Я народився в родині атеїстів. Моє перше питання до батька «чому немає Бога?» було продиктовано певним внутрішнім досвідом років у десять (про який не буду тут писати наразі) зустрілось з відповіддю, яка мене не дуже задовольнила: мовляв, космонавти літали в космос і там нікого немає. Вже тоді, коли мені було десь 8-10 років, я розумів чи то відчував, чи навіть в мені було переконання, що так, побачити Бога неможливо, а поза тим Він є присутній всюди, не тільки в космосі. Лише в семінарії я міг окреслити це в певні поняття і слова богословських визначень.
Що це означає народитися в атеїстичній родині? Якщо немає Бога над батьками, вони відчувають повне право стати богами для своїх дітей і вимагати собі такого поклоніння, яке належиться тільки богові. Це стосується почуттів, думок, всього, навіть внутрішнього життя дитини… На жаль, я це досвідчив на собі. Я люблю своїх батьків, проте помилок у вихованні це не скасовує. Зараз в середовищі людей, які виховані в християнських родинах з християнськими традиціями, я почуваюся трохи як «свій серед чужих, чужий серед своїх»: традиційність, зовнішність для мене мало що означають, важливіше те, в Кого я вірю, мій стосунок до цього. І мене занадто втомлює, коли будь-хто починає ставити акцент на зовнішніх проявах, хоча я не виключаю обрядовість, вона для мене є лише інструментом, а не метою. Проте я стаю одним цілим з усіма тими віруючими, які згинають коліна в молитві перед Всемогутнім, коли і сам те саме роблю.
Спостерігаю за тим як секулярний світ дивиться на Церкву, точніше на її ієрархів. Дивує мене правдивість деяких атеїстів, як наприклад Невзоров у Росії, які з точки зору просто людської порядності звертають увагу на те, що не мають права слуги Божі жити в такій розкоші. Але це не перше питання для них, перше питання – це порядність в мисленні, не можна підміняти науку справами віри (зрештою правдива віра не протирічить правдивій науці). І дивує мене, як насправді викривлюють правду ієрархи РПЦ, виправдовуючи свої неосвіченість святинею, чого не повинні робити.
Я не виправдовую атеїзму, але самі того не знаючи атеїсти часто сповідують християнські принципи і цінності, і виступають проти лицемірності.
Віра є даром, благодаттю, ми на цю благодать можемо відповісти чи її відкинути. І все. І немає моєї заслуги в тому, що в 8-10 років, я отримав цей дар, просто Бог прихилився наді мною і все: жодної моєї заслуги, жодної моєї винятковості, Він винятковий в своїй любові, я ж найбільша посередність з усіх посередностей.
Деякі віруючі хотіли б бачити всіх атеїстів у пеклі. Це було б занадто просто та й занадто сумно. Я теж загадую слова св. Фаустини Ковальської: «в пеклі найбільше тих людей, які не вірили в його існування». Ми можемо підтягувати це спостереження св. Фаустини до атеїстів, як це зрештою дуже часто і роблять деякі духовні, проте там немає і слова про атеїстів, але ось що там є: вірити в пекло – це вірити, що існує відповідальність за кожний наш вчинок, за кожне наше зло, яке ми зробили; вірити в існування пекла, це не миритися з тим злом, що ми комусь вчинили, і саме тому також прагнути поєднатися з Богом у сповіді (не для того, щоб було легше на душі). Бо насправді мене нудить від тих людей, які говорять, що вони в душі люблять Бога, і що відчувають Його, і що не треба думати про свої гріхи, тобто, забудьте про відповідальність. Забути про відповідальність – це і є не вірити в пекло.
І деколи атеїсти більше пам’ятають про відповідальність, ніж віруючі духовні.
Мене не покидає відчуття, що не всі атеїсти будуть в пеклі і не всі християни в небі.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
