А де той Святий Дух?

Він залишається найменш знаною Особою. А Він же найближчий до нас. Потаємний керівник.

Чи повинні християни вірити в духів? Ну, якщо в тих, що страхають по ночах героїв голівудської продукції, то не обов’язково. Зате ми напевно маємо вірити у Святого Духа. А з цим справи бувають різні. Ми живемо у щоразу бездушнішому світі. Наші екрани епатують матерією. Ми зосереджуємося на тому, що матеріальне, привабливе, блискуче, сексуальне. (Прошу відзначити, яку «кар’єру» зробив останній прикметник. Якщо щось «не сексі», то воно не має цінності.)

З іншого боку, люди задихаються у світі самих речей і, певно, тому так легко вірять у казки про інші землі, таємничі сили, приховані коди, змови; шукають хімічних кайфів, дискотечних трансів чи космічних енергій, які можна отримати всього за 200 гривень у «професійного контактера з космосом». Ми шукаємо молодості, чудодійних ліків від старіння, женемося за новизною… Насмілюся ствердити, що все це випливає з туги за Святим Духом. Бо без Бога людина задихається, женеться як навіжена за замінником екстазу. «Без подиху Твого немає нічого, тільки біль і терня»…

Викрити Святого Духа

Як можна розпізнати діяння Святого Духа? Його «викривачем» є дух людини. Остаточним чуттям є віра, спроможна розглядіти глибший вимір дійсності. Святий Павло пише про «світлі очі серця» (Еф 1, 18). Без цього чутливого «інструмента» вказувати на активність Святого Духа буде подібне до розмови зі сліпим про кольори. Куди дивитися, аби «побачити» Святого Духа? Він не має жодного видимого образу, жодного виду. Єдиним Його образом є людина, проникнута Його присутністю, освячена, духовна — коротше кажучи, свята. Причому святість зовсім не означає безгрішності, якогось холодного перфекціонізму чи ангелоподібної відірваності від матерії. Святі люди твердо ступають по землі, але випромінюють неземну духовну енергію. В їхній присутності ми почуваємося кращими, піднесеними на дусі. Чи не такий досвід був участю тих, хто зустрічався з Йоаном Павлом ІІ чи Матір’ю Терезою? Одна з журналісток після зустрічі з Папою Войтилою сказала: «Цей чоловік живе так, ніби в нього за стінкою живе Бог». І це суть справи.

Діяння Святого Духа можемо побачити не тільки в інших, а також у собі. Які маємо розпізнавальні знаки?

Якщо проб’ємося крізь поверхові прагнення, дістанемося тих, що глибше, основних. «Ми прагнемо бути собою», співається в сучасній пісеньці. Це духовна туга, а не матеріальна. Ми хочемо бути справжніми, автентичними, мати неповторне нутро. Основоположний напрям людського розвитку — це персоналізація, ставання кимось. Друге прагнення, яке видається суперечним, це спільнота, єднання, перебування у зв’язну з кимось. Бути собою і бути з іншими — ці дві туги не є «продуктом» матерії, генів, біології. Це від Бога, і в цих двох напрямах діє Святий Дух. Кожна з Осіб Пресвятої Трійці є кимось окремим, а водночас вони творять досконалу єдність, спільноту любові.  Людина носить у собі цей образ Триєдиного Бога. Що ближче я до цього образу, тим повніше я є людиною. Після свого навернення св. Августин прославляв Бога: «Ти був усередині, а я був назовні». Бога не треба шукати далеко, Його Дух перебуває в нас. Треба тільки «увійти до своєї кімнати», аби там Його відкрити.

Анти-Вавилон

Іншим проявом діяння Святого Духа є молитва. Звернімо увагу, що людина насамперед звертається до Бога, а тільки потім замислюється над цим. Спершу йде молитва, потім теологія. Слово «Бог» з’явилося в людській мові насамперед як звертання до Когось, а не для говоріння про Когось. Святий Дух постійно тихенько нагадує нам, що мета життя — це воздавати славу Богові. Дух Ісуса допомагає нам кликати до Бога «Татусю» — Авва. Храми з цеглин і каменів чи дерева виконують лише допоміжну функцію. Святий Дух має міць перемінити наші тіла на живі храми, на славу Всевишнього.

Таким чином ми приходимо до таємниці Церкви — спільноти. Церква це протилежність Вавилонській вежі. Ми не мусимо будувати щось високе, аби сягнути неба і з’єднати світ. Небо вже ступило на землю. В Ісусі. Тому треба радше схилитися донизу, до потребуючої людини. Бо в цих найменших мешкає Найбільший. Треба стати навколішки, аби обмити їм ноги. Роблячи у своєму житті місце для слабких, ми одночасно робимо місце для Всемогутнього. Тоді постає єдність із Богом, з іншими, тобто Церква.

Церква це продовження діла Ісуса Христа. Святий Дух єднає перше століття з двадцять першим. Він чинить так, що Ісус промовляє до нас сьогодні через Слово, торкається нас і лікує Таїнствами. Святий Дух дбає, аби ми вірно пам’ятали, що Ісус для нас зробив, але Він також дбає і про те, щоби ця пам’ять не стала пам’яттю музейною, мертвою, закам’янілою. Дух це принцип життя Церкви, її душа. Він зберігає в Церкві не тільки вірність, але й розбуджує в ній новизну. Вірність традиції та відкритість на реформи — ці дві цінності, буває, протиставляють одна одній. А потрібне і те, й ті. Святий Дух переконує консерваторів у необхідності реформ, а реформаторів — щоб жили згідно з традицією.

Хтось скаже, що все це надто наївне, аби бути правдивим. Ми і як люди, і як церковна спільнота існуємо у світі, в якому діють сили, противні Богові. Спокуси бувають чималими. Коли ми їм піддаємося, то втрачаємо духа, як людського, так і Божого. Можливо, найзагрозливіша з сучасних спокус — це спроба повного видалення духовного виміру світу. Так звана серйозна розмова про світ сьогодні може стосуватися тільки боротьби політичних суперників, законів економіки або експертних аналізів. Це якраз дуже наївно! Боротьба точиться за долю світу, і триває вона насамперед у людських серцях. Те, що зовні, становить тільки похідну від того, що діється всередині людини. Від того, чи панує там дух, а чи задуха, залежить усе.

о. Томаш Яклевіч, wiara.pl