«Коли я їду в Україну, ця віра у перемогу життя скріплюється. Коли я бачу духовний, моральний, люб’язний, тихий, щоденний подвиг українців, мільйонів українців».
Такими словами підсумував свою 15‑ту подорож в Україну за час російського вторгнення Філадельфійський митрополит УГКЦ. Архієпископ Ґудзяк ділиться з Vatican News враженнями від зустрічей з українцями через живі свідчення народу, героїчні прояви щоденної праці та євангельські чесноти, які множать добро.
«Замість того, щоби звертати увагу лише на те, що не так, — зауважмо різні неймовірно шляхетні прояви людського служіння і буття, які є зокрема в нашому народі. Я вже два тижні живу цим досвідом, мужністю, духовною доблестю, яку бачу в Україні».
— Владико Борисе, нещодавно Ви відвідали багато українських міст якраз у період найбільшого холоду та обстрілів енергетичних об’єктів. Якою для Вас була ця поїздка напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення і якими Ви побачили українців цього разу?
— Цей візит — можливо, більший, ніж попередні, адже був насичений контрастом: таким яскравим між незаперечними фактами страждань, кривди, несправедливості, каліцтва, виснаження і смерті — а водночас великою любов’ю, євангельською любов’ю та героїчним служінням наших захисників на фронті, всіх, хто підтримує їх із тилу, і героїчним служінням щодо тих, хто покалічений, хто втратив рідних, майно, своє минуле і не бачить, яким буде їхнє майбутнє.
Мене дуже надихнуло побачити, як у Києві тримаються Блаженніший Святослав і все його оточення. Це були якраз ті тижні найбільшого холоду і бомбардувань по мережі енергопостачання. Я зустрівся з десятьма єпископами, священниками, монахами й монахинями, нашими вірними, які всупереч цій неправді та кривді свідчать, допомагають людям, приймають найостанніших і залишених. Є дві сторони цієї воєнної медалі: маючи страхи та сумніви, слідкуючи за цією війною, я все ж таки бачу, наскільки для конкретної людини чи спільноти євангельські чесноти стають переможними.
Я бачив це в «Домі милосердя» в Чорткові — де також є сиротинець під опікою с.Йосафати, яка всиновила 12 дітей. Я це бачив і чув у Києві, коли разом із Блаженнішим Святославом ми слухали розповіді мера Києва про героїчну працю інфраструктурників і ремонтників. Це було видно також у розмовах із матерями й батьками полеглих, які гуртуються, щоб підтримувати одне одного. Це було видно в Тернополі, на місцях, де 19 листопада впали смертоносні ракети і забрали життя 38 людей. На місці, де тепер у Тернополі вже немає будинку, Церква там присутня, молиться і допомагає.
Роблять це, очевидно, не лише представники духовенства, але й загалом у суспільстві, владі, різних громадських організаціях є неймовірні героїчні прояви щоденної праці. Це не подвиг однієї години чи одного дня, але місяць за місяцем, рік за роком. Очевидно, також є розуміння того, що десятки тисяч людей кожної ночі на фронті відбивають цю агресію. Сотні тисяч у Збройних силах щохвилини готові ризикувати своїм життям. Є велика напруженість; але люди, які мусять довго перебувати в стресі, мусять це прийняти і жити далі. І вони живуть.
— Після відвідин України Ви повертаєтеся до виконання обов’язків Філадельфійського архієпископа. Як Ви поєднуєте в собі ці досвіди?
— Для мене важливо пам’ятати і триматися Пасхального Таїнства: хрест провадить до Воскресіння. Хресна дорога не завершується смертю; вона провадить до пустого гробу і слів Христа: «Мир вам!» Я стараюся пам’ятати, як завершиться ця історія великого гріха, бо війна — це сукупність усіх гріхів. Починається вона брехнею, переходить у насильство, ґвалтування, кровопролиття, вбивство, захоплення. Але все це завершиться, і Божа правда запанує.
