Жаль за гріхи

Іспит совісті (рахунок сумління) провадить до жалю за гріхи. Катехизм каже, що жаль це «біль душі та ненависть до скоєного гріха, з постановою не грішити надалі». Суть справи полягає не в емоціях, а в рішенні відвернутися від гріха та повернутися до Бога.

Вираз «душевний біль» — це до певної міри метафора, не завжди повністю точна. Біль тіла сигналізує не тільки про те, що щось сталося, а й про хворобу. Якщо болить — треба звертатися до лікарів, проходити обстеження тощо. Однак бувають хвороби, які на початкових періодах розвиваються без болю для організму, без гарячки чи будь-яких проявів. Ось так, власне, буває з душею. Якщо після гріха вас непокоїть сумління, то дякуйте Богові, бо це сигнал, що щось було не так, що я помилився, зробив щось погане, треба навернутися. Але не завжди після гріха «душа болить», тобто з’являється стан емоційної розбитості, суму, туги, неспокою, відрази до себе і так далі. Й що тоді?

Жаль за гріхи, загалом беручи, найчастіше поєднується з якимось екзистенційним болем душі або з психічним почуттям провини; однак суть його лежить деінде. Не можна зводити релігійного жалю за гріхи до того, чи ми щось відчуваємо, чи ні. Якщо «відроблення» жалю за гріхи становить умову сповіді, то не може йтися виключно про емоції: справа у певній праці волі, у рішенні, у висновках, зроблених після іспиту совісті. Я стаю в покорі перед Богом і кажу, як син марнотратний: «Отче, я згрішив».

Достатньо (не)досконалого жалю

Суть жалю за гріхи — визнання свого гріха, тобто скруха. «Так, це моя провина». Завдяки іспитові сумління я бачу правду про себе, помічаю свою провину, беру її на себе. Стаю засоромлений перед своїм Творцем і Батьком. Боже, Ти маєш рацію: так, це було погане, шкідливе, воно зранило Тебе, інших і мене самого. Я чітко бачу суперечність поміж волею Божою, Його любов’ю, і тим, що я скоїв. Зло — це зло. Навіть якщо дало мені нетривке задоволення. У Катехизмі відокремлено жаль за гріхи та рішення виправитися, але на практиці ці два акти волі нероздільні. Якщо я визнаю свій гріх, то це означає, що хочу з ним порвати. Тому я вирішую зробити все можливе, аби до цього гріха не повертатися. Це своєрідний внутрішній акт людини, інколи — процес. Часто він супроводжується сильними емоціями, сльозами навернення. І прекрасно, коли це так.

Те, що ми переживаємо емоційно, глибше в нас осідає, набуває істинності. Але самі по собі почуття не становлять ні суті, ні умови жалю за гріхи. В ученні Церкви та покутній практиці з’явилося розрізнення на досконалий і недосконалий жаль. Перший латиною називається «contritio» (від «contro» — розчавити, сокрушити), а другий — «attritio» (від «attero» — ламати). Вони розрізняються мотивом скрухи. Досконалий жаль випливає з любові до Бога, якого ми любимо понад усе, а недосконалий — зі страху перед вічним засудженням та іншими наслідками гріха. Підкреслимо, що в обох випадках є релігійний мотив.

Обидва види жалю — це ознаки того, що Божа благодать вершить своє діло. На практиці ми не завжди зможемо оцінити, скільки в нас страху перед наслідками гріха, а скільки — досконалого жалю, що ми образили Бога, нашого найбільшого Доброчинця. У людині бувають перемішані різні мотивації (страх і любов). Ми завжди певною мірою боїмося за себе: не тільки за своє спасіння, але й за добру думку людей про нас або своє добре самопочуття. Це природне. Але навіть такий жаль, недосконалий, має в собі бодай дрібку або зародок любові до Бога. Десь усередині ми чуємо Боже питання, поставлене до Адама після гріха: «Де ти?» Аби приступити до сповіді, недосконалого жалю достатньо. Так навчає Церква. І в цьому є глибока педагогічна мудрість. Складно очікувати, щоб на початку шляху навернення людина розуміла, як сильно ображає Бога своїм гріхом. Згадаймо, які мотивації керували марнотратним сином. Розтринькавши майно, отримане від батька, він зазнав приниження й голоду.

Він хотів їсти те, що давали свиням, але й того не мав. Тоді лише він «задумався» і вирішив: «Скільки-то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду гину» (Лк 15, 17). Його мотивація не була висока, він шукав порятунку для себе, болісно переконався у зрадливості гріховного життя, йому було дуже погано. Водночас він усвідомлював, що зранив батька, і тому збирався його перепросити, почувався негідним зватися сином. Коли ж пізнав його прощення й любов, напевно глибше зрозумів ницість свого відступництва. Менше думав уже тільки про себе, а більше — про біль, якого завдав батькові. Можна сказати, що мотивація цього жалю змінюється, просувається від зосередженості на страху за себе в бік звернення уваги на любов батька. Такий самий процес відбувається і в сповідальнях, у процесі навернення й покути. Навіть якщо мотиви нашого жалю попервах більше стосуються нас самих, то благодать таїнства поглиблює та ушляхетнює нашу скруху, відкриває нам очі на Божу любов.

Юда чи Петро?

