Анонси видань

«Маленькі чоловіки»

29 Червня 2016, 17:15 2053
маленькі чоловіки

Хлопці

Нет поки міцно спить, а я тим часом розкажу своїм читачам про хлопців, серед яких він невдовзі прокинеться.

Почнемо зі старших. Франц був високим юнаком шістнадцяти років, справжній німець, великий, світловолосий і педантичний, а також дуже домашній, товариський і музикальний. Дядько готував його до коледжу, а тітка до щасливого сімейного життя по тому, виховуючи добрі манери, любов до дітей, повагу до жінок, старих і молодих, і вміння вести господарство. Франц був її правою рукою, спокійний, добрий і терплячий, він любив свою веселу тітку немов маму, якою вона й намагалася для нього бути.

Еміль був зовсім інший, запальний, непосидючий та ініціативний, і все поривався до моря, бо у венах його нуртувала кров вікінгів, а приборкати її було просто неможливо. Дядько пообіцяв, що віддасть Еміля в моряки, коли йому виповниться шістнадцять, і спонукав його вчити навігацію, годував історіями про відомих адміралів та героїв і, коли уроки закінчувались, відпускав на річку, струмок чи став. Його кімната скидалася та військову каюту, бо все в ній було пов’язано з мореплавством, військовою службою і кораблями. Капітан Кід1 був його кумиром, в улюблена розвага – перевдягання на пірата і горлання веселих морських пісеньок. Він танцював лише моряцькі танці, ходив перевальцем і вживав всілякі моряцькі словечка, яких наслухався від дядька. Хлопці кликали Еміля «Комодор» і пишалися його флотом, що білів на ставку та пережив катастрофи, які б налякали будь-якого адмірала, тільки не нашого моряка.

Демі був одним з тих дітей, яких виховали з розумом, любов’ю і турботою, в гармонії душі і тіла. Завдяки природній витонченості, яку може дати тільки домашнє виховання, в нього були прості й приємні манери: його матір виплекала в сина добре серце; його батько опікувався фізичним розвитком хлопця, дбаючи про його силу й здоров’я, дбаючи про його їжу, сон і тренування, тоді як дідусь Марч розвивав маленький розум з обережною мудрістю сучасного Піфагора, не перенапружуючи його довгими, складними уроками і тупим заучуванням, а допомагав йому розкриватися просто й природно, як роса допомагає розцвітати трояндам. Не варто думати, що він був ідеальною дитиною, ні, але його вади були найкращими, які тільки могли би бути; а оскільки його рано навчили себе контролювати, він не потрапив під владу своїх бажань і пристрастей, як то часто буває з бідолашними простими смертними, які потім отримують покарання за те, що піддалися спокусам, перед якими вони беззахисні. Демі був спокійним, приємним, своєрідним хлопцем, серйозним, але водночас життєрадісним; він не вповні усвідомлював, яким був обдарованим і гарним, хоча швидко розпізнавав та цінував обдарованість в інших дітях. Захоплення книжками, багата уява та вроджена натхненність, поряд з переліченими його рисами, непокоїли батьків, і вони намагалися знайти якусь рівновагу, щоб він здобув корисні для суспільства знання, і не перетворився на одного з тих блідих, завчасу розвинених вундеркіндів, які порою тішать свою сім’ю, але з часом починають в’янути, як квіти, бо їх молоді душі зарано розцвіли, коли тіла ще не пустили міцного коріння у здоровий ґрунт світу.

Тож Демі висадили у Пламфілді, і він так гарно пристосувався до тутешнього життя, що Меґ, Джон і дідусь відчували – вони вчинили правильно. Життя серед інших хлопців виявило його практичний бік, підняло дух і вичистило те павутиння, яке він так любив плести у себе в голові. А щоб не залишилося ніяких сумнівів щодо змін, він вразив маму, коли, прийшовши додому, грюкнув дверима, виразно вигукнув: «Хай йому грець!» – і забажав собі високі чоботи, «що риплять, як татові». Але Джон тільки порадів, засміявся з його вибухових заяв, дістав чоботи і сказав задоволено:

– З ним усе гаразд, то нехай порипить. Хочу, щоб мій син був чоловіком, і трохи тимчасової різкості йому не зашкодить. Ми ж можемо його тим часом обтесувати; а щодо навчання, то він схоплює все на льоту. Тому не квапте його.