Ми не завжди знаємо, чи це станеться за нашого життя. Все своє дитинство я слухав, як мої батьки пережили Другу світову війну, яка тривала шість років ф під час якої шість чи сім мільйонів жителів української землі втратили життя. Як потім десятиліттями ця імперія зла, Радянський Союз, тримав за частоколом боєголовок мільйони людей в ідеологічному тоталітарному полоні. І воно остаточно розлетілося. Я бачив, як мої батьки пережили неймовірну драму світової війни. Потім я був свідком того, як розпадається тоталітарний режим, Церква виходить з підпілля, народ стає вільним, може говорити своєю мовою, жити, подорожувати й творити.
Все це відбувалось із сумнівами. Я пам’ятаю кінець 80‑х: мало хто вірив, що Союзу настане кінець, що буде незалежна Україна, що наша Церква вийде з підпілля. Були страшні втрати — але життя перемогло. Божа правда перемогла. Це не повертає життя тих, хто був убитий під час геноцидів, у Голодоморі, у війні. Їхня доля — небесна, вони в Божих руках. Там немає печалі, ні зітхання, а лише життя безкінечне. А тут життя все ж таки перемагає. І я вірю, що це станеться тепер. І коли я їду в Україну, ця віра скріплюється, коли я бачу духовний, моральний, люб’язний, тихий, щоденний подвиг українців, мільйонів українців.
— Коли Ви вирушаєте до України — чи маєте конкретну мету? Чим для Вас є ця поїздка?
— Мета — бути поруч і слухати. Немає слів, якими можна якось прикрасити, забарвити чи магічно змінити ситуацію. Але наша дійсність випливає з характеру самого Бога. Господь — це три Особи, які перебувають у спілкуванні, у стосунках. І дійсність така, що в стосунках, коли ми разом, відбувається все найважливіше. Там є любов. І не треба багато слів.
Для мене важливо почути людей, бо я понесу з собою цю вістку, ці розповіді, ці враження. Думаю, що для кожного з нас важливо висловитися, виговоритися, поділитися своїм горем. Є таке прислів’я: горе, яким ми ділимося, стає наполовину меншим, а радість стає удвічі більшою. І кожна зустріч, якщо вона не агресивна, не лукава, а відкрита, щира й добра, дає нам саме це.
— Ви відвідували багато спільнот і бачили різні ініціативи. На Ваш погляд, що допомагає таким служінням не згасати з часом, а витримувати роки напруження й відповідальності?
— Очевидно, у різних спільнотах, проєктах, служіннях і апостольствах є харизматичні особистості, які володіють різними дарами. Але однією харизмою, одним спалахом натхнення справа не продовжується. Має бути постійність, вірність, послідовність, систематичність. І це, мені здається, те, що відрізняє ті служіння, які тривають довго. Коли ними керують і в них служать люди, які не роблять це на день, місяць, чи рік, а повністю віддають себе, не знаючи, як довго це триватиме. Це самовіддача, яка відступає від власної волі, віддається у руки Богові, іншим, і не прагне нічого для себе. Бо коли ми відміряємо: «А що нам із того буде?» — в нас закрадається думка, що нам цього недостатньо, і тоді ворог людського роду починає підсилювати саме ці міркування. А коли людина віддається Богові й дозволяє, щоби Святий Дух її провадив, — це стає чимось глибоким, тривалим і життєдайним.
У цій подорожі, серед різних відкриттів, мені особливо запам’яталось знайомство із «Домом милосердя» в Чорткові. Його засновниця Тетяна Дубина десять років тому повернулася з Італії в Україну і, маючи сина з аутизмом, зрозуміла, що в Чорткові немає підтримки для таких дітей та їхніх сімей. І вона почала співпрацювати з владикою Дмитром Григораком, єпископом Бучацької єпархії УГКЦ. Сьогодні «Дім милосердя» має три локації: у головному будинку перебуває до ста осіб. Крім дітей з аутизмом, ДЦП та іншими видами інвалідності, є сироти, самотні матері, люди, травмовані війною, люди, які пережили ампутацію, які страждають від алкоголізму. Загалом у будинку є вісім різних форм служіння. «Дім милосердя» променіє легкістю, сам бувши місцем дуже тяжких пережиттів.
