Ювілейний рік Ордену Проповідників добіг кінця. 22 грудня — день, коли Папа Гонорій ІІІ затвердив його своєю владою, — став особливим святом для домініканців в Україні. Так, у Львові презентували черговий фільм із ювілейного циклу (цього разу — про св. Яцека), а в Києві домініканці різних гілок зібралися на спільне святкування.
Коли запрошені гості прийшли у ще напівтемну каплицю, то зчудувалися: а де, мовляв, гучні хори, килимова доріжка і вітання для високих персон, і так далі? Та ні, — сказав о. Яцек Дудка, нинішній вікарій. Ніякої помпи, будемо святкувати по‑домашньому!
— Ми зібралися, аби подякувати Господу Богу, кожен за своє покликання, — сказав він на початку Святої Меси, — попросити про світло Святого Духа. Урочисто, з присутністю єпископа, ми святкували в день Томи Аквінського. А сьогодні ми у своєму гроні: наші брати, Київ, Фастів, Хмельницький, Ялта, представники сім’ї домініканців-мирян. Отож ми вельми радіємо і дякуємо Господу Богу за ювілей домініканців і за те, що ми належимо до сім’ї святого Домініка.
Фото Ірини Островської
Біля вівтаря сиділо чимало священиків та братів, якщо взяти до уваги доволі ранню Месу в будній день увечері. Зустріч почалася спільною молитвою Бревіарію, і ніби нічого в цьому незвичного, якби не деякі милі подробиці. Гімн не читаний, а співаний, і співаний латиною, на давню григоріанську мелодію. Як і Респонсорій, як і Магніфікат. Латинські співи до св. Домініка, до Пресвятої Діви Марії — Покровительки Ордену, історичний похід з поклоном до ікони Матері Божої та окроплення водою під час співу Salve… Це те, що саме в собі відлунює давністю й сталістю традицій Церкви та Ордену. Людей в Ордені єднають не чорно-білі значки або «білет сплати членських внесків», а насамперед багатство спільної молитви. Поруч біля вівтаря стоять брати-домініканці — українець, поляк, словак; поруч у лавках моляться черниця і мирянка. Все це разом — домініканська сім’я.
— Ми рахуємо час від Різдва Христового, найважливішої події в історії, — зазначив у проповіді о. Петро Октаба, викладач Інституту св. Томи і асистент київського мирянського Братства св. Гіацинта. — Але Марія, про яку розповідає євангельський уривок, рахувала час у зворотному порядку: не «від» Христа, а «до» Христа. Коли ми, як домініканці, проповідники, рахуємо свій час, звично «від Різдва», ось маємо: 800 років існування Ордену. Але нам варто поставити собі питання: а може, нам слід подумати, скільки років ще Господь нам дасть на проповідь Його Слова? Ось таємниця: як рахувати час. Чи наші 800 років успіху — чи радше той час, який нам ще залишається? Навіть цей Гімн прослави, який Марія виголосила, зустрівшись із Єлизаветою, — гімн Магніфікат, який ми читаємо щовечора у Літургії годин, — Вона виголосила не після Його народження у Вифлеємі, не після Його славного воскресіння, не тоді, коли на слово Петра навернулося три тисячі людей у Єрусалимі… Нам здається, що в ці моменти було би відповідніше прославляти Господа! Але ні — Марія ще нічого не зробила, Вона тільки прийняла Слово, — і прославляє Його. Це й наше покликання: прийнявши служіння Слову, прославляти Його, а не чекати на плоди діяльності. Прославляти, як Марія! Рахувати час інакше. Скільки його нам ще залишилося для проповіді? Скільки кому ще залишається — варто рахувати цей час не за своїми заслугами, а за тим, скільки його ще в нас є до нашої зустрічі з Христом…
Чотири запалені свічки четвертого тижня Адвенту мовчки, але цілком виразно підкреслювали адвентове значення цієї проповіді. Чи то скоро Різдво за календарем, чи то скоро зустріч душі зі своїм Спасителем — рахуймо свій час «до» Христа, спішімо Йому назустріч. На святковій вечері після Меси настоятель київського Братства на прохання о. Яцека представив сьогодення мирянської спільноти, з якої за останній дуже короткий час уже четверо відійшли в кращий світ. І не йдеться про людей, похилих віком… У кожного — свій особистий час свого особистого Адвенту, зустріч може бути близькою. Прославляймо Бога і поспішаймо Його проголошувати!
Майже всі гості на цій вечері мали кожен своє слово на прохання вікарія. Аби представити різні гілки Сім’ї та спільноти різних міст, бо орден потроху розростається: ось уже до відомих осередків душпастирства додався Хмельницький, де двоє отців оселилися з початку грудня; ось уже зі Львова чути новини про п’ятьох охочих до мирянської гілки Ордену Проповідників; а ось ще незвичне представлення — дієцезіальний священик, який бажає продовжувати своє священицьке служіння уже як брат в Ордені…
Також цього вечора пролунали спонтанні гарячі оплески на повідомлення про те, що Генеральний магістр Ордену дав дозвіл домініканським терціаріям України мати свою Раду і свого Генерального асистента, не підлягаючи Польській провінції. Довгоочікувана звістка стала справжнім подарунком.
А на завершення свята отець вікарій особисто обносив кожного тацею з апельсинами, аби кожен учасник свята узяв собі помаранчевий подаруночок. Апельсини — це такі «дуже домініканські» фрукти. Як каже відома історія, св. Катерини Сієнська подарувала апельсин тодішньому папі Урбану. Він відзначався поганим характером, і вона принесла йому апельсин, вимочений у меду, аби папа був «такий само солодкий усередині». Тодішні помаранчі були приємні на вигляд, однак гіркі на смак. Нинішнім же домініканцям о. вікарій дарував ці «символи спілкування і єдності» вже як повністю «солодким братам і сестрам».
фінансово.
Щиро дякуємо!