Дейзі була чарівною та сонячною, в ній розквітала справжня жіночність, вона вже поводилась як матір сімейства, пораючись по дому. Дівчинка мала сім’ю ляльок, яких зразково виховувала, і не обходилася без свого маленького робочого кошика та набору для шиття, яке їй так добре давалося, що Демі час від часу витягав свою носову хустинку, аби похвалитися її акуратними швами, а Крихітка Джозі мала фланелеву нижню спідницю, пошиту Дейзі. Вона любила порпатися в серванті, виставляти на стіл сільнички, розкладати ложки, а ще кожного дня ходила по вітальні зі своєю щіткою, змітаючи пил з меблів. Демі глузливо кликав її «господинькою», але тішився, що вона тримає його речі в порядку, завжди допомагає своїми вмілими рученятами і вчить з ним уроки, бо, зрештою, в навчанні вони йшли нога в ногу, і між ними не було ніякої конкуренції.

Любов між ними була сильна і незмінна; і ніхто не міг сміятися з прив’язаності Демі до Дейзі. Демі героїчно стояв за неї стіною і не розумів, чому інші хлопці соромляться «на пряму» сказати, що люблять своїх сестер. Дейзі обожнювала свого брата-близнюка, думала, що «її брат» найдивовижніший хлопець на світі, і кожного ранку у своєму маленькому халатику тихенько стукала в його двері і по-материнськи промовляла: «Вставай, братику, вже майже час снідати; я принесла тобі чистий комірець».

Роб був енергійним малим, який, здавалося, розкрив таємницю вічного руху, бо ніколи не сидів на місці. На щастя, він не був ані неслухняним, ані надміру хоробрим, тому легко тримався подалі від усіляких халеп, і, як маленький маятник, гойдався між матір’ю та батьком зі жвавим цокотінням, бо Роб також був балакучим.

Тедді був ще замалим, аби відігравати значущу роль в житті Пламфілда, але і в нього була своя ніша, і він прегарно її заповнював. Усім часом потрібно когось попестити, і Крихітка був завжди поруч, відкритий для обіймів і поцілунків. Місіс Джо рідко щось робила без нього під боком, тому у всіх домашніх пирогах залишалися відбитки його пальців, але від цього вони здавалися всім ще кращими, бо менші у Пламфілді були в пошані.

Діку Брауну і Адольфусу, або Доллі, Петтінґілу було по вісім років. Доллі страшенно заїкався, але проблема почала відступати, бо нікому не дозволялося з нього глузувати, а містер Бер намагався його вилікувати, навчаючи говорити повільно. Доллі був хорошим хлопцем, досить простим, нічого особливого, але тут він почав розцвітати, належним чином виконував щоденні справи, також і не без задоволення.

Діковим горем був кривий хребет, але свій тягар він ніс так бадьоро і весело, що Демі якось спитав у властивій йому ексцентричній манері: «А горби роблять людей щасливими? Бо якщо так, то я теж хочу бути горбатим». Дік завжди веселився і старався зі всіх сил не відставати ні в чому від інших хлопців, бо в кволому тілі жив рішучий дух. Коли він тільки приїхав сюди, то був ще дуже вразливим у всьому, що стосувалося його нещастя, але невдовзі навчився не думати про це, що було неважко, оскільки ніхто – після того, як містер Бер покарав одного хлопця за насмішки, – йому про його біду не нагадував.

– Бог не звертає увагу на мій горб; нехай моя спина крива, але ж душа пряма, – говорив тоді зі сльозами Дік до свого кривдника. Бери вхопилися за цю думку і з часом переконали його, що люди також люблять його за його душу й не звертають уваги на тіло, хіба щоб допомогти.

Коли вони бавилися в звіринець, хтось спитав:

– Ти якою твариною будеш, Діку?

– О, я верблюд, хіба не бачиш мого горба? – відповів він, сміючись.

– І справді! Ти, мій дорогий верблюд, що не носить тягарі, а йде поряд зі слоном, провадячи процесію, – сказав Демі, який організовував це дійство.

– Сподіваюся, й інші будуть до нього такими ж добрими, як і наші хлопці, – сказала місіс Джо, задоволена своїм успішним вихованням, коли повз неї інохіддю проскакав Дік, що мав вигляд дуже щасливого, але слабкого верблюда, поряд із важким Стафі, який був зразковим слоном.

Джек Форд був проникливим, навіть хитрим; його відправили до школи, бо вона була дешева. Багато хто вважав би його розумним, але містеру Беру здавалося, що «розумний» не зовсім те слово, і думав, що його недитяча поведінка і любов до грошей були не меншою вадою, ніж заїкання Доллі чи горб Діка.

Нед Баркер нічим не відрізнявся від будь-якого іншого чотирнадцятирічного хлопця, постійний рух, ґулі і синці. Вся сім’я насправді кликала його «Незграбою», і готова була до того, що він будь-якої миті спіткнеться об стілець, вріжеться в стіл чи переверне якісь дрібніші предмети на своєму шляху. Він багато хвалився про те, що може зробити, але рідко щось робив, аби це довести, не був відважним і трохи любив вигадувати різні історії. Він мав деяку схильність дражнити менших, лестити більшим і, будучи цілком непоганим хлопцем, міг так само збитися з пуття.