Це показує, як можна навіть у малому, невідомому місці з обмеженими ресурсами починати служіння. І тоді Бог благословить, і знаходяться люди, готові допомогти. Тетяна — людина молитви та служіння. Я побачив в ній мир і злагоду. Півтори години ми ходили від кімнати до кімнати на п’яти поверхах, і бачили людей, які зазнали великої біди, але в цьому домі ділилися з нами своїм миром. Ми не маємо важелів, щоби змінювати багато що. Але там, де ми є, з тими, з ким ми є, ми можемо помножити довіру, простягнути руку, обійняти. І це добро не пропадає. А коли воно є постійним й систематичним — воно помножується.
— Сьогодні ми живемо не лише у фізичній війні, а й у постійній напрузі інформаційного простору. Як сучасному українцю, не закриваючись від реальності, не дозволити страхам і тривозі оселитися в серці?
— Я сам переживаю цей виклик. Із початком Великого Посту стараюся гостро обмежити свій доступ до соціальних мереж і розумію, що для мене буває краще знати трохи менше.
Мої обов’язки включають інформування іноземців про те, що відбувається в Україні; тож знання певних фактів потрібне. Але думаю, що ці два тижні в Україні дали мені запас інформації. Треба бути поінформованими — але кожному з нас потрібно перевірити власну інформаційну гігієну. Чи пануємо ми над інформацією, чи вона починає панувати над нами? Чи є вона для нас корисною, чи вона нас споживає? Я думаю, що сьогодні є велика небезпека й спокуса поринати, «сидіти на гачку» інформації, бо вона стимулює. Вона часто буває сенсаційною, подається в такий спосіб, щоб не лише привернути, але й поневолити увагу. Будьмо вільними.
Я передусім говорю це самому собі. Наприклад, перед сном відкласти телефон, а взяти почитати Святе Письмо. У час Великого Посту читати Євангеліє п’ять хвилин і старатися засинати з враженнями від прочитаного Божого слова, а не якоїсь статті. Один духівник 35 років тому радив мені перед сном робити так: поглянути Спасителю в очі, Братові твоєму — Христові, який тебе прийняв, тебе благословить і через хрещення робить тебе сином Отця. Ми в Христа хрестилися й у Христа зодягнулися. Будьмо з Христом! Не дозволяймо ворогові людського роду, дияволові, занадто проникати в наше життя. Він хоче нас розпорошити, хоче атомізації суспільства, щоб ми не довіряли одне одному, щоб почувалися залишеними, щоб розчаровувалися і впадали у відчай.
А правда про нас у тому, що ми — улюблені сини і доньки Господні. Треба жити цією правдою. Тоді ця правда витісняє брехню і допомагає нам жити благословенням, а не впадати в багнюку лукавства й неправди про нас. Отже, потрібно шукати Того, хто благословляє; чути благословення, ним жити і його застосовувати, благословляючи інших. Замість того, щоби звертати увагу лиш на те, що не так, — зауважмо різні неймовірно шляхетні прояви людського служіння і буття, які, зокрема, є в нашому народі. Я вже два тижні живу цим досвідом, мужністю, духовною доблестю, яку бачу в Україні — від Блаженнішого Святослава і єпископів до вірних. І це не романтика, не ідеалізація, не заперечення реальності зла.
Не даваймо йому більше влади над нами, ніж воно може мати. Будьмо вільними — для чого Великий Піст є прекрасною нагодою. Нехай Боже слово, Боже благословення буде тією казкою, легендою, істиною, з якою ми не лише лягаємо спати, але й прокидаємося та починаємо новий, Богом даний день.
фінансово.
Щиро дякуємо!
