А володіє цією «державою» Бог, адже після освячення єпископом конкретна земельна ділянка, призначена для поховання померлих, набуває статусу sacrum. Тобто стає святим місцем.
Здається, святе місце гарантує святий спокій. На цвинтарі не сміються, не теревенять забагато й не розважаються, правда? Проте так було не завжди.
Цвинтар і Церква
Поховання тіл померлих – давній звичай. Ще римське право визнавало місця для поховання святими, проте забороняло організацію цвинтаря в межах міста. Підпорядковуючись цьому, християни ховали своїх померлих за його мурами, часто в спеціально призначених катакомбах.
За часів переслідування християн катакомби стали місцем культу: у них ховали тіла мучеників, на чиїх гробах відправляли Євхаристію. Після закінчення гонінь християн (IV століття) над катакомбами часто зводили базиліки. Церковне право й сьогодні береже цю традицію, наказуючи розміщувати реліквії мучеників або інших святих під стаціонарним вівтарем.
Поява цвинтарів у центрах міст, імовірно, була зумовлена не так навмисним закладенням цвинтарів посеред міста, як розростанням міста навколо храму й прилеглого до нього цвинтаря. До речі, розташування цвинтарів поблизу храмів добре передає образ цілої Церкви як спільноти живих і померлих. Останні так прагнули «бути присутніми» на Святій Літургії, що вже за життя бронювали клаптик землі біля храму у частині, ближчій до вівтаря.
Згодом деякі найбільш побожні стали виявляти бажання знайти останній притулок і всередині храму. Поховання у храмі, у його стінах, під підлогою, поблизу вівтаря було привілеєм. Спочатку для мучеників, пізніше для тих померлих, кого ще за життя вважали святими, потім для єпископів та імператорів… Від ХІІ ст. похованим у храмі міг бути той, хто мав особливі заслуги перед Церквою. Наприклад, засновник або щедрий добродій храму. Хоча канонічне право намагалося обмежити такий спосіб поховання, він протримався аж до кінця ХVІІ ст.
Жива присутність неживих
У Середньовіччі цвинтар був досить «веселим» місцем, адже його вважали публічним. На ньому будували школи, шпиталі, проводили ярмарки, вистави. Тут відбувалися суди та виголошували вироки. А заступництво спільноти некрополю реально допомагало живим. На її території могли уникнути правосуддя злочинці, скориставшись «правом притулку»: того, хто сховався на цвинтарі, не переслідували за законом. Бідняки селилися на цвинтарях разом із домашнім господарством: коровами, курками, гусками тощо. Ще більше місто мертвих оживало в період карнавалу.
На брак охочих спочити тут середньовічні цвинтарі не нарікали. Нові «мешканці» прибували регулярно, особливо під час епідемій. Брак місця, що виникав через масову еміграцію до sacrum, вирішував ossarium (від лат. os – кістка) – споруда, до фундаменту і стін якої складали кості, викопані зі старих могил. Усередині ossarium був вівтар для богослужінь. А в деяких країнах, зокрема у Франції, кості складали до цвинтарної стіни.
Більш комфортний спочинок останків пропонували сільські цвинтарі, де проблем із простором не було. Це дозволяло продовжувати традицію поховань навколо храму. Така організація цвинтарів і тепер функціонує в багатьох куточках України.
Через епідемії, якими рясніло Середньовіччя, практику поховання на міських цвинтарях довелося припинити. Їх знову винесли за межі міста, звідки Святу Месу вже складно було почути.
«До» і «після» – одне життя
Місце поховання часто залежало від того, що зробив покійний для спільноти (міської чи релігійної). Якщо багато доброго, то діставав перепустку до храмового кладовища й порядну надгробну плиту. А поховані у храмі тішилися іменними табличками, вмурованими в стіни або в підлогу храму. Украй бідні, невіруючі та злочинці задовольнялися місцями поза християнським цвинтарем та поза містом… Шпитальні й монастирські цвинтарі мали «обмежений доступ». Звичайний смертний міг бути похований при монастирі, тільки якщо своїми добрими ділами за життя заслужив на таку милість.
Про відмінності в статусі небіжчиків, їхню коротку біографію та цінності, якими вони жили, свідчили «інформаційні знаки» над місцем спочинку – пам’ятники, надгробні плити, написи. Із часом вони стали своєрідним «цвинтарним» напрямком у скульптурному мистецтві.
*
…Християнські цвинтарі, особливо ті, що навколо храмів, покликані нагадувати всім, що померлі та живі – це одна спільнота, члени якої потребують одні одних. Зрештою, молитовна пам’ять і молитовне спілкування – єдині вирази любові, що їх ми можемо виявляти нашим братам і сестрам, які вже поспішили на зустріч із Богом. А заповіді любові ніхто не скасовував як для земної мандрівної Церкви (живих), так і для Церкви стражденних (чистилища) та Церкви в Небі, чи не так?
Вікторія Семенова
«Католицький Вісник», № 21/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
