Яцек Салій: 3 заповідь. Пам’ятай день святий святкувати

Кожна з десяти заповідей є знаком Завіту, до якого запрошує нас Бог. Але в Третій заповіді цю рису Божих заповідей видно найкраще.

Бо моральні засади, виражені в заповідях другої таблиці, пізнає (принаймні, здебільшого) вже наш природний розум — чому з ними легко погоджуються також люди невіруючі. Своєю чергою, зміст перших двох заповідей зрозумілий принаймні для тих людей, хто, хоча їм і не дано було пізнати Боже Об’явлення, однак завдяки тому, що уважно вдивлялися в Його творіння, дійшли до істини, що Бог є Єдиний.

Із цього боку заповідь «Пам’ятай день святий святкувати» викликає в мене особисто асоціації з хрещенням немовлят. Відомо, що до хрещення доросла людина доходить тому, що Бог перший полюбив її, невтомно шукав і врешті притягнув до себе. Але тут теж видно й те, що це вона шукала Бога й врешті-решт знайшла Його. За випадку ж хрещення немовляти ясно бачимо, що ця мала людинка опинилася в просторі Христової благодаті просто тому, що Христос перший її полюбив. Приблизно так само у випадку Третьої заповіді видно, що вона є даром Завіту (але вочевидь кожна інша заповідь також є, й то не меншою мірою, чудовим даром Завіту).

Оскільки Третя заповідь є винятковою, то на її прикладі особливо ясно бачимо, як Синайський Завіт сповнився у Христі. У Старому Завіті ця заповідь була, звісно, знаком Завіту, складеного на горі Синай, і стосувалася святкування шабату: «Тільки суботи Мої будете пильнувати, бо це знак поміж Мною та поміж вами для ваших поколінь, щоб ви познали, що Я — Господь, що освячує вас!» (Вих 31, 13; пор. Єз 20, 12). Тому й святкували суботу як особливу пам’ятку визволення з єгипетської неволі — центральної в Старому Завіті спасенної події: «І будеш пам’ятати, що був ти рабом в єгипетському краї, і вивів тебе Господь, Бог твій, звідти сильною рукою та витягненим раменом, тому наказав тобі Господь, Бог твій, святкувати суботній день» (Втор 5, 15).

Для ізраїльтян субота була, окрім того, днем подяки за створення: «Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його» (Вих 20, 11). Отож християнин, коли читає в Старому Завіті про Синайський Завіт чи про визволення з єгипетської неволі, автоматично бачить у цих святих подіях провіщення того, що мало сповнитися у Христі. Завіт із гори Синай провіщає Завіт Новий та Вічний, що його Бог уклав із нами на горі Голгофі. Там, на Голгофі, Господь Ісус визволив нас із неволі незрівнянно більш нищівної, ніж неволя єгипетська, а саме з неволі гріха та диявола.

Навіть коли читаємо про сотворення світу, пригадуємо, що в Христі ми маємо стати «новим створінням» (2 Кор 5, 17; Кол 3, 9; Еф 4, 24). Бог бо постановив «усе об’єднати що на небі, і що на землі» (Еф 1, 10). «За Його обітницею ми дожидаємо неба нового й нової землі, що правда на них пробуває» (2 Пт 3, 13; пор. Одкр 21, 1‑5). Отож субота в усіх трьох своїх значеннях однозначно вела до Євангелія (подібно як ріка, що тече до моря, знаходить у ньому свою кінцеву мету). Вона мала свій великий релігійний сенс, доки чекали на Месію, який повинен був принести Новий Завіт, відкупити з гріхів та розпочати відновлення створіння. Коли ж прийшов Той, на якого вказувала субота, — вона, виконавши своє завдання, так само, як і шерег інших інституцій та норм Старого Завіту, звільнила місце для Христа.

«Тож хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, — бо це тінь майбутнього, а тіло — Христове» (Кол 2, 16-17). Апостол Павло висловив тут суть християнського ставлення до тих старозавітних норм, серцем яких було вказування на Христа.

Перш ніж почнемо говорити про знак, що ним Бог постановив освятити Новий Завіт, добре було би придивитися, як Євангеліє показує розпад інституції суботи й народження з неї того, чого вона була тінню та передвісткою. Це головна тема текстів, у яких ідеться про суперечки Ісуса щодо святкування суботи.