Джорджа Коула, Стафі, зіпсувала його надміру поблажлива матір, яка фарширувала сина всілякими ласощами, поки того не починало нудити, а потім казала, що він надто делікатний для навчання, тож у віці дванадцяти років був блідим пухким хлопцем, тупуватим, вередливим і лінивим. Друг сім’ї переконав її підправити Джорджа в Пламфілд, і там він нарешті прийшов до тями, бо солодощі тут рідко дозволялися, треба було багато займатися фізичними вправами, а навчальний процес був таким приємним, що невдовзі вдалося до нього помалу Стафі принадити, навіть його розхвильована матір була вражена прогресом, а Стафі зумів її переконати, що є щось такого особливого у пламфілдському повітрі.

Таких, як Біллі Ворд, шотландці називають «невинними», бо у свої тринадцять років він поводився як шестирічна дитина. Він змалку був незвичайно розумним, і батько занадто його підганяв, даючи складні уроки, тримаючи його за книжками по шість годин на день і чекаючи, що він поглинатиме знання, як губка. Батько напихав сирна знаннями, як свиню на заріз їжею. Він думав, що виконує свій обов’язок, але мало не добив хлопчину, і коли той одужав після гарячки, перевиснажений мозок дався взнаки, і Біллі скидався на витерту начисто дошку.

Це стало жахливим уроком для його амбітного батька; він не міг дивитися, як його дитина, що подавала великі надії, перетворилася на кволого ідіота, і відправив сина у Пламфілд, не надто сподіваючись, що йому тут зможуть допомогти, але впевнений, що хоча б гарно до нього ставитимуться. Біллі виявився досить слухняним і нікому не завдавав жодної шкоди, тож сумно було бачити, як важко він намагався вчитися, наче намацуючи втрачені знання, які так дорого йому коштували.

День за днем він зосереджено вивчав абетку, гордо вимовляв А і Б, і думав, що вже знає літери, але вони просто вивітрювалися йому з голови, і весь процес починався заново. Містер Бер демонстрував неймовірне терпіння із ним і продовжував навчати, не зважаючи на очевидну безнадійність завдання; він не садив його за книжки, натомість делікатно намагався розвіяти імлу потемнілого розуму і повернути йому досить розсудливості, щоби хлопець не став тягарем і ходячим горем.

Місіс Бер зміцнювала його здоров’я всіма способами, які тільки могла вигадати, а всі хлопці жаліли його і добре ставилися до нього. Йому не подобалися їхні активні ігри, зате він годинами міг сидіти і спостерігати за голубами чи викопувати ямки для рослин, аж поки навіть такий ревний садівник як Тедді не був задоволений, чи ходити крок у крок за Сайлесом, чоловіком, який працював у школі, і спостерігати за його роботою, бо щирий Сай був добрим до нього, і хоча Біллі забував літери, зате він пам’ятав дружні обличчя.

Томмі Беґз був найбільшим шибеником, якого тільки бачила земля. І хай скільки він робив збитків, через його доброзичливість йому пробачали всі витівки; він був такий розсіяний, що слова просто пролітали йому повз вуха, але так розкаювався у кожному проступку, що неможливо було зберігати холодний розум, коли він давав вражаючі клятви виправитися, чи починав сам пропонувати способи, якими його можна було покарати. Містер і місіс Бер жили в стані готовності до будь-якого лиха від Томмі: від скручення собі в’язів до висадження будинку в повітря. У няні навіть була спеціальна шухляда, в якій вона тримала бинти, пластирі і мазі для Томмі, бо його завжди приносили напівживого, але ніщо його не вбивало, і після кожного падіння він піднімався з подвійною енергією.

У перший же день у школі він відтяв собі пучку пальця косаркою, а далі протягом тижня впав з даху сараю, його переслідувала знавісніла курка, бо він розглядав її курчат, і врешті кухарка Ейзі з насолодою накрутила йому вуха, заставши його, коли він знімав пінку з вершків, заїдаючи половиною вкраденого пирога. Але Томмі було не залякати жодними невдачами чи аваріями, цей невгамовний юнак продовжував забавлятися усіма можливими витівками, так що ніхто не міг почуватися в безпеці. Якщо він не вивчив уроків, завжди мав напохваті чудні виправдання, а оскільки він був досить розумним і здібним, і відповіді, якщо їх не знав, вигадував на ходу, то з навчанням у нього проблем не було. Але поза уроками, святі боги і небеса! Чого Томмі тільки не витворяв!

