Молода жінка й двоє малих дітей. Смерть, яка вдерлася в її життя так несподівано, застаючи її геть непідготовленою та безпорадною, — змінила буквально все.

Попри це, вона сподівається, що колись знову буде гарно, хоч і не так, як раніше, — інакше, зовсім інакше. Можливо, джерелом надії є діти. А можливо, ним є туга за новим життям. Це відважна думка. І разом з тим думка, що додає відваги.

Однак багато людей почуваються так, ніби по смерті найближчої особи вже не мають права на щастя. Знову може — ба, навіть мусить — бути добре, принаймні час від часу, принаймні трошечки… Це насправді не означає, що туга повністю зникне. Просто трапляються хвилини, коли душа, занурена в жалобу, відчуває красу. Напевно вже ніколи не буде так, як колись; але варто дати життю шанс, аби воно знову набрало гарних, хто і дещо інакших барв. Може, прекрасні миті не будуть такі часті, як тоді, коли все здавалося винятково добрим. Однак завдяки цьому вони стануть ціннішими. Сталий біль і нове щастя спроможні сусідувати.

А може, знайдемо спосіб для успішного життя на самоті, підемо новим шляхом, яким також провадить до щастя. Так чи інакше, великим досягненням було би вже надання шансів отій думці, що знову буде добре.

«Ми цього не заслужили»

Буває, що смерть партнера відкриває якусь його приховану таємницю. Або ж застає обох зненацька посеред кризи, роблячи неможливим остаточне з’ясування всіх претензій. Уже не вийде ні про що запитати ані за щось очікувати відплати. Інколи вдова дізнається про невірність чоловіка, яка ну ніяк не пасує до її попереднього образу його та їхнього подружжя. Трапляється, що партнер помирає за обставин, які виставляють на денне світло якусь його доти приховувану таємницю. Відчуття недовіри ще сильніше поглиблює жалобу та викликає додаткові страждання. Буває, що в такій ситуацій сум перемінюється у злість. Або вибухає з подвоєною силою, бо до нього додається біль від зради. Усвідомлення, що тебе зраджували, ошукали й використали, становить тягар, який дуже складно витримати самій. Важливо не звинувачувати себе у вчинках померлого чоловіка, не брати на себе відповідальності за нього, не соромитися за нього.

Це нелегко й вимагає наявності сильного друга або повірника. «Ми цього не заслужили» — цими словами одна вдова зуміла збудувати довкола себе захисну стіну, аби перед лицем зазнаного приниження вберегтися від утрати почуття власної гідності та зберегти внутрішню рівновагу.

Зовнішня підтримка надасться також для того, аби почуття зраненості не перекреслило тепер усього, що колись єднало подружжя. Відкидання всіх спогадів, усього разом пережитого означає також перекреслення всього дотеперішнього життя. Тому знадобиться хтось, хто додасть відваги, додасть сил, аби подальше життя не протекло крізь пальці в тіні постійного відчуття непевності. Проте якщо сумніви, які випливають із нез’ясованих питань, виявляться надміру сильними, варто деякий час користуватися фаховою допомогою, полегшуючи тим самим буття друзям і рідним, які, зрештою, інколи можуть тільки поглиблювати ці сумніви. Заодно завдяки цьому вдасться зберегти з ними добрі стосунки.

«Правильна» жалоба

У наші часи чимало людей замислюються, чи вони «правильно» оплакують померлого, чи їхній сум нормальний, чи вони вже потребують терапії. Жалоба  стала публічною темою, а тим самим зросла загальна невпевненість, як треба «правильно» її виражати. Люди, які від початку і протягом тривалого часу не відчувають суму, або ж не вміють його виразити, почуваються «дефектними».

Брак почуття жалю вимагає терапії, коли людина в жалобі почувається щоразу гірше, ба навіть починає через це хворіти. З такою людиною треба повестися обережно, делікатно, аби вона відкрилася на смуток. Варто спробувати обмінюватися досвідом з іншими людьми в жалобі. Різні люди по‑різному відчувають сум після втрати, різне його напруження, різний час тривання. Кожний зрештою віднаходить силу та відвагу, аби виразити свій жаль, і дивує те, яких прерізних форм він може набирати.

Доброю, хоч і не єдиною формою є, наприклад, плач. Існує широка палітра емоцій та способів їх вираження. Тому потрібно багато терпеливості, аби відкритися на цей виснажливий процес — вчитися заново і примиритися з дрібними недоліками буденності. Вони бо становлять елементи жалоби. Раніше чи пізніше треба вирішити, чи ти хочеш надалі жити в їхній тіні, чи хочеш почати ткати нові потоки життя — навіть якщо вже не буде так цілісно, як колись, а деякі з початих задумів залишаться незавершеними.

Анґеліка Дайкер, Deon