Відкриймо п’ятий розділ Євангелія від святого Йоана. Ісус зцілює чоловіка, який довгі роки нездужав. Попри те, що власне є субота, каже до нього: «Візьми ложе своє — та й ходи!» (Йн 5, 8). А проте Старий Завіт категорично забороняв носити тягарі в суботу (Єр 17, 19-27; Неєм 13, 15-19). Таким чином висловлювали шану Творцеві: «Поблагословив Бог день сьомий, і його освятив, бо в нім відпочив Він від усієї праці своєї, яку, чинячи, Бог був створив» (Бут 2, 3).

Критикований за таку поведінку, Ісус вимовляє дивовижні слова: «Отець Мій працює аж досі, — працюю і Я» (Йн 5, 17). Коротше кажучи, Ісус доповнює переказ опису створення з Книги Буття й стверджує, що, по суті, процес створення все ще триває. Сказав ці слова в зв’язку зі зціленням, тому що саме такий сенс має Його пришестя до нас: Він, який створив світ, прийшов зцілити те, що захворіло внаслідок гріха. Тепер уже йдеться не про те, щоб не носити тягарів у день суботній. Тепер головну релігійну увагу потрібно зосередити на скиданні з себе тягаря гріхів. Тим‑то Ісус і говорить зціленному: «Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!» (Йн 5, 14).

Значення цієї сцени її дійові особи вже зрозуміли точно: «І тому то юдеї ще більш намагалися вбити Його, що не тільки суботу порушував Він, але й Бога Отцем своїм звав, тим роблячись Богові рівним» (Йн 5, 18). Його вороги не зрозуміли тоді тільки того, що Він насправді є Божий Син і через те Владика шабату.

Тому вони й не зрозуміли події, в якій брали участь; не зрозуміли, що Ісус таким чином оголошував прихід цінностей месіанських, що їх субота тільки заповідала, а саме: що визволення від гріхів та нове створіння стають реальністю, а Творцем того й другого є Він сам.

Не менш сенсаційною є сцена, пов’язана зі зриванням колосся в суботу. Починається вона проголошенням Ісуса, що то Він сам — наш справжній Шабат, тобто наш істинний День Суботній: «Прийдіть до Мене, усі стомлені й обтяжені, — і Я вас заспокою (…) і знайдете спокій душам своїм» (Мт 11, 28‑29).

Коли ж Йому закидають, що дозволяє своїм учням зривати колосся в суботу, Він зовсім не говорить, що прийшов скасувати норми, які стосуються суботи. Він прийшов не скасувати суботу, а виконати її: «Або ви не читали в Законі, що в суботу священики порушують суботу у храмі, — і невинні вони? А Я вам кажу, що тут Більший, як храм!» (Мт 12, 5‑6). Значення цих слів є більш-менш таке: адже не запалюють свічки при електричному світлі, а тим більше не треба її запалювати, коли засвітило Сонце!

Як же тоді погодити ці слова Ісуса зі старозавітним твердженням, що субота «є знак поміж Мною та поміж вами для ваших поколінь» (Вих 31, 13)? Це питання належить поширювати також на інші старозавітні інституції, що реалізувались у Христі. Те ж саме говорив Старий Завіт про обрізання: «І буде Мій заповіт на вашім тілі заповітом вічним» (Бут 17, 13). Те ж саме говорив про Єрусалимський храм: «Бо вибрав Сіона Господь, уподобав його на оселю Собі: То місце Мого відпочинку на вічні віки» (Пс 132, 13-14). Чи ж це мало б означати, що Боже слово ненадійне і могло помилитися?

Якраз навпаки: Бог виконав свої обітниці, й то перевершуючи усі сподівання. Адже тілесне обрізання було тільки тінню того обрізання, яке ми отримуємо в Христі, обрізання того, що в нас є грішне: «Ви в Ньому були й обрізані нерукотворним обрізанням, скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні» (Кол 2, 11; пор. Рим 2, 29; Флп 3, 3). Так само і з Єрусалимським храмом. Його, щоправда, було зруйновано; але він був тільки тінню й передвістям того Храму, що його будує Христос, і якого «сили адові не переможуть» (Мт 16, 18; пор. Еф 2, 19-22; Одкр 21, 14).

Так само й субота. Ми вже цитували слова Христа, що Він сам є нашим Днем Суботнім (Мт 11, 28). А остаточно й цілковито будемо наповнені цим Відпочинком (євр. слово «шаббат» у перекладі означає «відпочинок»), що йому ім’я Ісус Христос, тільки у вічному житті: «Отож, людові Божому залишається суботство, спочинок. Хто бо ввійшов був у Його відпочинок, то й той відпочив від учинків своїх, як і Бог від своїх. Отож, попильнуймо ввійти до того відпочинку, щоб ніхто не потрапив у непослух за прикладом тим» (Євр 4, 9‑11).

