Національне прокляття

Українці — забобонний народ. Інформація про різного роду віщунів, цілителів та нашіптувачів користується величезним попитом у ЗМІ та в офлайні. Достатньо лише з’явитися бодай якійсь чутці, як натовпи начебто побожного народу ломитимуться у двері та вікна до шамана-цілителя з оберемками фотографій, альбомів та шкільних віньєток. Гектолітри посвяченої води та олії, тони «нашептаної» солі…

Явища вражають своїми масштабами та популярністю. Як на мене, якщо подібні явища не візьмуть під контроль відповідні церковні комісії — цілком можливі масштабні єресі та чергові схизми. Але я не про це.

Зазвичай існує переконання, що це хтось когось проклинає та накладає таємничі чари. Все простіше. Найчастіше прокляття — це прокляття себе самого.

Уже кілька тижнів я задумуюся над ситуацією, з якою зустрівся в електричці Вінниця-Київ. Попередньої ночі спав мало, тому трохи подрімати було за щастя. Неподалік розмовляли літні пані. Довго. Занадто довго, як для того, хто хотів подрімати. Вони гомоніли про життя, родичів, але здебільшого — про політику. Як жахливий приспів у сотні варіацій звучало одне-єдине: «людям треба дати». Я не міг їх не чути — в громадському транспорті це неможливо, якщо сидіти поруч.

Зрозуміло, що під «людям» мається на увазі «нам» чи хоча б «мені». Тобто, в перекладі: «мені мають дати».

Звісно ці, хоч і реальні пані, є збірним образом дуже багатьох людей в Україні. Це і є прокляття! Справжнє та найпотужніше. Щоб його позбутися, потрібно виправити своє збочене мислення школою реалізму, можливо, культури, а для віруючих — Божого Слова.

Нам ніхто і нічого не дасть. І поки українці чекатимуть, що з'явитися принц на білому мерседесі (президент, «хазяїн», чоловік, дружина, мер, діти, голова колгоспу, чарівна фея, лотерея тощо) та повирішує всі наші проблеми і потреби — лише поглиблюватимуть прірву справжнього національно прокляття. Ніхто не вирішуватиме за нас наших проблем. Нікому, крім нас самих, це не потрібно. Ми залишаємося з ними самі. Є лише два варіанти: 1) вирішувати проблеми; 2) не вирішувати проблеми. Третьої опції — що їх за мене вирішить хтось інший — не існує.

Але Україна живе в проклятті.

Я особисто щиро сподіваюся, що воцерковлені люди на недільній Месі чули про перше чудо Христа та слова Богородиці: «все, що скаже вам — зробіть». Тобто, Та, котру засентиментиалили на 200 відсотків, в Євангелії говорила не про сльози і соплі, а про реальні вчинки, які мають робити послідовники її Сина. Це і є шлях вирішення проблем.

Нещодавно я подивився фільм «Джой», який номіновано на «Оскар». Героїня зустрічалася з силою проблем і перешкод. Стрічка біографічна. Не буду спойлерити, лише скажу: фільм пригадує, що ніхто нічого не дасть. Хочеш — роби, бери, май, будь щасливим. Ніхто крім тебе цього не зробить, бо нікому крім тебе це не потрібно.

Прокляття — страшна справа. І річ не у нашіптуваннях злих сил. Проклятим хочеться бути проклятими. Хочеться, щоб був «хтось», але не я, і відповідав за всі мої негаразди. Бо «людям треба дати»…