Чому деякі католики виливають із себе стільки ненависті у соцмережах? До найпопулярніших відповідей належать зокрема такі.
По-перше: «Так, я знаю, про що ти говориш. Я постійно бачу це у Фейсбуку!»
По-друге: «Я не так часто користуюся соцмережами. Ти про що?»
І по-третє: «Ну не будь такий чутливий. Те, що хтось щось критикує, не означає зразу, що він поганий».
Ось короткий букварик для тих, хто не дуже часто користується соцмережами. Деякі католики вважають своїм святим обов’язком виправляння, напоумлювання й атакування інших, коли помічають щось, що зачіпає їхні релігійні почуття, або щось, що відрізняється від тієї інтерпретації віри, яку вони самі визнали правильною. Журналіст Девід Ґібсон недавно звернув увагу на те, що він називає «літургійне таврування» (liturgy shaming). Явище полягає в тому, що в мережі розміщують докази про якесь релігійне зловживання. Це провокує обурених католиків писати роздратовані листи до священиків та єпископів, які не дотримуються літургійних приписів. Спробуйте послухати розмови на будь-якому зібранні католицьких журналістів, і ви завжди почуєте те ж саме нарікання: «З мене вже досить цієї ненависті».
Звідки береться стільки ненависті в людях нібито релігійних?
Не так давно ми спілкувалися в чаті Фейсбука з Майклом О’Лафліном, національним кореспондентом «America Magazine», який запропонував кілька можливих пояснень цього явища. Два перших стосуються всіх користувачів соцмереж, третє — виключно католиків.
По-перше, О’Лафлін зауважив, що в соцмережах немає змоги переказування «невербальних сигналів». Якщо я скажу в твоїй присутності щось, що тебе ображає, ти сприймеш таку поведінку як обурливу. Я, своєю чергою, помічу твою реакцію та (найімовірніше) згладжу враження від своїх слів. В інтернеті ж ми не бачимо «наживо» наслідків гострих слів. По‑друге, природна для інтернету анонімність дозволяє людям створювати профілі у соцмережах тільки для того, щоби плюватися отрутою. По‑третє, католики підходять до своєї релігії «з великою пристрастю». Отож коли бачиш або читаєш щось, із чим не погоджуєшся, то, швидше за все, кинешся на захист своєї думки — й можеш навіть спокуситися назвати щось «єретичним».
І саме це останнє непокоїть мене найбільше. Те, як деякі католики стверджують, що лише вони знають правильну інтерпретацію віри, й починають поводитися так, якби мали Бога своїм прибічником, тоді як тема може насправді викликати теологічні контроверсії або ж бути великою теологічною таємницею.
Наприклад, я опублікував на Твіттері короткі роздуми на тему Євангелія дня, зустріч Ісуса з сирофінікійкою, яка просить про зцілення для своєї дочки (Мк 7, 24-30; Мт 15, 21-18). На початку Ісус відмовляє жінці, але коли вона наполягає, то Він звершує зцілення.
Це таємнича історія. Чому Ісус відмовляє? Чому Він зрештою погоджується виконати прохання? У своєму повідомленні я написав, що Ісус, здається, чогось навчився з упертості цієї жінки. І за секунду під моїм записом посипалися десятки коментарів, у яких частина юзерів назвала мене єретиком. Ісус не міг нічого навчитися від грішниці! Він усе знає, все, завжди! Подальші коментарі тільки сердили інших користувачів, так що пересварювання тривало ще кілька днів.
Через це я написав ще кілька коментарів, аби нагадати людям, що Ісус у своїй природі був повністю людиною і повністю Богом, отож ми ніколи до кінця не зрозуміємо того, яким саме чином Його божественність співпрацювала з Його людською природою. В Євангелії ми знаходимо деякі підстави стверджувати, що Ісус, однак, усього не знав. Як Він сам сказав, навіть Син не знає, коли все закінчиться, тільки Отець (див. Мк 13, 32). З іншого боку, однак, Ісус показує, що Він усвідомлює свою близьку смерть і знає про своє воскресіння (див. Йн 2, 19). Тут з’являється теологічна головокрутка: якщо Ісус це Бог, то Він мав божественну свідомість і знав усе; але якщо Ісус людина, то значить, що Він мав людську (обмежену) свідомість і мусив учитися різних речей, перш ніж міг сказати, що знає про них. Хоч би як — це велика таємниця.
Але цього виявилося замало. «Єретик!» Зрештою, я переконався, що жодні роз’яснення не мають сенсу. А ті, хто заперечував людську природу Ісуса, говорили — о іронія! — точнісінько як єретики-докетисти. На додачу, лише кілька дискутантів мали туманне уявлення про богослов’я. Хоча я так і не знаю, чи вони мали проблему з теологічною стороною питання, чи радше з самим аспектом його таємничості.
Я нічого не маю проти теологічних дискусій, але, як більшість людей, я проти ненависті, обзивань та звинувачень. Інколи люди в інтернеті хочуть бути аж настільки «католицькими», що перестають поводитися як християни.
Отож чому деякі католики такі нетерпимі у соцмережах? А з усіх тих причин, що їх назвав Майкл О’Лафлін. Дехто може бути нетерпимий уже апріорі, а католицизм тільки надає їм конкретну арену, на якій вони можуть вивільняти свої емоції.
З часом я став менше перейматися хейтами. Ще кілька років тому я відповідав на кожен коментар і намагався переконати всіх, що я — вірний католик. А тепер уже ні. Чому вони не слухають? Чому не дозволяють людям думати і помилятися? Чому блискавично наклеюють ярлик еретика? На мою думку, це теж залишиться таємницею: існує так багато типів людської поведінки…
" Інколи люди в інтернеті хочуть бути аж настільки «католицькими», що перестають поводитися як християни
Джеймс Мартін SJ, головний редактор «America Magazine»
Від редакції. Загалом беручи, наші християни набагато побожніші й набагато більше шанують священиків, рідко вступаючи з ними в дискусії, а тим більше не засипаючи єпископів скаргами на «неправильних» душпастирів. Однак «мережевий етикет», а точніше кажучи, інтернет-упертість, це не риса винятково американських фейсбук- чи твіттер-католиків. Нещодавні сварки про дату Різдва, якими повнився український сегмент соцмереж, показують, що явище «я знаю найкраще» («наша традиція правильніша», «наша Церква народніша») стосується також і наших країв… Будьмо обачливі: маємо змогу вчитися на чужих помилках.
За матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