Тож старозавітна субота звільнила місце для Того, що Він є Відпочинком усіх втомлених та обтяжених. Цей Відпочинок тепер огортає нас тільки тією мірою, якою ми вже звільнилися від наших гріхів і стали новим створінням. Але настане день, коли Він огорне нас без решти. Чи ж Бог помилився, коли обіцяв, що це «є знак поміж Мною та поміж вами для ваших поколінь»?

Опісля цього довгого вступу знаємо вже майже все про християнський святий день: старозавітна субота передвіщає Христа, а ми християнського святого дня радіємо з присутності Христа й більше, ніж у інші дні тижня, черпаємо з дарів, якими Він обдаровує нас.

Чому святкуємо його в неділю? Питання! Адже не був випадком чи незначною подробицею той факт, що Христос воскрес не в суботу, а саме в перший день по суботі, в неділю. Через п’ятдесят днів після Воскресіння, також у неділю, Святий Дух зійшов на апостолів, даючи початок видимому існуванню Церкви. Є в цьому великий Божий задум. Воскресіння Христа було переможним повідомленням про те, що на Голгофі складено Новий і Вічний Завіт, скріплений кров’ю Божого Сина, яка очищує з гріхів. Так само як у перший день сотворіння Бог учинив небо і землю та відокремив світло від темряви, так день Воскресіння Христа є початком нового створіння. Ми вже тепер стаємо новим створінням: мірою того, як огортає нас світло Христа й скидаємо із себе темряву гріха.

Отож кожна неділя нагадує нам про те, що Великоднього Ранку розпочався День, який ніколи не скінчиться. Про цей день пророкував Ісая: «За часу вподобання Я відповів тобі, в день спасіння тобі допоміг» (Іс 49, 8). Настанням цього дня тішився апостол Павло: «Ось тепер час сприятливий ось тепер день спасіння» (2 Кор 6, 2). Тому переважним настроєм істинно християнського життя є почуття перебування у світлі: «Я Світло для світу, — говорив про себе Христос. — Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя» (Йн 8, 12).

Тому для християнина заповідь: «Пам’ятай день святий святкувати» має також своє загальне значення, а не лише конкретне, що стосується святкування неділі. В загальному значенні вона зводиться до заклику: «Господа Христа святіть у ваших серцях!» (1 Пт 3, 15). Цей заклик можна сформулювати практичніше: «Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімося у зброю світла» (Рим 13, 12).

Особливо у перших століттях християнства було поширене переконання, що усе наше життя повинно бути святим днем. Носити в собі Христа, бути вільним від гріха й своїм життям славити Бога — адже в цьому полягає для християнина святкування. Тому перші християни любили з гордістю говорити про себе: «Ми ціле життя святкуємо!» Це також знайшло своє відображення в християнських назвах днів тижня. Неділя називалася «днем Господнім», а решта днів — «друге свято», «третє свято» й так аж до «шостого свята». Ці назви до сьогодні збереглися у церковні латині.

Отож, варто, може, це загальне значення Третьої заповіді — настільки суттєве! — також включити до нашого іспиту сумління.

У конкретному значенні Третя заповідь говорить християнам про святкування неділі, дня, в якому воскрес Христос. Саме з огляду на світло Воскресіння, що опромінює неділю, вона є для Божого люду особливо відповідним днем для святкування свого завіту з Богом, звільнення від гріхів та початку нового створіння. Але так вже сталося в наших стосунках із Господом Богом: те, що видається нам нав’язаним Богом обов’язком, насправді виявляється чудовим Божим даром. Так само з неділею. Сказано: «Пам’ятай день святий святкувати!», а насправді йдеться про те, що це Бог хоче нас в цей день особливо освятити.

Погляньмо уважно на найважливіший знак Нового й Вічного Завіту, який щонеділі перебуває в центрі Божого люду, громадячи його довкола себе в різних місцях по всьому світі. Йдеться, звичайно ж, про Євхаристію. В ній стає реально присутньою Жертва, що її Божий Син приніс на хресті, це Жертва, в якій здійснився Новий і Вічний Завіт.

Той, хто в недільній Службі Божій бачить передусім обов’язок, той не помічає в ній Дару вічного життя… Вибачте, але я вже навіть не маю сили закінчити це речення.

