Йому п’ятнадцять років і він важить п’ятнадцять кілограмів. Це великий успіх. Тому що ще недавно він помирав від голоду.
Візок м’який і, мабуть, комфортний. Андрій сидить у ньому глибоко, зі скрученими ногами. Як птах у гнізді. «Як пташеня, що не може літати. У нього ноги, як у лелеки. Худі, довгі, з довгими ступнями», — медсестра Кароліна, яка сьогодні доглядає за Андрієм, схиляється над хлопцем. І білим рушником витирає йому рота. Вони далі знайомляться: хлопець і опікунка. Андрій перебуває у стаціонарі дитячого госпісу Фонду Гая в Лодзі третій день. Його привезли з українського дитячого будинку, де він щосили намагався не померти.
Сиротинець
Урсула Пачесняк — лікар, що працює в неонатології лікарні Матері Польки в Лодзі. Крім того, вона волонтерка Фонду «Світанок життя». Організація опікується дітьми, що страждають від прокази в далекій Індії. І дітьми, які страждають від злиднів та інвалідності у близькій Україні — з Андрієм вона познайомилася три роки тому. Вона поїхала в Україну до двоюрідної сестри, яка працює волонтером у дитячому будинку в Залуччі. Сильне враження: 130 дітей із серйозними каліцтвами живуть в умовах — як для України — мабуть, непоганих. Але для поляків — шокуючих. Діти отримують скромну їжу, деякі ліки і дах над головою. Для України є нормою, що діти‑інваліди потрапляють до таких закладів.
У Залуччі (порівняно з іншими сиротинцями) все виглядає не так уже й трагічно. Проте бракує турботливого, лагідного ставлення до дітей. Бракує реабілітації, хорошого медичного обслуговування. Діти з різними захворюваннями, каліцтвами, іноді повністю без контакту зі світом, сприймаються там як баласт. Вони ніби просто чекають, щоби піти, залишені напризволяще.
Серед них був і Андрій. «Йому тоді було 13 років, важив 13 кг. Нам сказали, що рік тому він ще рухався, спілкувався зі світом. Однак день у день його стан погіршувався. І він худ, бо постійно блював. Майже в той самий час до Залуччя приїхала Малгожата Столярська, лікар відділенні дитячої онкології Фонду Гая в дитячому хоспісі. «Будинок у Залуччі — один з 70‑ти подібних в Україні… Ще кілька років тому, поки про нього не стала дбати римо‑католицька парафія Заболотова, дітей ніхто не хотів навіть гідно поховати. Ховали крихітні тіла під парканом кладовища. Без хреста, без молитви і поминання. Священики це змінили. Вони також зацікавили дитячим будинком фонд із Нідерландів, який розпочав необхідний ремонт і вніс долю цивілізації у ставленні до дітей. Потім дитячий будинок стали відвідувати польські волонтери, зокрема студенти‑медики, місійна група церкви св. Терези з Лодзі.
Теоретично, дітьми займається український лікар. На практиці, коли д‑р Столярська приїхала на місце, то побачила занедбаних, не обстежених дітей, яких поляки почали діагностувати. «Андрій справив тоді на нас найсильніше враження. У мене перед очима стоїть картина, як він сидить у дитячому ліжку зі зв’язаними підгузком руками і киває головою на обидва боки. Його руки були зв’язані, тому що він засовував пальці до рота, що викликало блювання.
А від блювоти він був ще й голодний. І дедалі більше худ. Не дивно, що перші основні аналізи крові показали результат: анемія. Ліки наосліп, харчові добавки. Вплив на український персонал, щоби звернули на дитину більше уваги. За деякий час здалося, що стан Андрія стабілізується, поліпшується. Проте візит поляків до дитячого будинку навесні не залишив жодних сумнівів: або Андрій буде обстежений професійно і лікування здійснюватиметься негайно, або помре. Тому що, насправді, він повільно вмирав. Проте в Україні ніхто не хотів його діагностувати.
Волонтери з обох фондів — Гая та «Світанок життя» — об’єднали свої зусилля і ухвалили рішення: забираємо Андрія до Польщі! І якомога швидше «“Швидше” тривало півроку, тому що потрібно було подолати багато бюрократичних перешкод, отримати документи, дозвіл від матері Андрія (вона також хвора, не займається ним вже 11 років), яка формально є його опікункою», — розповідає д‑р Столярська. Урсула Пачесняк розповідає, що транспортування хлопця до Польщі було поділене на дві частини: до кордону і від кордону. До кордону його привезли українські добровольці. Від кордону до Лодзі — польські, зокрема й пані Урсула.
