Цей пост — конспект виступу Пет Мієрсма (на фото — праворуч) з Інституту зцілення травм (США) на семінарі, організованому центром «Реаліс». Травма стосується всіх, це не лише проблеми бійців. Їхні травми — це травми їхніх сімей, друзів; це агресія, яку вони часто виливають на сторонніх. Тому так важливо якнайшвидше ефективно допомогти.
· Людям із ПТСР (посттравматичним стресовим розладом) дуже складно звернутися по допомогу, зазвичай вони заперечують, що мають проблеми. Закритися — це їхній спосіб адаптуватися до своєї травми. У таких випадках їхні родичі можуть пройти відповідне навчання, щоб знати, як правильно непомітно їм допомогти.
· Віднедавна навіть світські психологи визнають, що для лікування ПТСР потрібно звертатися і до духовності людини. З’являється термін «моральна рана»: вона виникає, коли людина робить те, що суперечить її основоположним моральним цінностям (людина все життя вірила, що не можна вбивати, а в якийсь момент їй потрібно це робити). Моральні рани найтяжче вилікувати. Американська психіатрична асоціація та Бостонський університет проводять дослідження цієї проблеми і розробляють рекомендації щодо духовної підготовки армії США.
· Алкоголізм, агресія, почуття провини — це симптоми глибших травм, не помітних на перший погляд.
· На полі бою у людини працює переважно ліва півкуля мозку — вона відповідає за швидкі реакції та прийняття рішень. Солдати вчаться приглушувати праву півкулю, відповідальну за емоції. Це захисний механізм, необхідний на війні. Коли військовий повертається додому, він продовжує придушувати свої емоції — і не розуміє, що щось не так.
· Повернутися з війни у мирну обстановку — це наче переїхати жити в іншу культуру. Довго здається, що ніхто тебе не розуміє, що ти — зовсім інший. Людина почувається самотньо.
· Найголовніше, що можна зробити для травмованої людини, — слухати її. Зі співчуттям, довірою, уважно.
· Дві найважливіші речі для травмованих людей: можливість повністю розповісти свою історію, факти і почуття, і відчувати, що тебе слухають; і відновлення зв’язків з близькими людьми.
· Не варто просити людей розказувати свої історії, коли вони надто близько до травми (коли вони ще на полі бою або щойно звідти) або якщо скоро їм потрібно знову повертатися на фронт.
· Дуже погано, коли одна людина має знову і знову розказувати свою історію — наприклад, різним фахівцям, які відправляють її з одного кабінету в інший.
· Людина з травмою не хоче зближатися з іншими, бо боїться їх втратити.
· Розповісти свою історію — це лише початок процесу зцілення.
Записала: Оля Макар
За матеріалами: Youth for Peace
фінансово.
Щиро дякуємо!
