«Бачити» і «поклонятися» – два слова, над якими в контексті «ностальгії за Богом», коментуючи слова волхвів: «Де цар юдейський, що оце народився? Бо ми бачили його зорю на сході й прийшли йому поклонитись», роздумував Папа Франциск, проповідуючи під час Святої Меси, яку він очолив у п’ятницю, 6 січня 2017 р., в базиліці Святого Петра у Ватикані з нагоди урочистості Богоявлення.
Насамперед, Святіший Отець, цитуючи святого Йоана Золотоустого, звернув увагу на те, що євангельські мудреці не вирушили в дорогу, побачивши зорю, але побачили зорю, тому що були в дорозі, тобто, «мали серце з відкритим кругозором та змогли побачити те, що їм показувало небо, тому що в них було бажання, яке спонукало: вони були відкритими для новизни». «Волхви, таким чином, – додав він, – представляють портрет віруючої людини, людини, що має ностальгію за Богом, того, хто відчуває брак свого дому, яким є небесна вітчизна».
«Свята ностальгія за Богом, – сказав проповідник, – зроджується у віруючому серці, тому що воно знає, що Євангеліє не подією з минулого, а сучасного. Свята ностальгія за Богом дає нам змогу тримати очі відкритими перед всім спробами применшити та збіднити життя. Свята ностальгія за Богом – це віруюча пам’ять, яка повстає проти численних пророків, які звіщають нещастя. Ця ностальгія зберігає живою надію віруючої спільноти, яка тиждень-за-тижнем взиває: Прийди, Господи Ісусе!».
За словами Наступника святого Петра, саме ця ностальгія спонукала старця Симеона щодня приходити до святині, знаючи, що його життя не завершиться, поки не візьме на руки Спасителя. Ця ностальгія спонукала блудного сина шукати обійми отця. З цією ностальгією пастир залишає 99 овець, шукаючи одну загублену. Її відчувала Марія Магдалина, біжучи недільного ранку до Господнього гробу.
«Ностальгія за Богом вириває нас з наших огорож детермінізму, що спонукають вважати, що нічого неможливо змінити. Ностальгія з Богом – це налаштвання, яке розбиває нудний конформізм та спонукає включатися в ці зміни, яких прагнемо й потребуємо. Коріння ностальгії за Богом – в минулому, але вона не зупиняється на ньому: вона прямує вперед у пошуках майбутнього. “Ностальгуючий” віруючий, спонукуваний своєю вірою, подібно до волхвів шукає Бога у найпотаємніших місцях історії, тому що знає у своєму серці, що там на нього чекає Господь. Він вирушає на периферії, на пограниччя, в неєвангелізовані місця, щоб змогти зустрітися зі своїм Господом», – сказав Святіший Отець, вказуючи на те, що зовсім інше наставлення панувало в палаці Ірода.
В той час, як волхви були в дорозі, «Єрусалим спав». Спав разом з Іродом, знечулений «зачерствілим сумлінням». А тому й прийшли розгублення та страх. Це розгублення того, «хто перед новизною, яка перевертає світ, закривається у собі самому, в своїх досягненнях, знаннях та успіхах», того, хто нездатний поглянути за межі багатств і бажає панувати над усім і всіма. Розгубленість того, «хто занурений в культуру перемоги будь-якою ціною», в якій є місце лише для так званих «переможців». Ця розгубленість породжена страхом перед тим, що ставить запитання й підважує наші забезпеченні та правди, «наші способи прив’язуватися до світу й до життя». І цей страх спонукав Ірода «шукати забезпечення у злочині».
Далі Папа вказав на те, що волхви, спонукувані бажанням поклонитися новонародженому цареві, прийшли до того місця, яке вважали найвідповіднішим – до царського палацу, адже саме там повинен би народитися цар, маючи свій двір та підлеглих, що є знаком «влади, успіху, вдалого життя». Царя повинні шанувати, боятися, намагатися йому вгодити, «але не обов’язково любити». «Такими є світські схеми, малі ідоли, яких вшановуємо: влада, зовнішній ефект, вищість», – сказав проповідник, додаючи, що ці ідоли можуть обіцяти лише «смуток, рабство і страх».
«І саме там розпочинався найдовший шлях, яким повинні були пройти ці чоловіки, що прибули здалеку. Так розпочався найважчий та найскладніший подвиг. Відкрити, що це, чого вони шукали, не було в палаці, але перебувало в іншому місці, не лише географічно, але й екзистенційно. Там вони не бачили зорю, що вела до відкриття Бога, Який бажає, аби Його любили, а це можливе лише під знаком любові, а не тиранії, відкрити, що погляд цього невідомого, але розшукуваного Царя не впокорює, не поневолює, не ув’язнює. Відкривати, що Божий погляд підводить, прощає, зцілює. Відкривати, щоб Бог захотів народитися там, де ми не очікували, де, можливо, не хочемо. Або там, де ми неодноразового Його заперечуємо. Відкривати, що в Божому погляді є місце для поранених, втомлених, скривджених та полишених: що Його сила та влади називається милосердям. Наскільки віддаленим для декого є Вифлеєм від Єрусалиму!» – зауважив Папа, додаючи, що Ірод виявився нездатним поклонятися, бо «не хотів і не зміг змінити свій погляд», як і первосвященики, які знали пророцтва, але не були готовими вирушити в путь і змінитися.
«Волхви, – підсумував Святіший Отець, – відчували ностальгію, вони вже більше не хотіли звичного. Вони були призвичаєні до Іродів свого часу й втомлені ними. Але там, у Вифлеємі, була обітниця новизни й безкорисливості. Там діялося щось нове. Мудреці змогли поклонитися, тому що мали відвагу вирушити в дорогу, й, упавши ниць перед немовлям, упавши ниць перед убогим, упавши ниць перед беззахисним, упавши ниць перед незвичним і невідомим Вифлеємським Дитям, відкрили Божу славу».
За матеріалами: Радіо Ватикану
фінансово.
Щиро дякуємо!
