Ісус живе. Але яким чином живе? До розуміння цієї новини ми повинні постійно доростати. Скажімо насамперед, чітко й виразно: віра християн у воскресіння — це не якась банальна оповідка про оживлення небіжчика.
Про Воскреслого апостол Павло каже з силою, що Він «більше не вмирає» і що «смерть не має вже над Ним влади» — отже, це не повернення до цього життя, тобто щось на кшталт оживлення Лазаря.
Чудотворних оживлень як людська історія, так і численні легенди знають без ліку. Тут ідеться про щось набагато більш зобов’язувальне. Ісус не був «покликаний назад» до цього життя так, як із клінічної смерті. Його воскресіння не знає жодного «назад» — воно скероване радикально вперед.
Його воскресіння — наше майбутнє: «Ісус воскрес як перший з‑посеред тих, що померли». Ну добре; скажемо, це стосується усіх тих «посмертних» і «небесних» справ, що від нас дуже далекі; як сказала Ісусові Марта, сестра Лазаря, «знаю, що воскресне, у воскресінні, в останній день». Однак Ісус відповів їй таким способом, який виключає розуміння воскресіння як чогось, що настане допіру колись там, пізніше. Він сказав до Марти: «Я — воскресіння і життя». Не йдеться про «останній день» — ідеться про «тепер». Життя вічне, як я не раз повторюю, не починається лише тоді, коли за нами замикаються дверцята крематорію.
«Я живу — і ви житимете», каже Ісус у Євангелії від св. Йоана до своїх учнів під час Останньої Вечері. Він каже це ще тут, у цьому житті — певно, вже на цій землі існує відмінність поміж тим, як саме живе Ісус, і як саме живуть вони. Тут має йтися про щось, що діється «у світі» й що можна зрозуміти ще до межі смерті.
Хоча видається очевидним, що «мати життя вічне» за думкою Нового Завіту означає також можливість релятивізації межі смерті, ба навіть посідання стосовно смерті постави іронічної, — згадаймо Павлове запитання: «Де ти є, смерте, де ж твоя перемога?» — то все ж таки слід виразно сказати: «життя вічне» це не те ж саме, що «життя після смерті». Це поняття набагато ширше і багатше за змістом.
Вічність починається сьогодні — як каже назва однієї дуже привабливої книжки. І напевно вона не закінчиться разом із нашою тілесною смертю.
Ми відкинули матеріалістичне — або, якщо кому до вподоби, фундаменталістичне — уявлення про воскресіння як про оживлення небіжчика. Так само, однак, треба відкинути й другу крайність, ідеалістичну — або, як хтось воліє, ліберальну, — ствердження, що воскресіння Ісуса це ніщо інше як тільки символічне вираження того, що «Його ідеї вічно живі та вічно актуальні», що Його справа продовжується.
Не Його справа, не Його «ідеї», але Він сам, Його особа — є тим, що живе, що ставить нам вимоги і що розширює наше життя, радикалізує і поглиблює його: те, що «йде далі».
Ісус живе. Він — саме Життя: дорога, правда і життя, Він — воскресіння і життя. Тому даремно шукати Його серед померлих. «Нема Його тут» — каже Євангеліє, просто і чітко.
Таємничий сенс виразу «Ісус живе» ми зазвичай передаємо з допомогою традиційних слів Церкви, з яких одне звучить як «постання з мертвих», а друге — «воскрешення».
Обидва вони — метафори, і обидва ці слова — недостатні: ми повинні усвідомлювати, що стоїмо на порозі таємниці чогось такого великого і чогось настільки радикально нового, що всі наші метафори, визначення і теорії тріщать по швах, коли тільки намагаються викласти це у словах та образах, надмірно обтяжені тим, що ми вже знаємо.
Обидві ці метафори мають дуже різні смислові поля. Коли ми кажемо «воскрешення», то маємо на увазі «дію Божу»: Отець визнав свого Сина, якого світ відкинув. Бог, який по темряві Великої П’ятниці здавався Богом надзвичайно далеким, неприсутнім, — цей самий Бог каже ТАК шляхові свого Сина: тому шляхові, що провадить на хрест. І саме на цьому Божому ТАК, сказаному Христові, також і ми будуємо свої життєві ТАК Христу. Це наша «віра у воскресіння», виражена іншими словами.
Друге слово це «постання з мертвих». Воно, своєю чергою, вказує на активність самого Христа. Той, хто був так сильно наповнений життям, Той, який так сильно був по стороні життя, Той, хто показав, що означає життя, Той, хто насмілився сказати «Я є життя» — Цей не може бути назавжди обплутаний силами смерті. Так, Він пройшов дорогу болю, пройшов долиною смертної тіні.
Однак у світлі великоднього ранку ми бачимо Його хрест «з іншого боку»: бачимо, що Його болі були пологовими болями нового досвіду, нового життя, яке відкривається перед нами, коли ми входимо у нього з відвагою віри. «Жінка, коли родить, страждає, бо настала її година, але коли народить дитя, вже не пам’ятає свого болю з радості, що людина на світ народилася». Метафора «постання з мертвих» не дивиться на великодні події з перспективи Отця, як метафора «воскрешання», а приписує самому Христові перемогу там, де світ зазнав поразки.
Прийняти цей парадокс, поглянути на хрест немовби з іншого боку — це наша, виражена іншими словами, «віра у воскресіння», або радше віра у Христа, який є — і не перестає бути — дорогою, правдою і життям.
Томаш Галік, чеський католицький священик, потаємно висвячений за часів комунізму, викладач Університету Кароля, ректор празького храму Найсвятішого Спасителя. Був одним із радників президента Вацлава Гавела. Лауреат Премії Темплтона 2014 р.
За матеріалами: Deon
Фото: Кайлі Спарр
фінансово.
Щиро дякуємо!