Обід для Андрія
У Польщі постійно голодний і дуже худий Андрій і надалі блював. Він потрапив у педіатричне відділення, де його обстежили. І нічого тривожного не виявили. Страхи та підозри, що він тяжко хворий соматично, не були підтверджені. То звідки ж ця блювота? Лікарі ввели Андрієві зонд безпосередньо в шлунок, щоби підгодовувати його висококалорійними сумішами. І щоби він просто… ожив. Але також, із дня на день, до того часу замкнений без спілкування, Андрій почав змінюватися. Бо коли волонтери, медичні сестри та лікарі присвячували йому час і увагу — дитина почала відкриватися. Так само, як відкривалися більш широко й уважно його блакитні очі. І з’ясувалося, що це страшна сирітська хвороба, відсутність інтересу та часточки тепла стали драматичною причиною і хронічної блювоти, і постійного переляку, й замкненості. Бо вже за кілька днів у Польщі Андрій став спостерігати, артикулювати, щось показувати, цікавитися кольоровими іграшками. І — що для тендітного тіла важливо — набагато менше хворіти. Годування безпосередньо в шлунок також дало ефект: від прибуття до Польщі, або менш ніж за місяць, Андрій набрав два кілограми. Два кілограми життя.
Андрій у Фонді Гая
Після перебування в лікарні Андрій оселився у стаціонарному госпісі Фонду Гая. Спочатку боявся, стогнав і плакав. Однак коли няня обіймала його і брала на руки, швидко затихав. «Тепер, через кілька днів, навіть якось по‑своєму співає. Він любить музику, коли чує радіо, задоволений. Коли ми вимикаємо радіо — сам щось наспівує, — розповідає медсестра Кароліна, качаючи Андрія в інвалідному візку. Тому що качання — ніжне й ритмічне — Андрій теж любить.
Андрій також любить пестити і гладити коротке волосся. Тоді він слідкує за опікуном очима, усміхається. Як давно він не всміхався нікому! «Насправді не відомо, наскільки він уражений хворобою. І чи ураження його мозку аж таке сильне, чи, можливо, дитина просто вкрай запущена, — каже медсестра. — Андрій не має контрактури, безумовних рефлексів, сам сидить на ліжку, подає худу, як прутик, ручку. На якомусь етапі життя він був дуже занедбаний».
Проте ця цікавість і шум навколо його тендітної особи трохи втомили Андрія. Він почав злегка стогнати, тихо і без сліз плакати. Крапельниця з обідом, прозорим, як вода, але високоенергетична, як життя, крапає калорійним ритмом. А Андрій і далі стогне. Медсестра обережно виймає його з візка. Бере його на руки. Андрій довірливо притуляється. І мовчить. Йому добре. «Потроху, потроху. Мусить прийти до тями. Насамперед його треба відгодувати, а потім почнемо реабілітацію, стимуляцію, — планує медсестра. І Андрій, вже задоволений, уважно торкається її чорного волосся. Наче вперше у своєму житті. А може, вперше відтоді, коли був немовлям. Ще зі своєю мамою.
«О, ти міг би бути піаністом. У тебе такі красиві довгі пальці, — медсестра гладить Андрія по руці. Худій — одна шкіра. Біла, як кістка.
Віз(ія)а на рік
Андрій має візу на один рік. Цей час легально може перебувати в Польщі. Звісно, він не застрахований, тому вартість його перебування, лікування і реабілітації покривають фонди Гая і «Світанок життя». Що ж буде з ним далі? «Те, що він не помер від голоду, виснаження і пневмонії, свідчить про Боже чудо і велику волю до життя, — стверджує д‑р Столярська. — Коли ми привезли його до Польщі, то були майже впевнені, що його виснаження має соматичну природу. Що ми його вилікуємо і він зможе благополучно повернутися в Україну. Виявилося, що причини його стану психологічні. Тому ми впевнені: якщо Андрієві доведеться повернутися — це буде для нього травматичний досвід. І вирок. Тому що хтось повинен постійно бути з ним, а в Залуччі немає жодних шансів».
«Ми зробимо все можливе, щоб він міг залишитися в Польщі, — рішуче каже Урсула Пачесняк. — Мусить вийти!»
Андрій прокидається. Злегка усміхається. Їжа, доставлена безпосередньо у шлунок, безумовно, поліпшить його настрій. І ці теплі руки няні. «Дещо більше калорій, багато уваги. І дитина перебуває на сьомому небі», — киває головою доктор Столярська.
Андрій водить блакитними очима за нянею. І повільно випростовує худі, як у лелеки, довгі ноги. Він у безпеці.
Агата Пущіковська, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
