Роздуми над Словом Божим на четвер ІІІ тижня Великого Посту
Бувають в житті такі моменти, коли наче рухаєшся в замкненому колі: повертаєшся до тих самих слабкостей, проблем. І бачив вже цей маршрут, але питання: чому все знову повторюється?
Відповідь можна знайти в словах з читання сьогоднішньої літургії: «Вони ж не слухали й не нахиляли вуха свого, а йшли за власними думками в запеклості свого злого серця, та й пішли назад, а не наперед».
Це вже в котрий раз Слово показує нам, що коренем всіх проблем як в ізраїльського народу, так і в нас є одна риса — небажання слухати Слово, тобто Бога. Не бажаючи слухати Бога, ми починаємо слухати себе. І тут пригадується цитата з сімнадцятого розділу Книги пророка Єремії: «Так говорить Господь: “Проклят той, хто уповає на людину і покладає на тіло свою силу, чиє серце відступає від Господа. … Лукаве над усе у світі серце людське — і ледаче! Хто його збагнути може?”» Гострі слова, погодьтеся! Не любимо таке читати у Святому Писанні, шукаємо лайт-версію слідування за Христом.
Проте варто визнати правду про себе: так, ми насправді грішні та слабкі з лукавими серцями. Ми навіть до кінця не усвідомлюємо і не розуміємо цього. Але є Той, Хто набагато сильніший за наші найбільші слабкості. Це так, як читаємо у сьогоднішньому Євангелії: «Коли сильний, озброївшись, стереже свій двір, — його майно в безпеці. Коли ж хто дужчий від нього нападе й переможе його, то забере всю його зброю, на яку покладався, і розділить свою здобич». Можемо будувати своє життя, укріплюючи його так, як би нам хотілося, на наш власний розсуд, за нашим голосом, але приходить Той, Хто сильніший і руйнує все, що не стоїть на фундаменті Його Слова. Боже руйнування псевдооснов життя, які ми самі собі створили — це насправді наша перемога.
Повертаємось до уривка із книги пророка Єремії.
Зрозуміли вже, що суто за власними думками краще не ходити, бо постійно будемо повертатися до нашого рабства. Йдемо далі й виконуємо наступний крок — слухання. Прибираємо частки «не» і отримуємо рецепт, що потрібно робити, аби у своєму житті йти вперед: слухати та нахиляти вухо. Зі «слухати» наче все зрозуміло. Надзвичайно ніжною здається фраза «нахиляти вухо». Це так, наче прихилитися до чийогось серця, аби почути ритм. Для того, щоби почути його, потрібно, аби все навколо замовкло. Навіть ти сам. Більше слухання, менше говоріння. Трохи не так буває у нас на молитві. Інколи здається, що приходжу до Господа суто для того, аби Він мене вислухав. І Бог завжди готовий це зробити. Але чи даю Йому принаймні трішечки часу, щоби Він говорив, а я мовчав? Бо справжні стосунки будуються на діалозі. А як є у мене: чи даю я Богові час, щоб почути Його тишу, яка промовляє гучніше ніж будь-які слова?
Тату, нехай в цьому пості буде більше місця для Твоїх слів, а не суто для мого повторювання набору речень. Слухати Тебе і йти за Твоїм Словом, а не за своїми думками, які постійно змінюються. Нехай цей день буде тим часом, я коли зроблю принаймні крок вперед, відриваючись від свого шляху в попереднє рабство.
фінансово.
Щиро дякуємо!