Не кожне почуття провини провадить до істинного жалю за гріхи. Юда після зради відчував біль душі, зненавидів свою зраду, але водночас зненавидів себе самого. У кінцевому підсумку джерелом його розпачу була зранена гординя, пиха. Він гостро бачив свою недосконалість, але не знав, на жаль, милосердної любові Ісуса. Хотів сам собі визначити справедливість. Хрест Ісуса був би непотрібний, якби людина могла сама спокутувати за свій гріх. Отець Юзеф Авґустин звертає увагу, що треба очищувати наші акти жалю від «позиції Юди». «Найгіршим злом для людини є не сам гріх, а пиха, пов’язана з ним, яка замикає людину в її власному гріху та не дозволяє відкритися на жертвування їй Божого милосердя», — зауважує він. Варто порівняти, як у цілком подібній ситуації (після зради Ісуса) повівся Петро. Його вражені чоловічі амбіції мали страждати так само сильно, як і в Юди; але коли він відчув на собі люблячий погляд Ісуса — заплакав над собою. Жаль Петра привів його до переміни серця, до більшої любові. Отець Авґустин перелічує шерег детальних критеріїв, які відрізняють «юдин» жаль від «петрового».

Все зрештою зводиться до того, що «петрів» жаль за гріхи завжди має кореляцію з Богом, якого я можу навіть трохи боятися, але в кінцевому підсумку я знаю, що Він мене не покине і тільки Він може це вилікувати. Здоровий жаль містить у собі елемент надії, стає відверненням від минулого, дає глибше розуміння, що сам я не дам ради, що маю розраховувати більше на любов Бога, ніж на себе. Мій гріх показує мені, що я не можу довіряти собі. Жаль відкриває дорогу до нового акту довіри, ввірення себе Господу. «Так мене сокруши, так мене зламай, так мене випали, Господи, аби залишився тільки Ти, єдино лиш Ти». Прекрасним прикладом глибокої скрухи є постава царя Давида після гріха з Ветсавією та підступного вбивства її чоловіка. Пророк Натан із допомогою притчі пробуджує сумління Давида. Цар визнає свій гріх: «Згрішив я перед Господом» (2 Сам 12, 13).

І потім у Псалмі 51 він відкриває свою душу перед Богом. Медитація над цією молитвою сокрушеного грішника може стати чудовою допомогою в підготовці до сповіді. «Помилуй мене, Боже, з милості твоєї; з великого милосердя твого зітри мої провини. Обмий мене повнотою від вини моєї, очисть мене від гріха мого. Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. (…) Серце чисте створи мені, о Боже, і дух потужний віднови в нутрі моїм. Не відкидай мене від обличчя твого, духа твого святого не відбирай від мене. Поверни мені радість спасіння твого і зміцни мене духом благородним. (…) Жертви Богові — дух сокрушенний: серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш».

Цей текст постав близько трьох тисяч років тому! Але він надалі свіжий, глибоко зачіпає. Наступні покоління грішників віднаходять у ньому слова, які співзвучні станові його душі. Один приклад. Ришард Рідель, поневолений наркотиками і завчасно померлий лідер гурту «Джем», співав пронизливу блюзову пісню-молитву, сучасне «Miserere mei». «Дозволь мені спробувати ще раз. Невпевненість мою вилікувати, вилікувати мені. За пиху і брехню, за мої залежності, за все, що пов’язане з цим. За свинства більші й менші, за мою невіру. Розгріши мене, ну ж бо розгріши мене! Господи мій, о Господи! Хочу трохи часу, бо час лікує рани. Хотів би, хотів би я побачити те, що діється у моїх снах. Що діється. І ні, не хочу плакати, Господи мій! Зроби так, щоб я був із каменю. І дозволь мені, дозволь мені спробувати ще раз, ще раз, ще один раз…» («Молитва ІІІ»). Варто послухати, як звучить ця балада, проспівана його хрипким голосом…

Немодний жаль

Сучасність не дає собі ради з почуттям провини; вона б воліла її анулювати, розмиваючи всі принципи, або раз назавжди вилікувати на кушетці психотерапевта. Католицькій Церкві закидають вплутування людей у почуття провини. «Сучасна культура релятивізує почуття провини й сором, який є її наслідком: це ж тільки невигідний стрес, який перешкоджає нам у функціонуванні. Анулюючи цей сором, ми анулюємо відповідальність, а отже, й ту незвичайну якість, якою є свідома себе людська автентичність. Ми прямуємо до оскотинення людини», — зауважує Броніслав Вільдштейн. Сучасні Адам і Єва, як у раю, втікають по кущах. А оскільки не бажають відкрити свою наготу перед Богом, то вигадують усе нові способи, як упоратися з напруженням, що пов’язане зі скоєним гріхом. Але все намарно. Бо, як читаємо у Посланні до Євреїв, «нема створіння, скритого від Нього; все оголене і явне перед очима Того, кому ми маємо звіт дати» (4, 13). «Omnia nuda et aperta ante oculis Eius» — повторює Йоан Павло ІІ у своєму «Римському триптиху», медитуючи перед фрескою Страшного суду в Сікстинській каплиці. Вихід один: звернутися до Бога і в Ньому віднайти найвищу прозорість, прощення і новий початок. Я — загублена вівця, але знаю, що Господь мене шукає. Я завжди можу розпочати заново.

о. Томаш Яклевич, Gość Niedzielny