Американці українського походження хочуть добитися, щоби тему українського Голодомору-Геноциду включили до програм американських шкіл.
87-річні Петро і Ольга Матули були маленькими дітьми, коли в Україні лютував страшний голод 1932-1933 років. Однак обоє добре пам’ятають ті часи. Мати пані Ольги під час Голодомору вчителювала в Києві. Пригадувала, як багато голодних і бездомних дітей можна було побачити на вулицях міста. Всі вони тікали з голодних сіл у пошуках порятунку. Будинок для таких дітей-сиріт стояв поруч із їхнім помешканням на вулиці Смирнова-Ласточкіна в Києві. Мати пані Ольги на все життя запам’ятала, як міліція привозила до сиротинця дітей та вивозила, звідти ж, їхні мертві тільця.
«І вона ще так драматично у своєму спогаді каже: бачу пару мертвих дітей забрали, а пройшла кілька будинків, і на вулиці Артема, на тій Львівській, гучномовець говорить про щасливе життя дітей у Радянському Союзі», – пригадує Ольга Матула.
Згодом вже в Америці мати пані Ольги давала свідчення спеціальному комітету Конгресу США, що на вимогу української громади збирав інформацію про Голодомор. Сама ж Ольга погодилася добровільно розшифровувати свідчення очевидців Голодомору із записів.
«Ті всі оповідання правдиві, що я чула, – пригадує вона. – То вони просто не давали мені спати деякий період. Але я вирішила, що буду таки допомагати, бо це було важливо. Це був період, коли в Радянському Союзі ніхто не міг рота відкрити, 1986 рік. До «перестройки» ніхто не міг згадувати Голод».
Петро Матула показує на світлині себе дворічного з батьками. Фотографія була зроблена всього за кілька років до Голодомору, який для маленького Петра назавжди залишився в спогадах цвітом акації. Малим він рвав ці квіти, а мама висушувала їх і перетирала на борошно для хліба. Чоловік пригадує: як тими квітами його мама намагалася допомогти вже почорнілому від голоду кузину.
«Мама стукала у двері – ніхто не відповідав. Якась тінь пройшла, у вікно було видно, але дверей не відкрили. То мама поклала тоді ті квіти на порозі і сама зібралася повертатися додому. А сусідка, старша жінка, яка також не могла ходити через голод, каже: «Дитино, не ходи туди, бо там померла трирічна дитина і мама її варить», – Петро Матула замовкає, сльози виступають у його очах.
Трохи заспокоївшись чоловік каже: «Ми, українці, такого не заслужили». Він переконаний: українська громада в США зробила справді багато для того, щоби добитися розслідування Голодомору Конгресовим комітетом на чолі з Джоном Мейсом і щоб спогади про ті страшні часи не були забутими. Саме тому день відкриття Меморіалу жертвам Голодомору-Геноциду у Вашингтоні став для нього з дружиною особливим.
На відкриття меморіалу до столиці США українці їхали не лише з різних американських штатів, а також із Канади і самої України. Зовсім старенькі і наймолодші не злякалися дощу.
«Це наша відповідальність як українців, щоби наші майбутні покоління знали, що це було. І світ теж знав, що це було», – каже Наталя Мороз, яка привезла на відкриття меморіалу свого п’ятимісячного сина. Співак і композитор Віктор Морозов, що нині живе у Вашингтоні й також прийшов на відкриття меморіалу додає: «Подія має величезне значення, тому що це своєрідне визнання світом Геноциду».
фінансово.
Щиро дякуємо!
