Мати намагається повернути додому свого сина — молодого цивільного, якого 3 роки тому викрали російські військові. Батько 2,5 роки чекав на звістку про свого сина-солдата, якого оголосили зниклим безвісти. Після підтвердження смерті сина почав допомагати іншим сім’ям. Колишній полонений, звільнений після понад 3‑х років ув’язнення.
Це історії болю і надії, які пролунали перед мікрофонами Vatican News.
«Я не можу опустити руки, бо звільнені з полону, які раніше сиділи з моїм сином, передали його слова — що він вірить, що його мама за нього бореться». Це слова Валентини Щербини, матері Миколи з Херсона, студента, який перебуває в російському полоні. Коли Миколу забрали, йому був 21 рік, тепер йому 24.
Валентина прибула до Рима з делегацією, що складалася з майже 30 осіб і до якої увійшли представники громадських організацій, що надають підтримку рідним і близьким зниклих безвісти і полоненим військовим та цивільним. У середу 18 лютого 2026 року ця делегація взяла участь у загальній аудієнції на площі св.Петра, наприкінці якої мала можливість поспілкуватися з Левом XIV. Після аудієнції члени делегації також зустрілися з кардиналом Маттео Дзуппі — спеціальним посланцем Ватикану для гуманітарної місії в Україні, спрямованої на звільнення військовополонених і повернення українських дітей до їхніх родин.
Діяти попри біль
«Російські військові забрали мого сина з дому, з мішком на голові, і вивезли в невідомому напрямку, — каже Валентина. — Перші дні було дуже тяжко, я не усвідомлювала, що відбувається; але розуміла, що треба взяти себе в руки і починати щось робити, шукати свого сина. Дуже багато людей, до яких я зверталася, допомагали, підказували, що робити, куди звертатися. І так потихеньку я прийшла до того, що через пів року країна-агресор через Міжнародний Червоний Хрест підтвердила перебування мого сина в полоні».
В Італії Валентина вже в друге. Тепер вона представляє ГО «Цивільні в полоні», яка організовує різні акції, щоби привертати увагу громадськості до теми полонених цивільних. Ділячись думками про зустріч із кардиналом Дзуппі, вона зазначає, що очікує на допомогу в пошуку механізму повернення цивільних. «Цивільних повертають дуже мало. Вони обміну не підлягають — їх можна тільки повертати; а для цього потрібен механізм. Ми дуже чекаємо, що нам у цьому допоможуть», — наголошує Валентина.
Повернення додому після понад 3-х років війни
Надії їй додає досвід Олега Музлова. Він — військовий, який потрапив у російський полон в Маріуполі. Після 3 років і 3 місяців полону його звільнили у червні 2025 року під час чергового обміну.
«Поки я був у полоні, — каже Олег, — я мав єдину розмову з донькою: в лютому 2025 року. Якраз перед тим моя донька їздила до Рима, у Ватикан. І після цієї зустрічі, після розмови з нею по телефону, все потихеньку почало рухатися. І потім я потрапив на обмін. Чому я тепер приїхав сюди? Бо вірю, що Господь допомагає». На запитання: «Що вам допомагало триматися в полоні?» Олег не задумуючись відповідає: «Тільки молитви».
Лілія Орел представляє асоціацію «Засуджені, але не забуті». Її син — військовий, що досі в полоні. Вона розповіла, що разом із Катериною, дочкою Олега, їй вдалося передати списки важкохворих і тяжкопоранених військовополонених кардиналові Маттео Дзуппі в листопаді 2024‑го після Святої Меси в Римі з нагоди сумної дати — 1000 днів війни проти України. В тому списку було й імʼя Олега Музлова. «Також дякуємо Посольству України при Святому Престолі, пану Андрію Юрашу та його дружині пані Діані, які дуже переймаються кожним прізвищем, кожним захисником, кожним громадянином України. На жаль, я ще чекаю на сина з полону. Але працюємо далі», — каже Лілія.
Служіння батька в пам’ять про сина
Син Олега Літвиненка вважався зниклим безвісти з червня 2022 року. «Два з половиною роки, — наголошує батько військового. — Потім знайшли по ДНК, і я його поховав. Він загинув. Але мені дуже небайдужа доля всіх хлопців, які зниклі безвісти і в полоні. Тому я сьогодні тут».
Олег Літвиненко є кейс-менеджером по безвісти зниклих і полонених в організації «Veterans Hub Odesa». «До мене звертаються рідні безвісти зниклих, — пояснює він, — і я прокладаю алгоритм дій щодо розшуку: по всіх структурах — які звернення писати, куди дзвонити, які відповіді отримувати. Також я спілкуюся з керівниками цих структур. Чим можу — тим допомагаю. До мене звертаються по Одеській області, а також з усієї України і навіть з‑за кордону. Ми також виїжджаємо в регіони на консультативні виїзди».
Попри велику трагедію — втрату сина, якому було лише 29 років, коли він пропав безвісти, — батько не закрився у своєму болю:
«Я допомагаю рідним безвісти зниклих і полонених задля того, щоб моя душа заспокоїлася. Мої друзі кажуть: “Ти робиш це за себе і за свого сина”. І це справді дуже допомагає. Коли віддаєш себе повністю на користь людям — приходить полегшення».
Вражає сила цього батька, який з любові до сина надихає до надії інших, хто шукає безвісти зниклих рідних. «Треба вірити і сподіватися, що все буде добре. Не можна опускати руки. Треба жити надією і молитвами», — каже він.
Від громадськості й міжнародної спільноти батько загиблого героя очікує «розголосу цієї проблематики: щоб увесь світ знав, що таке Україна, що таке ця війна і хто агресор».
Не втратити себе у болю
Численним українським сімʼям, які чекають на своїх рідних із російського полону, Олег Музлов також передає прохання не втрачати надію: «Вони повинні чекати, і вони дочекаються». Його дочка Катерина пригадує понад трирічне очікування на тата і наголошує, що сім’ям треба не забувати піклуватися також про себе.
«Бо коли полонені повертаються додому, вони теж потребують підтримки, — зазначає вона. — Я пам’ятаю, як уже через місяць після повернення батька ловила себе на тому, що, миючи посуд, плачу просто тому що тіло звикло до постійного стресу. Тому важливо в цьому болю не втратити себе, знаходити внутрішні сили і тримати себе в нормальному стані, щоби гідно зустріти свого рідного і надати йому гідну підтримку. Бо коли вони повертаються з полону, то часто кажуть, що все добре, але всередині вони дуже слабкі й потребують підтримки».
«Я хотів би також подякувати духовенству, яке провело велику роботу для звільнення наших хлопців», — додає її батько на завершення інтерв’ю.
фінансово.
Щиро дякуємо!