Ось друге фундаментальне питання, за допомогою якого ми повинні перевіряти нашу вірність Третій заповіді: «Чи є найважливішою справою в моєму святкуванні неділі прихід Того, хто освячує?» До складу цього питання входить моє ставлення до Святого Причастя. Чи я взагалі намагаюся усвідомити собі, яким великим Божим даром є для нас Таїнство Євхаристії? Бо якщо так, то я з певністю частіше почну приймати Святе Причастя; у тому разі, якщо це вже є моїм звичаєм, з певністю робитиму все для того, щоб ця подія не була відірвана від моїх повсякденних занять.

Тому що ми або віримо в Христа, або ні. Якщо так, то мусимо серйозно поставитися до Його вчення, що радше є однозначним: «Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, — і того воскрешу Я останнього дня. Бо тіло Моє — то правдива пожива, Моя ж кров — то правдиве пиття. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той в мені перебуває, а Я в ньому. Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною. То є хліб, що з неба зійшов. Не як ваші отці їли манну й померли, — хто цей хліб споживає, той жити буде повік!» (Йн 6, 53‑58).

Святкування має також свої психічні та соціальні аспекти. В потребі святкування знаходить свій вираз вищість людини над тим, що земне. Людина не є машиною, ритм життя якої могли би по черзі визначати праця й регенерація сил. Сенс мого життя завжди буде вищим від сенсу моєї праці, якою б змістовною вона б не була. Те, що людина не повністю замкнена у сфері тимчасовості, варто розглянути на найпростіших прикладах. Візьмімо наше ставлення до рідних. Я люблю моїх дітей, мою дружину або чоловіка. Любов до дитини знаходить свій вираз у турботі про її різноманітні потреби; любов до дружини чи чоловіка полягає у спільному будуванні нашого дому, в прагненні того, що радше на мене, а не на дружину, припадав більший тягар спільних обов’язків. Але любов як до дитини, так і до дружини, вимагає чогось більшого. Вимагає такої форми безкорисливості, яка збоку може видаватися марнотратством. Добре впливає на здоров’я родинної любові вміння спільно «марнувати» якийсь час — може й недаремно, але без користі. «Цей час я призначаю не на те, щоб зробити для тебе щось корисне, а призначаю його просто для тебе», — така постава є одним із найпереконливіших доказів любові, — звісно, за умови, що я не нехтую своїми щоденними обов’язками щодо коханої людини. Любов любить також «марнувати» для коханої особи якісь матеріальні або інші вимірні цінності. В Євангелії читаємо, що колись «змарнування» дорогоцінного мирра обурило Юду, але це тільки тому, що він вже тоді повністю замкнувся у рамках цього світу.

Святкування є демонстрацією того, що людину не повністю поглинули її повсякденні потреби та обов’язки. «Цей час я присвячую тобі й моїм безкорисливим контактам з іншими; адже я є чимсь більшим, ніж можна було б припускати на підставі тих функцій, які я виконую». Повне святкування буває тоді, коли на такій позиції перебуває ціле суспільство.

Потреба святкування, однак, може мати нищівні прояви. Так буває тоді, коли моральні обов’язки, що їх певна людина у щоденному житті виконує бездоганно, сприймаються нею як важка праця. Тим‑то святкування полягає, зокрема, у демонстрації власної свободи, чоловік чи дружина знімають під час відпустки обручки, а люди, в щоденному житті розсудливі й тверезі, напиваються й бешкетують саме у святковий день. Окрім конкретного зла, яке вони тоді чинять, стає очевидним їхнє фундаментально неправильне ставлення до моральних обов’язків. Якщо це діється під час релігійного свята, такий гріх є неначе подвійним.

Святкування неділі та інших релігійних свят, хоча й базується на природній потребі святкування, своєю природою має бути святкуванням для Бога. Протягом шести днів тижня я також молюся, можу навіть молитися своєю працею, якщо намагаюся виконувати її «перед лицем Бога». Але неділя дається мені для того, щоб я провів трохи часу з Господом Богом безкорисливо: передусім, щоб я пішов на Службу Божу; але варто теж знайти в неділю час на читання релігійних книжок, на роздумування про справи віри, на розмову про ці справи з рідними.

Канонічне право чітко говорить, що неділю ми повинні освячувати не тільки участю в Службі Божій, а також і релігійним святкуванням. Канон 1247, що стосується цієї теми, не формулює, однак, точних, а тим більше дріб’язкових норм. Тільки наказує, повністю довіряючи нашій християнській зрілості, в неділю та свята, окрім участі в Службі Божій, «утримуватися від виконання тих робіт і занять, які перешкоджають вшановувати Бога та переживати притаманну Господньому Дню радість», а також «користуватися належним духовним і фізичним відпочинком».

Опрацював о. Павло Куницький ОР

За матеріалами: propovidnyk.com.ua