Він прив’язав товсту Асю її ж мотузкою для білизни до стовпа, так що вона мусила пектися на сонці цілих півгодини. Він вкинув розпечену монету за комір Мері-Ен, і коли ця красива служниця, подаючи на стіл, перекинула миску зі супом, після чого негайно вибігла з кімната (а тоді на вечері в них були гості), – всі подумали, що вона збожеволіла. Він закріпив відро з водою на дереві, прив’язавши до нього стрічку, і коли Дейзі спробувала її стягнути, то отримала несподіваний душ, який зіпсував її чисту сукню і зранив дитячі почуття. Він підкинув білу гальку в цукерничку, коли його бабуся прийшла до них на чай, і бідна жінка не могла зрозуміти, чому цукор не розчиняється у неї в чашці, але виховання не дозволяло їй про це спитати. Він пустив між хлопцями нюхальний тютюн у церкві, від якого ті почали чхати і їм довелося вибігти надвір. Він відкидав сніг взимку і робив стежки, які потім заливав водою, щоби хтось послизнувся. Він доводив до божевілля бідного Сайлеса, вивішуючи його черевики на видноті, а в нього були величезні стопи, яких він соромився. Він переконав довірливого Доллі прив’язати нитку до зуба, який хитався, і залишити її на ніч звисати з рота, аби вночі Томмі міг за неї потягнути і вирвати зуба так, щоб Доллі нічого не відчув. Але зуб не піддався з першої спроби, і бідолашний Доллі прокинувся у страшних муках, після чого втратив довіру до Томмі.

Остання його витівка – хліб, намочений у ромі, який він дав курям, від чого їх розвезло, що шокувало всю домашню птицю, бо поважні старі кури ходили, хитаючись, клювали й кудкудакали, як п’яні; всі домашні сміялися з них, як з клоунів, поки Дейзі не змилостивилась і не закрила їх у курнику, щоб вони проспалися і протверезіли.

Отаких дванадцять хлопців жило разом, так щасливо, як тільки це було можливо, вчилися і розважалися, працювали і сварилися, боролися зі своїми вадами і розвивали чесноти на старий добрий лад. В інших школах хлопці, напевно, більше вчилися з книжок, але менше набиралися тої мудрості, яка мала б зробити з них добрих чоловіків. Латина, грека і математика – це, звісно, добре, але, на думку професора Бера, самопізнання, самостійність і самоконтроль були важливішими, і він старався навчати їх ретельно й обережно.

Люди інколи скептично хитали головою на його ідеї, хоча й визнавали, що учні зростали і в манерах, і в моралі. Втім, як сказала Нетові місіс Джо, «то була дивна школа».

Уривок узято з книжки «Маленькі чоловіки»

Маленькі чоловіки

Видавництво: Свічадо.

Автор: Луїза Мей Олкот.

Рік видання: 2016.

Формат: 130×200.

Палітурка: тверда.

Кількість сторінок: 320

Ціна: 69,90.

Новий роман Луїзи Мей Олкот «Маленькі чоловіки є продовженням роману «Маленькі жінки», що вже вийшов друком раніше у видавництві «Свічадо». Джо, разом з чоловіком та не без допомоги родини, здійснює свою мрію – закладає школу для хлопчиків, яка стає немов великою сім’єю. Щира батьківська любов та турбота, а також педагогічний хист подружжя Берів допомагає їхнім вихованцям плекати свої чесноти та розвивати Богом дані таланти й водночас позбуватися поганих звичок та нахилів. А особливого шарму цьому галасливому товариству надає присутність у школі двох дівчаток…

Ця книжка про звичайних хлопчаків, яким притаманна велика шляхетність серця, добро та любов. А також про різні життєві ситуації всіх мешканців цієї школи. З ними трапляються часом кумедні, цікаві та непередбачувані ситуації. Читаючи, можна натрапити на зворушливі, місцями сумні, а іноді з гумором історії про справжні та щирі людські стосунки. Та завдяки щирій любові, дружбі та взаємопідтримці вони долають численні труднощі та невдачі, відкидаючи все оманливе та фальшиве та віднаходячи те, що має непроминаючу цінність. Це роман про благородство, відданість і справжню любов, про дружбу та щирість, про дитячу віру та інколи наївність і про те, як добре бути дитиною…:)

Книжка ідеально підійде для юнаків та юнок, проте її може читати як малий, так і дорослий, відкриваючи для себе щоразу щось нове. Придбайте книжку своїм дітям та разом з ними насолодіться добрим та якісним сімейним чтивом.

Де придбати:

1. Скориставшись послугою «Книга-поштою»: а/с 808,м. Львів, 79008;
2. За допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com;
3. На сайті Свічадо.
4. За телефоном (032)235-73-16;
5. У крамницях «Свічадо»: м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа». Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: